Ділячись своєю думкою про вітчизняне ТБ, ось що написала
наша читачка про себе: «Я пенсіонерка. Пишу це з деякою незручністю: цей
статус отримала недавно, ще вчора працювала, була повноцінною, шанованою
людиною, й поки що незвично почуватися нікчемною та упослідженою істотою.
А саме так почуваються сьогодні пенсіонери. Хоча постійно ведуться фарисейські
розмови про «захист незахищених» пенсіонерів, насправді ж у суспільній
свідомості (за активного сприяння ЗМІ) створюється думка, що пенсіонери
— консерватори й ретрогради, вороги реформ і прикрий баласт, що вони тягнуть
Україну від «світлого капіталістичного майбутнього» назад, у «прокляте
комуністичне минуле». А «пан» Пинзеник добалакався (по телевізору) до того,
що «Україна зможе побудувати щасливе життя тільки тоді, коли вимруть ті,
хто пам’ятає життя минуле». Здається, точніше про те становище, в якому
опинилися багато наших співвітчизників, батьки й матері, бабусі й дідусі,
болісніше й гостріше не скажеш.
Вимовляючи сьогодні «пенсіонери», ми найчастіше маємо на
увазі «старики». Втомлені, часто розлючені, вдягнені якщо не бідно, то
вельми скромно, з кошиками й візками, котрі скаржаться, плачуть, буркотять.
Це на Сході вони — «патріархи», а на Заході — переважно туристи. У нас
— борці. З убогістю, з хворобами, з ворожістю навколишніх. З державою,
за незалежність якої проголосували 1991-го. Вони не потрібні державі, якій
не під силу ні прогодувати їх, ні дати їм можливість продовжувати легально
й чесно працювати.
Більш ніж складне ставлення до радянського минулого примушує
багатьох називати саме пенсіонерів «прихованими ворогами». І справа тут
не тільки в тих, хто при чинах і владі свідомо не бажає звільнити дорогу
новому й молодому: вони, між іншим, своїм становищем захищаються від тієї
ж знедоленості літніх, яку бачать навколо. Якщо раніше казали про «втрачене
покоління» як про молодих, не затребуваних суспільством, що біжить від
нього, то сьогодні «втраченими» стають люди похилого віку, котрі віддали
суспільству сили, здоров’я, енергію. Мимоволі згадується «Легенда про Нараяму»
Акіро Куросави: стариків син несе в гори, щоб вони померли там. У Японії
— це жорстока феодальна традиція. В Україні ж завжди вважалося страшним
гріхом залишити безпорадних батьків напризволяще. У православному храмі,
в слов’янському іконописі ідеальним станом було «мудра старечість», і навіть
немовля Ісуса зображали не рум’яним «путті», а наче «ветхим деньми».
У тому й парадокс, що наші пенсіонери — найбільш соціально
принижена частина громадян, яка активно бореться не стільки за себе, і
не злісно помщаючись: адже вони щиро печуться про світле майбутнє для внуків.
Літніх людей стає дедалі більше, їх справді багато ще й
тому, що дітей народжується дедалі менше. Моя подруга, котра наважилася
взяти шлюб із 60-річним іноземцем, вислухала масу застережень і навіть
відвертих насмішок від друзів і знайомих, а вже коли подарувала йому сина
(батькові п’ятьох дітей і дідусеві), виглядала в очах багатьох чимось на
зразок божевільної героїні. Можна єхидствувати, але можна й задуматися
над тим, що для нас 50-річчя — межа життєвих сил, тоді як нормальна репродуктивна
спроможність і можливість поставити на ноги нащадків у розвинених країнах
не обмежується навіть 70-річною позначкою.
Розпитуючи тих, хто «пішов на заслужений відпочинок» (які
ще більш цинічні чиновницькі евфемізми можна вигадати!), я зіткнулася з
їхнім щирим здивуванням: як, комусь із молодих ще цікаве те, як ми живемо,
виживаємо й навіть бадьоримося? Неначе обговорювати проблеми свого життя
можуть вони тільки з друзями й близькими, дійсно пішовши від усіх інших,
хто ставиться до їхніх проблем буття щонайбільше з холодною байдужістю.
