У НАТОВСЬКИХ БОМБАРДУВАННЯХ ВИННА ПОЛІТИКА ЮГОСЛАВІЇ
Ситуація в Югославії нікого не може залишити байдужим. Однак, на жаль, в Україні, на нашу думку, часто однобоко оцінюють події, що відбуваються. Це багато в чому пов’язано з відсутністю повної й достовірної інформації про ситуацію в Косово, а також із відповідною інтерпретацією подій у Югославії засобами масової інформації, особливо російськими, що мають великий вплив на формування громадської думки в Україні. А те, що ця інтерпретація відверто просербська навряд чи потрібно доводити.
Однак дозволимо собі висловити, можливо, не популярну зараз думку в підтримку країн НАТО та їх вимушених дій у Югославії.
Зараз усі кажуть: «НАТО бомбить Югославію». Але ніхто не говорить, а якщо й говорить, то не робить акцент на тому, що Югославія проводить політику геноциду щодо албанського населення Косово. За цього цей геноцид є наслідком агресивного, ми б навіть сказали печерного, націоналізму, що активно культивується й схвалюється політичним керівництвом Югославії. Цей націоналізм уже призвів не просто до воєн у Словенії, Хорватії та Боснії, але й до етнічних чисток хорватів і боснійських мусульман, що проводяться сербами на цих територіях. Вони є прямим продовженням таких же дій, раніше здійснюваних на інших територіях колишньої Югославії.
Так, НАТО бомбить Югославію, за цього метою таких дій НАТО є не мирне населення, а військові об’єкти й озброєні формування Сербії. У зв’язку з цим слід відзначити, що бомбить Сербію не США, а НАТО (тобто організація колективної безпеки в європейсько-північноатлантичному регіоні), що межує з Сербією й Македонією (Угорщина та Греція — члени НАТО — межують відповідно з Сербією на півдні та Македонією на півночі). Цей факт важливий, насамперед, для того, щоб відразу розмежувати США як країну, й НАТО як організацію, членом якої є Сполучені Штати. Звісно, ніхто не сперечається з тим, що США має величезний вплив на членів НАТО, як, утім, і на більшість країн світу. Але однак не слід наївно вважати, що в НАТО існує тільки США. Аж ніяк, у НАТО всі рішення подібного роду (тобто про бомбардування) приймаються одноголосно всіма членами організації, й не варто вважати, що США, за всієї їхньої могутності, можуть примусити Францію й Німеччину танцювати під свою дудку. Але ці дві країни як, утім, й інші країни блоку, погодилися з пропозицією Великої Британії та США про бомбардування Сербії. Над цим потрібно замислитися.
Багато хто лає країни НАТО за бомбардування в Югославії. А що пропонується натомість? Продовжувати умовляти Мілошевича не проводити етнічні чистки? Пробачте, й як довго? Доти, доки в дусі фашистської Німеччини не буде повністю вирішено «албанське питання» в Косово? Доки не буде знищено тисячі албанських жінок, старих і дітей, а сотні тисяч, які залишаться в живих, не буде вигнано назавжди з місць свого постійного проживання? Що, до речі, зараз і відбувається. Запитання, запитання, багато запитань.
Тепер трохи про міжнародне право й звинувачення на адресу НАТО з приводу дій у Югославії.
Розглядаючи цей конфлікт із точки зору міжнародного права, слід виділити такі моменти: а) конфлікт має внутрішньонаціональний характер і носить ознаки геноциду населення албанського походження; б) незважаючи на верховенство принципу суверенітету в міжнародному праві, існує також принцип свободи самовизначення для націй і народностей та принцип поваги прав людини, а тому слід пам’ятати про обмеження суверенітету в міжнародному праві.
Щодо першого пункту, то, згідно з Конвенцією про попередження злочину геноциду й покарання за нього від 1948 року, дії уряду Югославії в провінції Косово, й ми хочемо ще раз це підкреслити, підпадають під визначення геноциду, а тому повинні кримінально каратися згідно з нормами міжнародного кримінального права (прикладом може служити Міжнародний трибунал із Югославії, який уже слухав справи зі звинувачення сербських військових чиновників за подібні злочини). Цей злочин вважається найбільш серйозним у міжнародному праві й кваліфікується як злочин проти людства. Норми конвенції стали міжнародним звичаєм і обов’язкові для всіх країн. А тому відсутність покарання за геноцид створить, а щодо керівництва Югославії можна сказати, вже створила прецедент уседозволеності, що неприпустимо.
