Чесно кажучи, цей народний порив нагадує мені старий анекдот про те, як тато в парку стрибнув із парашутної вишки, і мама послала сина подивитися, — чи тато дихає після стрибка, чи ні. Син повернувся і сказав, — татко-то дихає, зате біля татка дихати не можна. Питання в тому, що краще: не стрибати чи перед стрибком памперси надіти? Як на мене, то якщо дуже хочеться, треба і те, й інше. Давайте стрибнемо разом, але заздалегідь підготуємося до можливого результату.
Я людина не заздрісна. Ну, подумаєш, у когось 40 мільйонів, а в мене на хліб не вистачає. Що мені з того, якщо ці гроші відберуть? Нічого. Тому мені не заважає нічия депутатська недоторканність. Навіть більше, я із задоволенням спостерігаю факт безсилля держави перед якимось громадянином, який власні економічні інтереси шанує вище за державні. Вона, могутня, мріє посадити його до в'язниці, позбавити власності, роботи, впливу, шматка хліба — і не може. Як це чудово. Людина багата, сита, задоволена, ходить із гордо піднесеною головою. І тільки суд може змінити її цивільний статус і обмежити її права та свободи до нашого всезагального скотського стану. Про такий статус мріє кожен. Однак на референдум питання про недоторканність нашого прожиткового мінімуму, нашої зарплати, економічної свободи і всього того, що на папері обіцяне, а у наявності відсутнє, не виноситься. Суперсоціаліст Наталя Вітренко перемогла реформатора Леоніда Кучму ідеологічно, тому «...на копальні їх, за грати!» До речі, Лазаренко розбагатів не в депутатському кріслі Верховної Ради, а там, де багатіють усі, — на вершині або поруч влади виконавчої, яка розпоряджається нашою власністю і управляє нею не в наших інтересах, а в інтересах владних структур. Адже не секрет, що всі проблеми України полягають у тому, що владу ніяк не можуть позбавити повноважень командувати людиною. Не віддає вона їх добровільно, а у наших обранців не вистачає знань, таланту і досвіду, щоб поставити систему на службу громадянинові. Тому немає в газетах і поштових скриньках виборців того самого компромату на тих самих кримінальних депутатів, яких слід позбавити недоторканості. Хоч це дешевше і ефективніше за референдум, бо звернено саме до тих людей, які такого депутата обрали. І потім, якщо говорити відверто, то в нашій країні ми всі від народження злочинно завинили тим, що хочемо їсти, пити, спати, а не лише годувати злиденних і утримувати можновладцiв. І крім нас, потенційно злочинних, в Україні двісті тисяч карних злочинців, що відбувають покарання у зонах. Має ж їхні інтереси хтось представляти у Верховній Раді? Адже вони, як і ми, — громадяни, які мають право обирати не тільки Президента, а й побратимів по духу. Тож який народ, такі й депутати — потенційно злочинні.
Ми ще не стрибнули, а вже навколо зле пахне. Бо замість розробки і затвердження нормальної, функціональної і цивілізованої процедури притягнення до кримiнальної відповідальності обраного народом депутата на вітер викидаються мільйони наших грошей тільки для того, щоб виключити сам факт існування в нашій країні людей, на яких не поширюються безмежні повноваження силових структур. І де ці самі структури, і чиї інтереси вони захищають, коли мова заходить про порушення наших громадянських та економічних прав і свобод? На який референдум іти, щоб примусити владу відповісти за катастрофічне зубожіння народу? Депутатам усіх рівнів дозволено імітувати самостійність і обслуговувати невгамовні апетити вищої і середньої ланки виконавчої влади, яка тримає у своїх руках гігантські повноваження із втручання у розвиток ринкової інфраструктури. Обранці ходять нарівні з нами по кабінетах чиновників із протягнутою рукою, а будь-яке їхнє намагання змінити існуючий стан речей розбивається об стіну авторитарної системи. Тому питання про зняття з депутатів недоторканності я розцінюю як чергову спробу Президента свою власну політичну неспроможність компенсувати надмірними особистими повноваженнями.
Я від щирого серця співчуваю Президентові. Не поталанило йому з депутатами. Вони не такі, які йому потрібні. По- перше, тому, що ми їх обирали, а не він, не усвідомлюючи, для чого ми це робимо. Прийнято вважати, що саме депутати повинні провести газ, побудувати школу, вивезти сміття. Тим часом, як родинно-кланові структури, які організовані у виконавчу владу та існують саме для реалізації всіх цих завдань, займаються зовсім іншими справами. За наш рахунок вони підраховують наші прибутки, командують нашими витратами, звіряють наш баланс і формують наш бюджет. По-друге, здебільшого депутати — люди убогі, політично неграмотні і не розуміють, що основою законотворчого процесу має бути власність, і, приймаючи будь-який закон, необхідно, передусім, відповісти на головне цільове запитання — які стосунки власності він регулює, у чиїх інтересах і у сфері чиєї власності реалізується. Адже наше життя, здоров'я, інтелект, одяг, взуття, житло і споживчий кошик — це не щось інше як недоторканна особиста власність кожного громадянина. Це вже потім ідуть палаци, лімузини та заводи. Система оподаткування, яка обкладає податками права громадян, а не прибуток бізнесу, — результат неграмотності і політичної обмеженості більшості парламентарів. І ніякими памперсами не приховати ганьби народних трибунів, оскільки результатом їхнiх зусиль за всі роки існування парламенту виявилося те саме повітря, яким уже дихати не можна.
