До одинадцятої річниці Україна отримала низку сигналів, які свідчать про складне становище в гуманітарній сфері. Як позбутися іміджу території аварій та катастроф? Як попередити такі випадки, як руйнація Софії Київської? Як врятувати історичні частини наших міст від будівельників, які вже звикли швидко «освоювати» кошти? Коли буде реабілітовано ОУН-УПА? Які перші підсумки року України в Росії? Навіщо узгоджувати з Росією наші підручники з історії? А відзначати ювілей Володимира Щербицького на державному рівні? Про це — в інтерв’ю з віце-прем’єр-міністром України Володимиром СЕМИНОЖЕНКОМ.
— На превеликий жаль, до своєї 11-ї річниці наша країна підійшла не лише з певними здобутками, але й з трагічними подіями. Поміж них — інцидент з російським літаком над Чорним морем, ряд серйозних аварій на шахтах, велика трагедія на авіашоу у Львові. Яким, у зв’язку із усім цим, повинно бути святкування річниці Незалежності?
— Згадані події не можуть не накласти відбиток на загальну атмосферу свята. Однак відзначити День незалежності України ми повинні в будь-якому разі. У першу чергу це привід для всіх нас подумати, що досягнуто, а чого ще потрібно досягти; що слід продовжити, а що змінити в нашому суспільному житті. «День народження» держави, як і день народження людини, має філософський зміст з точки зору переосмислення пройденого шляху. Пройдено ж немало. Хоч як би там було, сьогодні на свою 11 у річницю Україна почувається набагато впевненіше, аніж кілька років тому. І політична еліта, і весь народ набагато подорослішали. Нас вже не задовольняє просто економічна стабільність та зростання показників у різних галузях господарства. Ми амбіційно заявляємо про нові рубежі в розвитку країни. Один із них — європейський вибір, про що чітко сказано в Посланні Президента України. Щодо трагедій, вони мають стати суворим уроком для держави. І, як показують події останніх днів, урок не проходить безслідно. Зроблено висновки про необхідність військових реформ. На засіданні Кабміну, що відбулося минулого тижня, мова йшла не лише про забезпечення армії зарплатою, харчуванням та обмундируванням, але й про рівень кваліфікації військовослужбовців, підтримку на належному рівні військової техніки та озброєння. Відповідні рішення прийнято, і вони мусять дати свій ефект. Крім того, урядом розглянуто та затверджено ряд рішень, котрі стосуються упередження аварій на шахтах. Зроблено ставку на оновлення шахтної техніки на основі останніх наукових розробок. Сприяти цьому покликаний ухвалений Кабінетом Міністрів Законопроект «Про технопарки». Іще один висновок, зроблений на основі трагічних подій, що сталися, — потрібно дбати про позитивний імідж нашої держави.
— А що, на ваш погляд, державному керівництву слід зробити в першу чергу, щоб Україна асоціювалася у світі з позитивом, а не лише зі скандалами, аваріями та катастрофами?
— У першу чергу керівництву слід працювати над вирішенням тисячі проблем, котрі стоять перед українським суспільством. По-друге, на багато речей владі слід просто відкрити очі, навчитися прямо і відкрито говорити народу не лише про позитиви, але й про негативи. В цьому плані поява Указу Президента України «Про додаткові заходи по забезпеченню відкритості в діяльності органів державної влади» зовсім не випадкова. По-третє, різним політичним силам час навчитися поважати одне одного, щоб працювати на Україну, а не одне проти одного. Коли все перераховане відбудеться, проблема позитивного іміджу України буде вирішена.
— Якщо говорити про те, чим був особливий одинадцятий рік української державності, важко обійти увагою проголошення Року України в Росії. Чи можна вже назвати певні підсумки Року України в Росії?
