У нашій історії віра стала невід’ємною складовою творення української ідентичності. Великі релігійні свята становлять частину національної традиції з особливостями, що є властивими лише нам. Тому, хоч би де перебували українці, їхні традиції завжди з ними.
У другій половині 1940-х радянська влада взялася за придушення визвольного руху. Протягом 1944 — 1953 рр. тільки із Західної України було депортовано 134 тисячі учасників та прихильників ОУН-УПА і майже 204 тисячі цивільного населення, яке власне становило базу для цього руху.
Для ув’язнених у сталінських концтаборах ситуація була на грані безвиході. Умови роботи, побут, табірний режим та показний атеїзм убивали спочатку в людині людину, а потім і її фізичне тіло. Саме за таких тяжких випробувань духовна основа буття допомагає вижити і зберегти загальнолюдські моральні якості. Не дивно, що відзначення головних свят — Різдва й Великодня — засвідчувало стійкість людини в опозиції до каральної тоталітарної машини, хоч офіційно в’язнів мали б «перевиховувати».
У період до 1953 р. найважливішим святом для табірників залишалося Різдво. На це було кілька причин. Саме з Різдвом пов’язано багато українських традиційних дійств, як Вертеп, Коляда. Взимку було менше роботи. Частина в’язнів якраз на Різдво одержували передачі від рідних, оскільки мали право лише на одну передачу на рік. Родичі передавали не готові продукти, а лише компоненти страв (пшениця, горіхи), тоді як на Великдень передавати м’ясні вироби було справою безнадійною — адміністрація таборів їх вилучала. Та й за умов повоєнного побуту в Україні родини, які залишилися без одного, а часто й більше, членів сімей, не могли дозволити на своєму столі таку розкіш. Ще однією проблемою Великоднього святкування було невміння правильно визначити день свята, особливо якщо в лагпункті (зоні) не було в’язня-священика. Проте навіть у правильно визначену Великодню неділю святковий стіл складався лише з в’язничного спецхліба, дуже рідко це був домашній буханець.
Із початком весни починалися нові проекти табірної адміністрації — переважно будівельні. І в’язнів виганяли на роботу. Любомир Полюга, зв’язковий та охоронець Головного командира УПА Романа Шухевича, згадує Великдень 1952 р. 4-ї жіночої зони спецтабору № 1 — Мінлагу (м. Інта).
Тоді жіночу бригаду під конвоєм привели на місце роботи — копати промерзлий після зими ѓрунт для фундаменту будівлі. Жінки виконали норму до 16-ї години, щоб повернутися в барак для святкування, проте конвой наказав працювати далі. Відмова бригади спричинила погрози зі цькуванням собаками, попереджальними пострілами вгору. Раптом котрась із жінок заспівала: «Христос Воскрес із мертвих...» Спів підхопили всі жінки — це надало їм моральної сили та стійкості проти свавілля. Конвоїри розгубилися — вперше побачили супротив, і офіцер наказав: «Строиться, пошли в зону!»
У цей період можливими були лише подібні прояви опору.
Після смерті Сталіна ГУЛАГ струсонуло потужними повстаннями в’язнів, і це призвело до послаблення табірного режиму: на працю виходили без конвою, почали платити за роботу, в’язні могли вільно пересуватися поза власними бараками, але в межах лагпункту. Це зумовило також ширші можливості для спілкування.
Спільні молитви тепер могли доповнювати звичну особисту: Галина Заячківська-Михальчук, котра працювала в мережі ОУН і стала активною учасницею Норильського повстання 1953 р., згадує про таємну домовленість в’язнів у межах зони про Воскресну Утреню перед четвертою годиною ранку, коли відбувалася загальна побудка на роботу. Результат виявився приголомшливим для адміністрації: класичний «Союз нерушимый» випередив «Христос Воскрес із мертвих». Подібний випадок був і 1956 року — в 3-й зоні Мінлагу після Утрені святили великодній хліб.
Моральну стійкість і шанобливе ставлення в’язнів до релігійних свят засвідчує Володимир-Ігор Порендовський, який у 1943 — 1944 роках був шефом зв’язку Крайового військового штабу групи УПА-«Захід», а потім — учасником Кенгірського повстання 1954 р. Проте, очевидно, далеко не всі так плекали традиції:
«На Великдень 1957 року постановив я побачити, як виглядає Сибір у день Великодня, — пише у спогадах Порендовський. — На вахті лагпункту сказав, що мушу перевірити, чи сторожі добре стережуть майна в тартаку.
Пішов я в напрямі оселі. І тут при дорозі зустрів Раскова, що сидів у рові геть зовсім п’яний. Із докором сказав йому:
— Як ви виглядаєте, та ж сьогодні Пасха, чи вам не сором?
У відповідь почув:
— Я вже сьогодні пив за партію, за уряд, за профспілки, за Хрущова, за Леніна, а за Пасху ще не пив. Добра нагода...»
Цікаві спогади залишив нам Григорій Пришляк, який 1944 р. був співробітником Крайового проводу ОУН. 1957 року в Інті, згадує він, Великдень святкували спільно українці з литовцями. Між цими народами в концтаборах склалися найкращі взаємини, адже обидві нації в 1940-х роках підняли потужні визвольні рухи. Ув’язнені литовці та українці організували спільний хор, який виконував великодні співи обома мовами.
Під тиском та опором людей табірна адміністрація перестала втручатися: в’язні не виходили на роботу, а бригадири нікого не примушували. Формально це було порушенням, до того ще й писали фіктивні звіти про відрядження бригад на роботи і виконання норм. Однак реально це стали неофіційні вихідні дні. Адміністрація добре пам’ятала події табірної революції в 1953 — 1954 рр., тому боялася загострювати протиріччя з «політичними», котрі, між іншим, працювали краще за «блатних».
Великдень для в’язнів-українців у роки поневірянь був не лише стовпом національної ідентичності та моральної стійкості, а й елементом опору системі. Люди жили вірою у воскресіння України і надією на повернення додому. Подібно до того, як Христос перетерпів муки заради спасіння людства, так і вони пройшли через страждання, щоб засвідчити важкий тернистий шлях до свободи людини та свободи народів.
ДОВІДКА «Дня»
Ігор ДЕРЕВ’ЯНИЙ — старший науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Закінчив істфак ЛНУ ім. І. Франка, працював науковим співробітником Центру досліджень визвольного руху, на замовлення Українського інституту національної пам’яті та міста Львова провів дослідження історії колишньої в’язниці «на Лонцького», нині — науковий співробітник однойменного Нацмузею. Досліджує історію тюрми і карально-репресивної системи Радянського Союзу загалом.