По-друге, в міжнародному праві довгий час існувала колізія трьох вищезазначених принципів, особливо принципів суверенітету й поваги прав людини, які мають однакову силу за Статутом ООН. Довгий час СРСР порушував принцип поваги прав людини, пояснюючи свої дії свободою вибору політичної системи й непорушністю суверенітету. Однак зараз кінець 90-х років. Пройшло вже понад 20 років із часу підписання Заключного акту УБСЄ й існує практика обмеження суверенітету країн. Суверенітет уже далеко не абсолют! А тому суверенітет Сербії має бути обмежено. Сербія повинна поважати права людини й відповідати за їх порушення. Той факт, що Рада Безпеки ООН виявилася неспроможною добитися від керівництва Югославії поважати ці права, пояснюється багато в чому фактом присутності в його складі двох країн, які самі порушують права людини в себе на батьківщині й через це володіють правом вето — це Росія та Китай. Але Рада Безпеки ООН не повинна дозволяти й заохочувати до геноциду в Косово. Якщо ООН неспроможна радикально змінити ситуацію, це повинні зробити регіональні організації, що мають повноваження з підтримання міжнародного миру й безпеки в своєму регіоні згідно зі Статутом ООН. Так, для військового втручання потрібна згода Ради Безпеки ООН, але не слід забувати, що сам Статут було створено 1944 року, й він багато в чому вже не відбиває геополітичні реалії кінця століття. В цьому випадку НАТО користується так званою «універсальною юрисдикцією», яка передбачає покарання злочинця, який здійснив акт геноциду, будь-якою країною світу, а також втручання в справи суверенної держави, якщо вона сама порушує й заохочує до порушення фундаментальних прав людини. Хтось повинен покласти край насильству, й коли це не ООН, то НАТО. Більше того, НАТО, прагнучи зберегти цілісність Сербії, досягло великих успіхів, переконавши представників Косово погодитися на автономію й не вимагати суверенітету провінції. Таким чином, саме керівництво Югославії несе повну відповідальність за зрив переговорного процесу й відмову пустити на свою територію миротворчі сили з метою недопущення продовження геноциду косовських албанців. І саме це керівництво має нести відповідальність перед своїм народом і всією світовою спільнотою за наслідки своєї націоналістичної політики.
P.S. Вже коли цю статтю було написано, сталася низка подій, що вельми показові з точки зору об’єктивності наших телекомпаній і які важко залишити без коментаря.
30 квітня було проведено прес-конференцію послів країн НАТО, які пояснили позицію своїх держав. Однак у випусках телевізійних новин повідомлення з прес-конференції зайняло не більше хвилини. Тож ніяких аргументів телеглядачі почути не змогли. Їм такої можливості не надали.
31 квітня в програмі «Саме той» (канал УТ-1) посол Югославії 20 хвилин із чистими очима переконував, що ніяких етнічних чисток немає. І тікають сотні тисяч албанців із Косово лише через бомбардування літаків країн НАТО. І це без будь-яких коментарів із боку УТ-1. Немов журналістам УТ-1 невідомо, що етнічні чистки в Косово почалися задовго до бомбардування. Добра сотня тисяч албанців залишила Косово не з власної волі, а ще сотні тисяч вимушені були переховуватися в лісах від насильства з боку сербських військових до початку операції НАТО в Югославії.
Те, що українське телебачення зайняло однобоку позицію, не викликає сумнівів. Звісно, Миколі Вересню значно простіше провести «Табу» про передачу «Табу» (яке самолюбування!), ніж дискусію прибічників і противників дій країн НАТО в Югославії. Але така дискусія потрібна. Громадяни України повинні почути позицію прибічників дій НАТО й зрозуміти, як агресивна націоналістична політика керівництва Югославії призвела до гуманітарної катастрофи в Косово й, схоже, призведе до такої ж катастрофи для самих югославських сербів.
Борис КУШНІРУК,
Микола СТЕЦЕНКО
СЛОВ’ЯНСЬКА ІДЕЯ:
ВІД ГРАФА ВРОНСЬКОГО ДО ГЕНЕРАЛА ЛЕБЄДЯ
Найрозумніший, звісно, Лебєдь. Олександр. Красноярський. Нещодавно в денному ефірі НТВ він повідомив, що світ знову розколото, що у Росії геополітичні (сам-то зрозумів, що сказав?) інтереси у Сербії. І закликав надати Мілошевичу військово-технічну допомогу. Конкретно — поставити зенітки. Очі генерала світилися радістю — це вам не ЗМОП вводити на підприємство бунтівного бізнесмена. Це реальна можливість знову зайнятися тим, до чого дійсно лежить душа, — повоювати. Зауважте, я не сказав: зайнятися тим, що вмієш. Після Афганістану та Чечні говорити про вміння російських військових займатися своєю справою, а не геополітичними пошуками, вельми проблематично.
Генерал не обмежився загальними розмірковуваннями. У нього була ще одна світла думка — згуртувати націю. Ось така знову національна ідея. Як сто двадцять років тому. І хоч мені про це вже доводилося писати — знову повернуся до того ж.
