Потім Радянський Союз наказав довго жити, кіно ж розійшлося по національних квартирах. Доля українського кіно, вiдверто скажемо, складалася нещасливо (задля справедливості, щоправда, варто зазначити, що й у сусідів справи складалися не краще). Було певне пожвавлення на початку 90-х, коли в кіновиробництво ринули недержавні гроші. Відмивали їх там чи ні — питання інше, але кіно все ж знімалося. Але тут інша напасть — розвалився кінопрокат. Кінотеатри, які перейшли в муніципальну власність, занепадали, обладнання безнадійно застарівало, глядачі в них заглядали дедалі рідше. До того ж почався справжній відеобум та й телебачення в боротьбі за глядача сповна задовольняло потребу народу в кіно. Загалом, кіновиробництво, яке раніше гарантувало стабільний прибуток, стало невигідною справою. Яка ж розсудлива людина стане вкладати в нього гроші?
До речі, саме для таких кризових випадків й існує, на мою думку, держава. Хто ж іще міг урятувати галузь, яка буквально гине на очах. А по суті — мистецтво. І державні мужі все начебто розуміли та із жалем розводили руками, мовляв, чи до кіно нині, адже народ бідує, ось трохи підгодуємо, а потім...
А потім була тиша. У порожніх знімальних павільйонах, у неопалюваних кінотеатрах. І якось усі звикли думати, що й немає в нас ніякого кіно. Ось і громадяни із цього приводу мовчать, задовольняючись латиноамериканськими серіалами й американськими бойовиками в дивом уцілілих кінотеатрах. Тож і професійне свято українських кінематографістів, яке стало відзначатися кожної другої суботи вересня, для широкої публіки нічого не означало. Підозрюю, що й багатьом діячам кіно ця дата невідома. Що, власне, святкувати? Вихід чотирьох-семи фільмів за рік? Можна, звичайно, зібратися, пригадати справи давно минулих днів, владу полаяти. Але це й для буднів заняття цілком підходяще, тим більше, що чого-чого, а вільного часу в багатьох кінематографістів тепер стало багато. Щоправда, за традицією в день народження Олександра Петровича Довженка (11 вересня) все-таки приходили вони на студію, яка носить його ім’я. Навіть премії його ж імені вручалися. Але свято відбувалося, вiдверто скажемо, без фанфар.
Проте щось стало змінюватися. По-перше, не таке це мистецтво, кіно, яке так просто відпускає від себе людей. Завжди знайдуться одержимі, які готові робити його всупереч усьому. Та й публіка раптом, переситившись телевидовищами, відчула смак до великого екрана. І потяглася в кінотеатри. До речі, першими цю тенденцію, яка подає надію, помітила не держава, а приватні підприємці, які й стали вкладати гроші в переобладнання кінотеатрів. Спочатку — у столиці, а потім і по всій Україні. Сьогодні їх, обладнаних сучасною технікою, — 26, минулого року було 5. Як кажуть, відчуйте різницю. Ціни на квитки, щоправда, кусаються, але в каси стоять черги. Сама нещодавно спостерігала таку в одному з кінотеатрів у Дніпропетровську. Одна жінка, побачивши скупчених людей, по-дитячому вигукнула: «Ой, як раніше!»
Дійсно, схоже. З тією тільки різницею, що раніше кіно було переважно вітчизняне (практично через те, що не було іншого), нині всуціль американське. Ось і дніпропетровська черга стояла, щоб купити квитки на черговий «Парк юрського періоду». На те, що екрани наших кінотеатрів цілком заполонила іноземна продукція (знову-таки — практично через те, що не було іншої) нарешті звернули увагу і можновладцi. І пригадали, що взагалі-то колись в Україні виробляли непогане кіно. Може, знову спробувати? Бажання, звичайно, гарне. Але без грошей «кіна» все одно не буде. Кіновиробництво сьогодні — дорога річ. А грошей на всіх, як не крути, не вистачить (про мізерне державне фінансування культури в нас не писав і не говорив тільки лінивий). Вихід один — залучення недержавних коштів. Однак їх, у зв’язку з недосконалістю нашого законодавства, на відміну від тієї ж Росії, як і раніше, не вигідно вкладати в кіно. Проте вкладають. Трохи, але все ж. І можна навіть уже без побоювання, а із законним оптимізмом казати, що деяке пожвавлення кіножиття в нас, якщо й не настало, то, принаймні, скоро настане. Сьогодні на різних стадіях виробництва перебуває десять ігрових картин, — за останні п’ять років ця цифра рекордна. Завершує свій мегапроект (принаймні з фінансового погляду) Юрій Іллєнко — «Молитва про гетьмана Мазепу», завершив знімальний період картини «Проти вітру» Сергій Маслобойщиков, на всю потужність знімає свого «Богдана» Микола Мащенко, завершує роботу над фільмом «Мамай» Олесь Санін, в Одесі Олександр Павловський зняв «Дачну історію», а Ярослав Лупій — «На полі крові», розпочала новий проект «Чеховські мотиви» Кіра Муратова... Усі ці картини знімаються з різною часткою державних коштів. А в роботі (або вже завершено) 20 неігрових (з-поміж них і анімаційних) фільмів. Як би хотілося на цьому поставити крапку і додати щось пафосне, мовляв, хіба це не привід для завтрашнього торжества.
Але, на жаль, це не так, бо очевидно: якщо сьогодні держава не відреагує адекватно на підйом кіновиробництва, який намітився, то він знову зійде нанівець. Є, скажімо, цілком конкретний документ — «Загальнодержавна програма розвитку національної кінопродукції в Україні до 2005 року», — підготовлений Міністерством культури і мистецтв спільно зі Спілкою кінематографістів. Головна її ідея — державний протекціонізм, який повинен виражатися не тільки і не стільки в безпосередній фінансовій підтримці, а й у залученні недержавних інвестицій — у виробництво, в дистрибуцію (той же розвиток кінотеатрів); в захисті інтелектуальної власності тощо. Прийме цю програму Верховна Рада, визначиться якось нарешті з пільгами для тих, хто вирішив вкладати гроші в кіно, і можна буде сподіватися, що продюсерська система, про необхідність якої так довго веде мову Мінкульт, нарешті запрацює. А там дивись і, дійсно, кожна друга субота вересня стане справжнім святом вітчизняного кіно.