Все це дуже прикро, але немає ніякої різниці — скільки таких борців у Верховній Раді — чотириста чи триста. Що станеться із їхніми мізками, якщо вони сядуть натискати кнопки у двох залах замість одного? Уся ця метушлива підготовка до стрибка породжує впевненість у тому, що новий парламент після референдуму обиратиме сам Президент, а не ми. Бо тільки так він зможе гарантовано забезпечити себе зручною для нього більшістю доторканного в усіх розуміннях і «кристально чистого» товариства. Та й більшість Президентові потрібна якась особлива — ситуаційна. Якщо чотирьом мільйонам ініціаторів референдуму зрозуміло, що це таке, то мені ні. Бо я дуже добре розуміюся на таких поняттях, як демократія, ринок, приватна власність, і для мене наш Президент — не ринковик і не демократ. Щоб стати таким і новим Л.Кучмою, йому треба ним ставати, а не дублювати помилки минулого п'ятиріччя. Сьогодні він ще не зробив жодного кроку в цьому напрямку, і згадки про Великі з'їзди КПРС з їхнім одностайним голосуванням викликають непереборне бажання назвати Леоніда Даниловича Леонідом Іллічем або просто Іллічем.
Тому перш ніж знову взяти участь у театралізованій декоративно-демократичній виставі я дуже хочу прочитати у ЗМІ або почути від Президента, навіщо йому, нам і Україні двопалатний парламент? Кажуть, що це необхідно для регіонів. Не знаю я ніяких Регіонів, немає таких громадян у нашій державі. Є групи громадян, котрі іменуються територіальними громадами, яким належить право власності на землю, багатство її надр, рухоме і нерухоме майно на певних адміністративних територіях держави. Та це на папері воно їм належить. А фактично ці самі громади не мають ніяких прав самостійно вирішувати питання економічного розвитку в межах власної території. То чим же вони будуть займатися поза ними, з'ясовувати відносини з такими ж безправними колективами? Гай-гай! Це той спектакль, за який ми заплатимо повністю, незалежно від якості театралізованого продукту.
Найбридкіший запах з'являється від аморального ставлення до тих людей, які просто не зможуть зрозуміти суть запитань цього референдуму. Ким відчують себе вони, яких тлумачів послухають? Для них — тих, хто телевізорів не дивиться у зв'язку з відсутністю останніх, хто газет не купує з міркувань економії, — скажу особливо і мрію, щоб вони мене почули й зрозуміли: усі сили та гроші буде кинуто на те, щоб у загальній масі запитань ви упевнено і «правильно» проголосували проти недоторканності своїх обранців. Бо це питання хвилює владу над усе, бо тільки це дає владі реальну можливість не залежати від нашого вибору. Їй потрібні слухняні і одностайні, такі, що проголосують за те, що владі потрібно. Зняття з депутатів недоторканності робить недоторканною саму владу. Усе інше, — це бутафорія. Для того й пропонується нам шість запитань, щоб приховати істинну значимість одного.
Якби доклали малу дрібку сьогоднішніх своїх зусиль для підвищення нашої всезагальної громадянської недоторканності перед всесиллям влади у державі, то я особисто і багато хто з нас стали б любити главу держави і поважати довічно. Ну, принаймні, повірили б йому на слово, що цей референдум справдi необхідний. Однак у мене немає підстав йому вірити на слово, бо є підстави для зовсім інших висновків.
Я особисто, в цій черговій псевдодемократичній показусі брати участі не збираюся.
ДО РЕЧІ
Несподівану одностайність щодо оголошеного указом Президента Леоніда Кучми референдуму виявляють представники місцевих організацій правих партій на Житомирщині. Так, спочатку на презентації обласної організації недавно створеної партії РУХ (Український Народний Рух), що пройшла у п'ятницю, її керівник Святослав Васильчук заявив, що на даному етапі вважає за недоцільне агітувати за референдум, сподіваючись, що більшість винесених на всенародне обговорення питань здатна вирішити тільки що створена у Верховній Раді парламентська більшість. Водночас, на проведеній в той же день прес-конференції з нагоди створення на обласному рівні блоку Народного руху України, партії «Реформи і порядок», Конгресу Українських Націоналістів лідер обласної організації НРУ Олег Лагнюк підкреслив, зокрема посилаючись на спільну заяву названих трьох партій, що вони категорично проти проведення референдуму в нинішніх умовах. (До речі, в згаданій ним заяві однозначних формулювань нема). Мотиви — великі фінансові витрати, необхідні на цей захід, неготовність їх партій на даному етапі протистояти владі. І ще — в створенні двопалатного парламенту місцеві праві вбачають загрозу штучної федералізації нашої держави, повідомляє кореспондент «Дня» Валерій КОСТЮКЕВИЧ.
