Вітчизняна війна 1812 року (так вона зазвичай іменується в офіційній російській історіографії) якось опинилась на периферії уваги українських засобів масової інформації — у той час, як всі мас-медіа Російської Федерації явно за «наполегливою порадою» та із санкції влади вже кілька місяців поспіль ведуть у зв’язку з цим ювілеєм гучну пропагандистську кампанію прославлення «российского оружия».
Проте відносну, але все ж таки мовчанку українських журналістів з цього приводу важко визнати правомірною. Адже українці мають стосунок до подій 200-річної давнини. І річ тут навіть не в тім, що не один десяток тисяч українських селян вступили в лави армії фельдмаршала Михайла Кургузова (тут узагалі наявна дуже цікава й драматична колізія: французький імператор — «супостат» — ліквідовував в окупованих ним державах, італійських, німецьких, слов’янських, архаїчні феодальні порядки, а в Російській імперії, в Україні зокрема, панував, як відомо, кріпосницький лад; проте українці в більшості своїй розцінили напад французької, точніше всеєвропейської, армії не як прихід визволителів, а як вторгнення чужоземців), і не в тому, що, приміром, перший класик новітньої української літератури Іван Котляревський брав 1812 року, перебуваючи у Полтаві, активну участь у формуванні місцевого антинаполеонівського ополчення (певною мірою — козацького). Нашу увагу, як здається, повинні привернути концептуальніші речі.
Французький правитель зробив одну фатальну помилку (до речі, за 129 років на цьому ж смертельно «обпікся» Гітлер, попри непорівнянність цих двох історичних постатей). Він абсолютно проігнорував соціальні проблеми величезної Російської імперії, а значна частина істориків вважає, що якби імператор — хоча б суто декларативно — пообіцяв зробити в Україні та Росії ті антикріпосницькі реформи, що він їх уже здійснив на теренах Європи, то результат був би зовсім інший. Але ж ні! У цієї проблеми є ще один аспект: після перемоги над Наполеоном офіцери російської армії, пройшовши з боями до Парижа, мали змогу порівняти рівень життя і обсяг свобод «у них» і «у нас» — та зробили висновки. Отак і народжувались майбутні декабристи, отак і почався той повільний, розтягнутий у часі на ціле століття процес «обвалу» величезної імперії, монархи якої не змогли реформувати самодержавну систему (порівняймо з 1945 роком, коли переможці над нацизмом теж мали змогу зробити у чомусь схожі висновки). І не забудемо про трагедію російських та українських селян-кріпаків, які, здолавши такого сильного ворога, мусили повертатись до попереднього рабства!
Але про все це ми навряд чи почуємо з екранів російських провладних телеканалів. Натомість — «гром победы раздавайся»; президент Путін відвідав поле Бородінської битви. Чи в такій тональності варто розповідати про війну 1812 року українським громадянам в українських ЗМІ?
КОМЕНТАР
Бородінська битва чи не найкраще в кінематографі відображена в радянському художньому фільмі «Війна і мир» Сергія Бондарчука, який було знято 1967 року. Сьогодні мало хто пам’ятає, що сам Бондарчук родом зі степової Херсонщини. «День» поцікавився в земляків митця, чи пам’ятають вони про його кінематографічний спадок, зокрема фільм «Війна і мир».
«СЕРГІЯ БОНДАРЧУКА ЗНАЄ Й ПАМ’ЯТАЄ, БЕЗ ПЕРЕБІЛЬШЕННЯ, ВСЯ ХЕРСОНЩИНА»
Андрій РОСТОВ, провідний спеціаліст рекламно-репертуарного відділу комунального підприємства «Кіновідеопрокат» (Херсон):
— Сергія Бондарчука, нашого талановитого земляка, знає й пам’ятає без перебільшення вся Херсонщина. І хоча він народився не в самому Херсоні, а в селищі Білозерка, що неподалік від обласного центру, ми докладаємо максимум зусиль, щоб не лише старше покоління пам’ятало про неоціненний внесок митця в кінематограф, а й молодь знала про нього. У Херсоні, при кіноконцертному залі «Ювілейний», діє кіноклуб «Старі фільми про головне», у якому часто показуємо завжди актуальні стрічки Бондарчука. До речі, частина аудиторії клубу — молодь. Картини відомого майстра — як акторські, так і режисерські — були увінчані найпрестижнішими кінематографічними нагородами, серед яких найвища — «Оскар», якою відзначено кіноепопею «Війна і мир».
Постійну роботу із ушанування пам’яті про Сергія Федоровича здійснює місцева влада Білозерки, керівництво районного Будинку культури. У краєзнавчому музеї селища є експозиція, присвячена митцеві, а біля будинку, де він жив, установлено пам’ятну дошку.
Два роки тому Херсонщина гучно відзначила 90-річний ювілей від дня народження митця. У Херсон і Білозерку з цієї нагоди приїздили відомі актори, режисери, сценаристи. Також наші краї відвідала донька Сергія Федоровича, відома акторка Наталя Бондарчук.
«Кіновідеопрокат» нещодавно показував старшокласникам фільми Бондарчука «Тарас Шевченко» (1951 р.) та «Війну і мир» (1965 — 1967 рр.), четверта серія якого — «П’єр Безухов» — розповідає глядачам про Бородіно.
