Сьогодні головний редактор «Дня» Лариса Івшина вручить премію «За громадянську позицію» імені Джеймса Мейса цьогорічному лауреатові — публіцисту, письменнику, філософу, постійному та багаторічному автору «Дня» Сергію Грабовському.
Нагадаємо, що премія імені Джеймса Мейса, заснована Ларисою Івшиною, вручається вже третій рік поспіль. У 2009-му та 2010-му її лауреатами стали, відповідно, Ігор Лосєв та Ігор Сюндюков. Цьогорічного лауреата Сергія Грабовського читачі «Дня» знають завдяки гострим текстам, що аналізують суспільно-політичне життя країни. Кілька штрихів із біографії лауреата.
Сергій Ігорович Грабовський народився в Чернівцях 1957 року. Закінчив філософський факультет Київського державного університету. До вступу — електрик заводу «Арсенал» і старший сержант військ Протиповітряної оборони Радянської Армії. Не був членом КПРС. У березні 1990 року був одним із 30 членів-засновників Партії зелених України. Полишив лави партії у 1993 році, коли вона, за словами пана Сергія, «відверто пішла не туди, вже не маючи на чолі Юрія Миколайовича Щербака». Із того часу безпартійний. Кандидат філософських наук. Працює старшим науковцем в Інституті філософії Національної академії наук України. Сергій Грабовський є автором і співавтором цілої низки монографій і науково-популярних книг, а також одного навчального посібника для вишів. Член координаційної ради Асоціації українських письменників. Член-засновник Асоціації громадянської просвіти «Київське братство».
У журналістиці з 1987 року. Протягом 2000—2009 років — заступник головного редактора журналу «Сучасність». Протягом 17 років пропрацював в ефірі «Радіо Свобода». Із «Днем» Сергій Грабовський співпрацює з моменту створення газети.
У бліц-розмові напередодні вручення премії Сергій Грабовський згадує Джеймса Мейса, розмірковує про громадянську позицію в журналістиці, а також про пам’ять і вдячність.
— У ці меморіальні дні ми згадуємо не лише імена жертв страшних подій 1932—1933 років, а й ім’я Джеймса Мейса. Хто для вас Джеймс Мейс?
— Я мав щастя достатньо тривалий час бути з ним знайомим. На жаль, це було не регулярне — щоденне чи щотижневе — спілкування, але нам досить часто доводилося контактувати під час наукових конференцій, у різних редакціях, а то й зустрічатися на вулицях Києва. Тому Джеймс Мейс існує для мене в двох взаємопов’язаних іпостасях: як людина «з тонкою шкірою», яка дуже гостро, часто болісно відчувала не тільки історичні, політичні, а й суто житейські речі, і Мейс як проникливий, ретельний і часом несподіваний аналітик-науковець, який, власне кажучи, сказав українцям про них самих чимало того, що вони самі не наважувалися сказати.
Ці дві грані Джеймса Мейса доповнюють одна одну. І коли зараз я натрапляю на його тексти, я відразу згадую його інтонації, оскільки зміст сказаного — це не тільки слова, речення, а й інтонація. Тому, можливо, для мене зміст текстів Мейса є значно багатшим, ніж для тих, хто не знав цю людину особисто.
— Не випадково в контексті публіцистики Джеймса Мейса ми говоримо саме про громадянську позицію. А яким є ваше розуміння громадянської позиції в українській журналістиці з огляду на українську ситуацію? Чого вона вимагає від журналістів?
— Тут я би вжив той вислів, який полюбляли вживати у Франції часів опору нацистам: називати речі справжніми іменами. Мені здається, що додати тут нічого. Хоча ця формула потребує не тільки і не стільки мужності, скільки наполегливої праці, невпинного самонавчання, постійного нервового напруження, заряду для того, щоб триматися на енергетичній лінії часу. Чи вдається це мені — нехай оцінюють інші. Але, як на мене, «називати речі справжніми іменами» не означає, що ці імена потрібно вигадати, ні. Слова повинні не маскувати, а розкривати суть процесів. А це потребує тяжкої роботи з боку всього журналістського корпусу, який, на жаль, із різних причин не завжди має відповідний рівень.
— А як щодо таких важливих речей, як пам’ять і вдячність, які, м’яко кажучи, не культивувалися в суспільстві протягом попередніх десятиріч? Наскільки вони мали би бути визначальними для української журналістики і наскільки сьогодні вони є для неї важливими?
— Це дуже складне запитання. Людська психологія влаштована так, що в ній існують певні механізми блокування небажаної пам’яті, яка, так би мовити, заважає індивіду. Від цього нікуди не втечеш. Вдячність також часом блокується цими захисними механізмами, адже вдячність ніби може тебе принизити, применшити, підірвати твою віру в себе. Але людина на те й людина, щоб механізми не брали гору над людським єством. І що стосується минулого, то, звісно, історична пам’ять повинна бути всеохоплюючою. На такій пам’яті ѓрунтується самоочищення й уникнення в майбутньому вже зроблених колись помилок, які можуть призвести до трагедії. А вдячність людей, які, образно кажучи, твердо стоять на своїй землі й живуть у своїй культурі, нічим їх не принижує і не применшує. Навпаки, вдячність — це те, що допомагає діяти ефективно та впевненіше дивитися в майбутнє. Людина, яка здатна на вдячність, спроможна бачити в іншій людині не об’єкт, а суб’єкт, рівнозначний їй самій. І нормальне суспільство — це взаємодія між людьми як між суб’єктами міжособистісних і соціальних відносин. Таке суспільство, вживаючи вислів Еріха Фромма, є здоровим, точніше — оздоровленим.
— Пане Сергію, ми підійшли до речей філософських, а ви є філософом за освітою і за покликанням. «День» протягом багатьох років залучав до обговорення проблем українського суспільства філософів, зокрема, Сергія Борисовича Кримського, який був і залишається нашим великим вчителем-другом. На вашу думку, наскільки важливою сьогодні є потреба філософського осмислення проблем українського суспільства засобами журналістики?
— Думаю, це надзвичайно важливо, тому що філософія говорить про людину та її місце у світі — людському, природному, світі ідеальних сутностей, про універсальні речі найвищого рівня, які водночас, як і конституція, є «нормами прямої дії». Мені здається, що в наших засобах масової інформації надзвичайно малою є присутність філософів різних поколінь і вони мало обговорюють те, що мало б обговорюватися. «День» — один із рідкісних винятків. Але і в «Дні» цього замало. Мені здається, що потрібно залучати до таких дискусій мислителів і старшого покоління, і середнього, і молодшого. Невипадково навіть у Радянському Союзі, в межах офіційної філософії, Київська філософська школа вважалась осердям ревізіонізму. Тут завжди існувала жива творча думка. Є ще дуже багато питань, які належить поставити. Власне кажучи, потреба ставити питання є завжди. І хочу наголосити, що треба поспішати в спілкуванні саме з філософами найстаршого покоління. Їх залишилось небагато, але вони мають унікальний досвід і можуть сказати молодшим поколінням дуже багато цікавого, корисного, життєстверджувального та смислобуттєвого.
