Коли ця літня симпатична жінка була підлітком, весна сорок четвертого принесла в її село Доброгорща визволення від окупації. Тоді Ліду Хому взяли до сільради кур’єром. «Бо всіх хлопців на фронт узяли, навіть тих, які були 1927 року народження. А я була грамотна, до війни чотири класи закінчила. В окупацію ж до школи не ходили. І от дзеленчить телефон на стіні у сільраді. З району повідомляють, що прибула велика машина пошти. Є багато і для нашої Доброгорщі. Листоношею був Григір Малаха — він ще на першій світовій без руки залишився. Ще древнішим був, ніж я оце тепер», — згадує Лідія Хома.
ПОХОРОНКА
Той листоноша чомусь згадався Лідії Марківні цього лагідного травневого дня, коли рейсовий автобус привіз її з Хмельницького до Доброгорщі на дачу, за яку править їй стара батьківська хата. Поки йшла вулицею від зупинки до своєї спадщини, наче в кадрах чорно-білої кінохроніки, побачила, як добродій Малаха приніс із району торбу листів і вона допомагала йому сортувати пошту, а потім одержала завдання — віднести адресатам на дві вулиці. «Йду до баби Марцоліни. Вона так зраділа, що нарешті дочекалася. Просить, аби прочитала, бо ж грамоти не знає. Беру, читаю: «Ваш чоловік — смертю хоробрих...» Баба бідолашна як заголосить, що я й не отямилась, коли сама скотилася з горба у долину. Ага, бабина хата на високому горбі стояла. В Марцеліни ж троє дітей на руках сиротами залишилися...»
Потім тижнів два не було листів до Доброгорщі, а як пішли — то лише похоронки: «Як ото висипалися з торби, яку Біда на плечах носила. Я цю казочку про Біду своїм трьом онукам читаю. Старий Малаха геть утомився нести чорні звістки людям, а я відмовилася категорично, бо вже не змогла — ще до-овго голосіння баби Марцеліни чула».
Лідія Марківна стоїть біля хвіртки батьківської хати, дослухається до вітру, що несе з близьких полів надію на новий хліб: «Тоді, коли вперше привезли до Доброгорщі листи з фронту, і від нашого батька вісточка долинула. Писав, що звільняють Київ, але ж відправив листа ще за два місяці до того, як ми одержали. А що після того з ним було, то не знали».
Марко Хома повернувся з війни додому.
МIНА
Тут-таки випала Ліді нагода, аби позбутися кур’єрських обов’язків: «Телефонують з району — відрядити двох людей на курси розмінувальників! І вдруге, і втретє телефонують: через Доброгорщу опинилася під загрозою підготовка саперних кадрів. Кого ж мають відрядити, коли всіх хлопців на фронт узяли? Підмовила я свою подруженьку Галю Лісіц: «Їдемо на курси. Їй тоді, як і мені, п’ятнадцять було. А в сільраді головував Степан Хома — не родич, а однофамілець. Такий самий древній, як і листоноша Малаха. Почув, що я i Галя вирішили їхати на курси в район, то й зрадів дуже: треба ж було рознарядку виконати...»
За п’ять днів Ліда й Галя одержали посвідчення розмінувальників: «Повернулися до Доброгорщі. А вже наступного ранку прибула до сільради полуторка: на кузові — двоє бійців, у кабіні — водій і старший машини, в якого орденів багато. Такий суворий той старший, що інакше, ніж стройовим кроком, до нього хоч і не підходь. «Де тут розмінувальники?» — запитує в голови сільради. Глянув на мене... «Неужели не могли дородную прислать?» — обурюється. Мене, звісно, образа взяла. «Моє прізвище — Хома, а не Дородная. Чому йому моє прізвище не подобається?» — й собі обурилася. Розсміявся...»
Сіли вони в оту полуторку та й поїхали за село, де німці, коли відступали, замінували поле: «Того міношукача я ледь підняла. Нічого, тягну крізь бур’яни — такі повиростали, що тут, як мовиться, сам дідько кінцівку зламає. Думаю собі: доведу цьому орденоносцю, що не обов’язково бути «дородною», аби міну знешкодити. А він застерігав, аби як тільки виявила небезпеку, нічого не робила, а тут-таки бійців гукала. Чую, що мій міношукач уже «знайшов» те, що я шукала. Сигналить: пі-пі-пі... На пересторогу орденоносця не зважила, вирішила, що сама біду знешкоджувати буду. Розгортаю землю вже та міна переді мною, а прилад аж волає на все поле: пі-пі-пі-пі... Той старший почув. «Назад!» — кричить до мене. Схопив мене за комір і обличчям — у кропиву, під себе. Тут-таки й вибухнуло, нас трохи землею присипало. А він довго не міг підвестися — його переляк паралізував».
ЗУСТРIЧ
Уже після війни поїхала Ліда вчитися до Львова на бухгалтера. Так само, як ота знайдена нею міна, запам’яталася їй зустріч у тамтешньому, львівському політучилищі: «Тоді так велося, що на вечори запрошували до одного навчального закладу від іншого закладу. Пішла з дівчатами, звісно. Там, на вечорі, я того орденоносця ще віддалік впізнала. Коли ще йшов до мене, то трохи сумнівалася, а коли подав руку, коректно (не так, як ото тепер), запрошуючи на вальс, то вже жодного сумніву не було: він! Кажу, що з незнайомими не танцюю. «То давайте знайомитися: Іван Ісаєв», — приязно всміхається. «А я — не Дородная», — відповідаю. Тоді він покликав своїх товаришів, пояснює їм, що це та дівчина з Доброгорщі, про яку він їм розповідав. Всі нас оточили, допитуються в мене: то яке ж ваше прізвище справжнє: це вже в них був випускний бал, а невдовзі поїхала додому на канікули. Але Ісаєву не писала, як він просив, бо вже дружила з Олександром — він, як і я, з Доброгорщі. Народили й виростили з Олександром Павловичем трьох хлопців, від них маємо трьох онуків. Від кожного сина — по одному онукові», — завершує свої спогади про війну Лідія Хома. Вже ні перейти, ні обминути їй цю сторінку біографі.
Лідія Хома каже, що сини звернулися до неї, аби написала історію їхнього родоводу: «То я почала цю історію від того, що сама пережила, і вже «докопалася» до шостого коліна — аж у вісімнадцяте століття. Як виявилося, жодне наше покоління не обминула війна».
