Учора в різних кінцях колишнього СРСР відбулося дві події, здавалося б, не пов’язаних одна з одною. У Національному художньому музеї в Києві відкрилася виставка «Тоталітарне мистецтво», на якій представлені шедеври соцреалізму. А в західногрузинському місті Зестафоні завершувалася підготовка до відкриття пам’ятника Сталіну, якому сьогодні виповнилося б, згідно з новітніми історичними дослідженнями, 120 років.
Ріднить ці дві події одне: саме в період правління Йосипа Віссаріоновича так званий «соціалістичний реалізм» отримав путівку в життя. Своє завдання він виконав: загальне — десятиріччями — отуплювання маси й зведення в ранг святих численних вождів сприяло поширенню у всі кінці світу єдино правильного вчення.
Виставка в Києві унікальна: майже всі представлені на ній експонати пролежали в запасниках Національного музею не один десяток років. Причиною їхнього забуття, як і причиною створення, була ідеологія: як можна, розвінчавши культ чергового політичного монстра, не відправити в невідомість його портрет? А опісля за цими ж канонами написати інший «шедевр» для нинішнього керівника (пригадайте, як два роки тому, змагаючися за право виготувати «Ювілейний подарунок Президенту», «незалежні» українські художники представили немало «оригінальних і свіжих» варіацій композиції «Грушевський—Кравчук—Кучма»). І що з того, що знесли пам’ятники Леніну і познімали зі стін його портрети: сховати тоталітарне мистецтво значно простіше, аніж позбутися тоталітаризму всередині себе. Тоталітаризм — це не соцзамовлення. А стан душі...
Декілька днів тому пам’ятник Сталіну відкрили і в іншому західногрузинському місті — Самтредіа. «Це не просто ностальгія. Це демонстрація недовіри нинішній владі, яка позбавила свій народ тепла, світла, роботи», — сказав кореспонденту «Дня» внук вождя 62-літній Євген Якович Джугашвілі, який очолює грузинське товариство ідейних спадкоємців Сталіна.
Ностальгують за твердою рукою не тільки в Грузії. Найближчим часом Євген Джугашвілі відправиться в Мінськ. По-перше, він зіграє роль власного діда в двосерійному фільмі білоруських кінематографістів «Момент істини», де оповідається про події Великої Вітчизняної війни. По-друге, він збирається зустрітися з Олександром Лукашенком, щоб домовитися про відкриття товариства сталіністів у Білорусі.
Слабка влада в суспільствах, що стають на шлях демократії, неминуче сприяє зростанню числа прихильників «залізної руки» і «стальної волі». Лише тоді, коли в нас буде дієздатна влада, сила якої грунтується на визнанні її народом і дотриманні нею прав і свобод громадян країни, люди не будуть ностальгувати за тоталітаризмом, а тоталітарне мистецтво буде сприйматися з точки зору мистецтва, а не політики.
КОМЕНТАР
Георгій КРЮЧКОВ, голова Комітету ВР із питань національної безпеки й оборони, фракція КПУ:
— Убога, голодна країна. І за двадцять років вона стала, по суті, наддержавою, в якій були здійснені величезні перетворення. Однак був і негативний бік, трагічний. Це зараз нам легко про це міркувати, але раніше була зовсім інша обстановка. Після Сталіна таких яскравих особистостей у нашій історії вже не було...
Олександр ЛАВРИНОВИЧ, фракція Руху:
— Не варто забувати такі сторінки історії. І треба завжди пам’ятати, як проголошення благ, загального народного щастя обертається не просто бідою, а трагедією цілого народу. Такі імена, як Йосип Сталін, необхідно виписувати окремим рядком як нагадування про те, чим закінчується царювання тиранів.
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