А тому їхні відповіді — або «потік свідомості», або монолог.
Опанас Максимович ДОРОШ, колишній викладач профтехучилища:
— Цей нинішній уряд усе зруйнував. За мінімальних пенсій
— урізують субсидії, піднімають ціни на найнеобхідніші ліки, які раніше
коштували копійки, в поліклініках на нас дивляться криво, а то й відверто
вимагають грошей. Неможливо найпростіші речі купити. Поступово йде справжнє
знищення пенсіонерів, а власті виконують накази, що йдуть із-за кордону,
щоб ми вимерли. Ясна річ, усі мої знайомі й друзі похилого віку — у відчаї:
діти не зможуть нас і поховати по-людськи! Ми для них — тягар. Так, я голосуватиму
за комуністів, тому що за їхньої влади я був людиною, котра може на пенсію
повноцінно жити й допомагати дітям.
Ганна Власівна БЄЛИШ, ветеран війни:
— Я живу в злиднях, недоїдаю, половину мізерної пенсії
плачу за квартиру. Але активно працюю в Раді ветеранів, забуваю своє горе
у спілкуванні. Дивлюся всі новини на різних каналах, а в раді й читаю газети,
які нам безкоштовно виписують. Я в цій квартирі живу вже три роки, але
мене досі немає в списку виборців. Я ходила й до жеку, й на виборчу, а
мені відповідають: немає у нас права внести ваше прізвище в комп’ютер,
ви прописані в іншому районі. Так і позбавили мене права хоча б проголосувати.
Віра Олексіївна ЛИСЕНКО, колишній інженер:
— Я намагаюся не реагувати на інформацію, яка ллється з
телевізора, бо відразу ж захворюю. Вдома не засиджуюся, їду кудись у справах
сім’ї, шукаю заняття вдома. Порятунок наш — тільки у русі. Мої подруги
пенсійного віку теж влаштовуються щось робити: йдуть у няньки, наймаються
у фірми прибиральницями, їдуть на поля збирати у колгоспах урожай, щоб
привезти додому хоч щось. Жебрацтву стараються чинити опір, хоч би й продаючи
щось. Ось одна моя знайома, їй 83 роки, продає трусики на базарі й каже,
що народ там дуже дружний, звісно, із тих, хто стоїть з якимось дріб’язком,
щоб тільки вижити.
Клара Юріївна БОНДАРЕНКО, математик широкого профілю:
— Моя громадська діяльність — очищати світ навколо дому
й підтримувати свою немаленьку сім’ю. Енергії в мене багато, хоча, звичайно,
не стільки, як у молодості. Підтримую своє здоров’я, пробуючи на собі різні
системи, про які читаю: обтираюся холодною водою, не їм м’яса, вирощую
сад і город. З подругою плануємо поїхати в Льодовий палац, щоб там досхочу
покататися на ковзанах. Закінчила два інститути, нині підробляю тим, що
займаюся з учнями, студентами — це корисно для мозку. В’яжу, при Будинку
офіцерів навіть вела курси в’язання. А от телевізор дивлюся мало — треба
рухатися, вести активний спосіб життя. Активність робить людину іншою.
На жаль, не вистачає часу на громадські справи, але турботи по дому, підтримка
рідних — це і є моя активність у 62 роки.
Ці «настрої», у яких стоїцизму все ж більше, ніж образ
на державу чи долю, ми попросили прокоментувати Володимира ВОЙТЕНКА, доктора
медицини, професора, лауреата Державної премії України:
— У соціології існує поняття «ейджизм» — дискримінація
людей старших вікових груп. Оскільки на Заході, якщо людина не зробила
кар’єру до 40—45 років, їй можна сказати «не тратьте, куме, сили». Дуже
багато які агрегати й машини розраховані на можливості молодого організму,
а оскільки середній вік працівників збільшується — меншає продуктивність
праці.