– Головним підсумком я назвав би те, що сьогодні на порядку денному вже немає проблеми відносин України та Росії. Ми нарешті прийшли до того, щоб на всіх рівнях вирішувати абсолютно конкретні проблеми. Те, що Росія пішла на проголошення в себе Року України, є свідченням того, що в її правлячих колах взяли гору прихильники рівноправних взаємин з Україною. Це визнання нас не просто як суверенної держави, але і як держави, до хороших відносин з якою слід прагнути. За останній рік відбулося чимало зустрічей як між президентами, так і між урядами, в ході яких було вирішено велику кількість назрілих питань, у першу чергу — економічних. Якщо говорити про події, що відбулися безпосередньо в рамках проведення Року України, можна назвати відкриття в Москві цими днями, тобто напередодні Дня нашої незалежності, великої виставки українських художників, проведення днів української молоді в російській столиці, з’їздів українців Росії — вже відбулося аж два великі форуми. На черзі — відкриття в Москві меморіальної дошки Михайла Грушевського, створення повноцінної української бібліотеки, а також відкриття українського телебачення в Ямало-Ненецькому Автономному окрузі. Серед важливих документів, що мають бути підписані найближчим часом, назву угоду про пенсійне забезпечення громадян України, які працювали на Крайній Півночі, та угоду про роботу філій навчальних закладів, обмін студентами між країнами.
— Але перешкоди до культурного діалогу України та Росії лежать не лише у відсутності тих чи інших рішень і домовленостей. Імперська свідомість російського обивателя, котрий як за часи радянської влади, так і за роки після неї вперто звик дивитися на українця як на молодшого брата, видається куди сильнішою завадою до рівноправних стосунків. Та що там обивателі, коли окремі російські академіки цілком серйозно вважають українців частиною «русского народа», що заразився сепаратизмом під впливом «целенаправленного польско-австрийско- немецкого влияния». Як щодо змін у свідомості росіян стосовно України та українського народу?
— За сім з половиною місяців Року України в Росії було проведено дуже велику кількість українських культурницьких заходів. І не лише в Москві, але і в регіонах, в російській «глибинці». Їх відвідали тисячі людей. При цьому ніде не зафіксовано жодного негативного прояву до цих акцій — навпаки, звідусіль йде інформація про їхній успіх. На мою думку, цей факт якраз і свідчить про такі зміни.
— Чим була зумовлена необхідність оголошення наступного, 2003 року, роком Росії в Україні? Це данина ввічливості, чи існує така вже нагальна необхідність в популяризації російської культури в Україні?
— Ми повинні звикати до рівноправних відносин з Російською Федерацією. Це головна умова для плідного розвитку стосунків і з будь-якою іншою країною. Якби після року України в Росії ми не оголосили року Росії в Україні, це було б ствердженням дисбалансу наших взаємин. Головне питання — чи зможемо ми використати цей рік в інтересах української держави.
— Помітний резонанс у вітчизняних ЗМІ викликала інформація про домовленість урядів України та Росії на рівні віце-прем’єр-міністрів розпочати роботу по узгодженню підручників з історії. Хотілося б дізнатися, чия це була ініціатива та яка мета подібного узгодження?
— Ініціативу проявили не уряди, а історики двох країн. На мій погляд, ідея дуже хороша. Мова йде про те, щоб припинити використання історичної науки в політичних цілях. Простий приклад. З приводу історії Криму за останнє десятиріччя в Росії було чимало, м’яко кажучи, пересудів. Усе це відбивається в шкільних підручниках, за якими навчаються російські школярі. Чи в інтересах України, щоб історія Криму в них висвітлювалася об’єктивно? Суб’єктивних моментів щодо українсько-російських відносин у російських підручниках багато, і ми зацікавлені, щоб вони були виправлені. Щоб це сталося, необхідно налагодити співробітництво між групами експертів, про що і йдеться у відповідному рішенні Підкомісії з питань гуманітарного співробітництва, підписаному мною та заступником глави уряду РФ Валентиною Матвієнко. Наші історики повинні частіше зустрічатися, обговорюючи спірні питання. Врешті-решт, якщо Україна заявила про європейський вибір, треба слідувати європейським традиціям. Свого часу між Францією та Німеччиною в трактуванні історії були цілі «гори» суперечностей. На сьогодні вони практично вирішені — експерти двох країн змогли здолати їх спільними зусиллями.