Якщо запитати десять чоловік, чим закінчується роман Льва Толстого «Анна Кареніна», то, впевнений, чоловік дев’ять скажуть, що останнім епізодом є самогубство Анни. Адже є ще восьма частина роману, яку відмовилася друкувати редакція катковського «Русского вестника» «по несходству убеждений автора з ее собственными». Так визначив причину конфлікту Достоєвський, приділивши увагу у своєму «Щоденнику письменника» цьому епізоду і цьому розділу, що вийшов окремою книжкою.
Восьма частина роману розповідає про те, як граф Вронський після загибелі Анни вирушає добровольцем воювати на Балкани, звільняти слов’ян від турецького ярма. І в розмові з ним інший герой роману — Левін — висловлює думки про війну і ставлення до неї російського народу, які були близькі самому Толстому.
Достоєвський був одним з найпалкіших прихильників військового втручання Росії в балканські справи. І треба віддати йому належне: він сперечався саме з Левіним, хоч і оговорював, що якась частина поглядів самого Толстого міститься у словах літературного героя, котрий вважав, що народу загалом чужа ідея слов’янської єдності і що сама ця ідея штучно насаджується в суспільстві деякими журналістами. Що ж до добровольців, які їдуть на Балкани, то це був аж ніяк не цвіт нації, а, як сказали б ми зараз, маргінали — «втрачені і п’яні люди або просто дурні».
Окрім Толстого, Достоєвський сперечався і з Грановським (називаючи його «одним з найчесніших людей» 40-х років), який свого часу теж, за формулюванням Достоєвського, не визнавав того, що «Східне питання у вищій суті своїй завжди було у нас народним питанням». На думку Федора Михайловича, весь російський народ прямо-таки рвався на Балкани.
Перша світова війна довела його неправоту. Адже Росія вступила в цю війну задля розв’язання все того ж східного питання, заради Босфору і Дарданелл, а приводом до фатального кроку послужив захист Сербії. І пригадаємо також, що заклики Достоєвського до війни, навіть до походу на Індію, вразили на початку століття Мережковського, а потім були повторювані Троцьким і Жириновським. Так що тоді, в 70-ті роки минулого століття, намітилося щось вельми істотне в російській національній свідомості.
Намітилася альтернатива: якимось шляхом вирішувати національні російські проблеми — власне національним чи наднаціональним, на чому зосередитися: на внутрішньому розвитку чи на зовнішній експансії. Відсутність внутрішньої структури, передусім інтегруючих цінностей, породжувала спокусу структурування шляхом протистояння зовнішньому світу.
У війні, яку Достоєвський вважав священною, справедливою тощо, він вбачав шлях до національного відродження. А Толстому не дозволяв захоплюватися його здоровий глузд, тоді ще ним не втрачений.
Завданням тієї війни, до якої закликав Достоєвський, було звільнення південних слов’ян від турецького ярма і тому втручання Росії могло мати хоч якесь моральне виправдання. Але, як уїдливо зауважив у своїх спогадах Бісмарк, південні слов’яни дуже охоче приймали допомогу білого царя, але не горіли бажанням замінити турецького агу на російського генерала. Іншими словами, ні серби, ні болгари зовсім не ставали провідниками російської політики на Балканах, а навпаки, прагнули максимально використати Росію у своїх цілях. Це була не політика Росії, а політика Росією.
Людина, люблячи Вітчизну, такий стан речей не може ні прийняти, ні схвалити. Та й Достоєвський розумів, що справа на Балканах складніша, ніж здається. Є у «Щоденнику письменника» і міркування, котрі у чомусь співпадають з думками Бісмарка. Але захопився. Буває.
А зараз чим захоплюватися? Захистом останнього комуністичного режиму в Європі? Президент Єльцин заявив, що Росія у війну не втягнеться, адже є ще геополітики і національні консолідатори, котрі заявляють, що треба захищати Статут ООН. І взагалі НАТО не мало право без мандата Ради Безпеки починати бомбардування.
Правильно, за буквою Статуту та резолюцією Ради Безпеки № 1199 від 23 вересня минулого року у НАТО начебто немає мандата. Але є консенсус з цього питання серед усіх країн — членів Альянсу. І крім букви, є ще дух Статуту і дух резолюції. І є ще поняття прецеденту, яке вельми істотне, зокрема для англосаксонської правової традиції.
Світ міняється на очах. І очевидно, що міняється роль і місце ООН, яке виявляється в байдужості до того, що відбувається. Хоч як обурюйся, все ж вражає єдність цивілізованого світу у ставленні до Мілошевича.
А тому що «дістав». І тому, що реальністю нового світу стає обмежена правосуб’єктність держав із ворожими світовій, тобто іудейсько-християнській, європейській, північноатлантичній цивілізації, режимами. Цінності вищі від принципу суверенітету. Світ винiс уроки з минулого — з мюнхенської і ялтинської змови, з мирного співіснування, з серії балканських воєн.
Інше питання і особлива тема — наскільки розумно захищаються ці цінності і наскільки розумно поводиться Росія.