Ми всі старіємо. Актуальність проблеми старіння людства
— це соціально-гуманітарний виклик ХХI століттю. Настрої наших пенсіонерів
нам необхідно враховувати, їм довіряючи, але якщо говорити про вибори —
тут потрібна велика обережність. Саме пенсіонери будуть найактивнішою частиною
суспільства в період виборів. По-перше, тому, що вони добре пам’ятають
той час, коли на виборчих дільницях давали безкоштовні пиво й мандарини,
а по-друге, вони повинні взяти реванш за своє убоге, покалічене життя.
В усьому світі до старих людей ставляться як до нормальної частини суспільства,
і тільки в нас — як до божевільних. У Європі немолоді американці тільки
й «шастають» Луврами, наші — можуть брати біле простирадло й рушати на
кладовище.
Але ще більш несподіваними видалися нам думки зовсім молодих
киян про те, як вони уявляють власну старість і пенсію.
ВІКТОР, студент КПІ:
— Та не хочу я про це думати, мало чого за ці 40 років
станеться. І дожити ще треба, і грошей накопичити, щоб від держави не залежати.
ІННА, старшокласниця школи №110:
— Може, в мене старості взагалі не буде: помру молодою
або заміж вдало вийду, і зможу підтримувати свою форму до кінця.
МИКОЛА, менеджер фірми:
— На держпенсію розраховувати не можна. Тільки те, що зароблю,
що перетворю в нерухомість або цінні речі — оце й будуть мої «соцзаощадження».
І ніхто тепер на пенсію не збирається жити, ви думаєте, чому всі так крадуть?
Щоб себе й сім’ю забезпечити «на чорний день» і в старості. Мені вже тепер,
у 30 років, треба розраховувати гроші — на себе, на дітей і «на потім».
А через декілька років — і на батьків, яких доведеться утримувати.
АЛЛА, рекламіст:
— Я детально дізнавалася, чи є в Україні альтернативні
фонди страхування старості, й нікому з них я свої гроші не довірю. Звичайно,
я сподіваюся, що за десятиріччя наша країна щось зробить або навчиться
в розвинених країн. Варто було б подумати і про медичну ефтаназію (умертвлення.
— Ред.), для багатьох така можливість була б непоганою альтернативою бідності.
Ці жорстокі настрої прокоментував професор, доктор медичних
наук, директор інституту геронтології АМН України Володимир БЕЗРУКОВ:
— У нашому суспільстві багато хто займається пошуком винних.
Забезпеченої старості немає, на людей похилого віку часто списують усі
біди. У молоді на старих людей образа подвійна — і за непотрібний вантаж
минулого, і за пенсійні кошти, які вони «відбирають» у молодих. Стосунки
між поколіннями загострює вже не приховане, а явне безробіття, коли єдиний
працюючий не може забезпечити всіх у сім’ї. У майбутньому, звичайно, можливе
виникнення фондів страхування, які будуть захищатися державою, а не будуватися
за принципом трастів, які лопаються.
У права розпоряджатися власним життям є багато моральних
аспектів, і проблема ефтаназії, визнана в багатьох європейських країнах,
у нас також буде наростати. Якщо людина релігійна — це стає неможливим.
У атеїстичній свідомості з’являються моральні складнощі у взаємовідносинах
«лікар — сім’я — пацієнт» і в тому, наскільки їх зможе контролювати закон.
Тут — дуже багато найскладніших ситуацій.
Р.S. Дуже часто пенсіонерам не вистачає відчуття, що їхній
голос звучить хоч для когось, комусь важливе їхнє персональне життя, їхня
свідомість та мудрість. А що думаєте з приводу «пенсійних» проблем ви?
До чого призводить подвійний конфлікт поколінь, коли й діти, й онуки засуджують
своїх предків, а останні не розуміють і не сприймають реалій нашого часу?
І як, на ваш погляд, можна психологічно підготуватися до старості? Як суспільство
повинне реагувати на дії держави, котра відмовилася від відповідальності
за своїх громадян похилого віку і прирекла їх на гірку й злиденну старість?
Чи мусимо ми виборювати свої громадянські права в нашої держави? Чекаємо
на ваші листи.