— Однак чи не стане результатом спільних зусиль наших істориків із російськими лише те, що в українських підручниках запанує суто російська точка зору? В Білорусі, яка пішла шляхом узгодження шкільних підручників із Росією дещо раніше, із більшості з них уже зникли згадки про битву під Оршею 1514 року, де білоруське військо отримало тріумфальну перемогу над московським, білорусько- московські війни згадуються лише побіжно, хоча вони мали велике значення для долі білоруського народу. Чи не станеться щось подібне у нас? Чи зможемо ми в узгоджених з російськими істориками підручниках сказати щось неупереджене про гетьмана Івана Мазепу або боротьбу ОУН-УПА?
— Я не схильний вважати, що хтось на нас буде тиснути. Все залежатиме від того, які аргументи ми висунемо для обгрунтування своєї точки зору. Більше того, створення спільної групи — це великий стимул для українських істориків. Знаєте, коли рішення нашої міжурядової комісії в окремих колах піддали огульній критиці, мені було прикро. Однак той резонанс, який пішов під час обговорення цієї теми, я оцінюю дуже позитивно, бо він народжує інтерес до історії. Ніхто не збирається здавати наші позиції. Ми будемо їх відстоювати. Але це не значить, що ми не повинні чути аргументів російських візаві. До того ж, планується створити не лише українсько-російську, але й українсько-польську робочу групу з вивчення спільної історії. Я дуже сподіваюсь, що незабаром ми побачимо «круглі столи» та конференції з цього приводу.
— Коли сядуть за стіл робочі групи? За якими принципами відбиратимуться історики для участі в них? Чи можливе залучення таких істориків з української діаспори, як, наприклад, Орест Субтельний чи Тарас Гунчак?
— Поки що робочі групи в стадії формування. Хто туди увійде, вирішуватимуть самі історики. Якщо робоча група визнає, що їй необхідна допомога вищеназваних спеціалістів — будь-ласка, з боку влади заперечень не буде. Наша задача — підтримувати ініціативу, а не її обмежувати.
— Під час передвиборної кампанії були заяви кількох лідерів блоку «За єдину Україну» і, зокрема, прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха про необхідність реабілітації ОУН-УПА. Як до цієї ідеї ставитеся особисто ви, та чи робиться урядом щось у цьому напрямку?
— Я вважаю, що історію не можна замовчувати, хоч якою б вона була. Зараз за сприяння уряду працює велика група істориків, яка складається з членів НАНу, вузівських науковців, представників громадських та політичних організацій, в тому числі ОУН, завдання якої — дати об’єктивну картину того, що відбувалося на західноукраїнських землях напередодні, в ході, та після Другої світової війни. Ця група постійно друкує спеціальні видання. Завдання уряду — максимально доводити підтверджену історичну правду до правових норм. Думаю, восени ми матимемо законопроект про реабілітацію тих представників ОУН-УПА, які не скоїли злочини. Далі — слово за Верховною Радою.
— Який механізм реабілітації планується задіяти? Чи йде мова про те, що ветеранів ОУН- УПА урівняти пільгами з ветеранами Великої Вітчизняної війни?
— Питання про реабілітацію мають розглядатися в індивідуальному порядку через суд, як це і заведено робити в демократичних державах. У розпорядженні судів будуть всі можливі історичні матеріали, включаючи архіви радянських органів безпеки та прокуратури. Що ж до пільг, я вважаю, що в принципі вони у ветеранів ОУН-УПА повинні бути такими ж, як і у ветеранів Великої Вітчизняної війни, однак поки що це питання остаточно не вирішене.
— Урядом прийнято рішення про відзначення на державному рівні в лютому наступного року 85-річчя Володимира Щербицького. Чим зумовлена необхідність відзначення ювілею колишнього комуністичного лідера саме на державному рівні?
— Ініціатива, як і у випадку з проблемою шкільних підручників з історії, належала не уряду. Група дуже поважних людей — в їх числі перший Президент України Леонід Кравчук, президент НАНу Борис Патон, колишній глава уряду України Віталій Масол звернулися до Президента України з листом, в якому висловлювалося побажання, щоб роль Володимира Щербицького в історії була відзначена. Влада, якщо вона претендує на відкритість, просто зобов’язана реагувати на подібні звернення, хоча, можливо, було б простіше обмежитися відпискою. Тим більше, що Володимир Щербицький — справді, історична постать. Навіть у тих складних умовах, коли кожну дрібницю треба було узгоджувати з Москвою, він чимало зробив для України. То ж чи принципово, членом якої партії він був?
— Минулого тижня стало відомо про порушення кримінальної справи проти посадових осіб, котрі дали дозвіл на будівельні роботи поблизу Національного заповідника «Софія Київська». На, м’яко кажучи, недбале ставлення столичної влади до історичного обличчя міста було чимало нарікань і раніше. Однак громадськість критикувала, а бульдозери робили свою чорну справу. В чому причина такої ситуації? Чи не час створити в Україні дієвий механізм захисту пам’ятників архітектури, поки деякі «будівничі» не встигли зіпсувати наступної пам’ятки?
— На жаль, з охороною пам’яток у нас все ще не викоренене правило: «Поки грім не вдарить...» Із Софією взагалі склалася унікальна ситуація — на його території «угніздилася» маса приватних орендаторів, серед тих, хто «підзаробляє» на національній святині є навіть політики. Зараз я дав доручення будь- яку оренду припинити. На черзі — зміна підпорядкування Софії Київської, створення спеціальної наглядової ради, котра, якщо уряд прийме рішення, буде очолена мною. Планується також прийняти програму розвитку заповідника. Крім того, я віддав розпорядження з’ясувати ситуацію навколо інших історичних пам’яток, де також намітилося будівництво — у першу чергу маю на увазі Києво-Печерську лавру та Михайлівську площу. Зрештою, подібних проблем вистачає не лише в Києві. На минулому засіданні уряду з метою забезпечення більш ефективного захисту культурної спадщини прийнято рішення перевести Комісію із захисту пам’яток архітектури із Держбуду до Міністерства культури. Найближчим часом буде призначено її нового керівника.
— Чи можете сказати, хто саме?
— Є декілька непоганих кандидатур. Так чи інакше, це буде людина не із тієї когорти будівельників, що звикли «освоювати кошти».
— Сили, які називають себе «опозицією», обіцяють влаштувати у вересні так звану «революцію». Не важко спрогнозувати, що декому захочеться поставити «на кон» уряд. Чи готовий Кабінет Міністрів до того, що доведеться стати об’єктом політичного тиску?
— По-перше, Кабінет Міністрів сьогодні демонструє, що він виступає чинником політичної стабільності. Уряд виходить із того, що симпатії і антипатії до певних політичних сил не припустимі. Від уряду чекають результатів — ми їх даємо. Ми показуємо, що сьогодні є об’єктивні позитивні зрушення. Триває робота над вдосконаленням іноваційної стратегії держави, надається велика увага інтелектуальній, гуманітарній сфері. Ще ніколи Україна не підходила до 1 вересня з таким рівнем відпускних вчителям, розпочато роботу з покращення оплати праці лікарям. І мова йде не про формальні цифри, за якими стоїть інфляція, а про цифри реальні. Тому «кризи», про яку говорить так звана «опозиція», сьогодні немає. Але є намагання її створити штучно, приладнавши «революційний» сценарій. Я можу сказати лише одне — Україна вже вичерпала свій ліміт для політичних потрясінь. Сьогодні вкрай потрібна політична стабільність. Ніні є всі демократичні шляхи для вдосконалення політичної системи, — а вдосконалювати її справді потрібно. Якщо комусь не подобаються демократичні інструменти, у когось є бажання замінити їх революційними, це лише яскраво характеризує політичну сутність цих людей. Очевидно, що в нас є політичні лідери, котрі роблять політику виключно задля власних політичних цілей. Коли кажуть, що десь існує угода певних чотирьох сил, створена нібито заради народу, виникає запитання — чому ж її від того самого народу так ховають? Чи не тому, що йдеться там зовсім не про народ, а лише про те, щоб комусь сісти у високе крісло?
Щоправда, схоже на те, що питання кому саме сідати у крісло, «революційна» четвірка не вирішила навіть для себе. По- людськи їх зрозуміти можна — кожному хочеться бути «головним режисером». Однак є правило — якщо п’єса пишеться чотирма головними режисерами, єдиному сценарію не бувати. Ані в драмі, ані в комедії.
