Вже майже рік триває посилене загострення і шантаж вздовж російсько-українських кордонів з боку Російської Федерації, які знаменуються не лише регулярними воєнними навчаннями в тому числі на території сусідніх держав (Білорусії), але й реальним загрозливим та безпрецедентним накопиченням військ. Але саме після того як Washington Post 30 жовтня минулого року оприлюднила статтю, в якій прямо була зазначена можливість подальшого вторгнення Росії на територію України, геополітичний alarm набув особливо окреслені форми – Москва таки має наміри подальшої експансії військовим шляхом.
Від того питання «замирення» агресора, який щоразу за такої активізації сили виторговував собі ті чи інші дивіденди, заграло новими тривожними тонами – де межа такого «замирення» і поступок? Наскільки ефективним є той інструментарій, який використовують світові лідери для вирішення конфлікту на сході України та відновлення територіальної цілісності нашої держави?
Нагадаємо, що саме воєнна активізація Росії біля кордонів з Україною вже кілька разів ставала приводом дзвінків президента США Джо Байдена до Володимира Путіна. Тобто таким чином Путін буквально провокував Захід на діалог, де останній мав начебто «проситись» до непередбачуваного, але агресивного кремлівського лідера з пропозиціями вгамувати апетити російського окупанта. Поведінка з боку Росії нахабна, але поки що дієва з огляду на схильність багатьох європейських лідерів до побудови стосунків з агресором на базі компромісів і матеріальної вигоди. В цьому плані серія візитів низки лідерів західних країн до Москви і Києва є показовими.
«Візит президента Франції Макрона до Москви і до Києва – це спроба стратегічного посередництва з тим, щоб відвернути можливу повномасштабну російську агресію проти України, говорить «Дню» дипломат Олександр Чалий, - Безперечно він вирішує як свої внутрішні задачі, адже у нього скоро президентські вибори, але сьогодні він голова Європейського Союзу і він намагається вирішити ряд стратегічних безпекових задач, які є викликами як для ЄС в цілому, так і для України. Тому я вельми позитивно оцінюю його спроби знайти формулу деескалації навколо України. Поки тривають переговори, поки говорять дипломати, то гармати мовчать. По-друге, він шукає нові підходи до відбудови архітектури європейської безпеки в тому числі в такому ключовому питанні як майбутній безпековий статус України.
На сьогодні, на мій погляд, ключовим викликом в зовнішній політиці для України є недопущення повномасштабної агресії Росії проти нашої країни. В цьому плані ми повинні говорити зі всіма нашими друзями, стратегічними партнерами, які можуть нам в цьому допомогти. Щоб не допустити цієї агресії у нас є два стратегічних, принципових інструмента – стримування і дипломатія. Великобританія – це більше вектор стримування. Франція – це більше вектор дипломатії і діалогу. Позиція Анкари цікава тим, що це певна комбінація і стримування, і діалогу. Позиція Ердогана щодо можливого проведення діалогу Зеленського і Путіна в Анкарі вельми вчасна. При цьому, як я розумію, Анкара претендує на те, щоб перебрати на себе роль роботи трьохсторонньої контактної групи. В цьому є раціональне зерно, тому що це дозволить відновити мінський процес. Оскільки зрозуміло, що після того, що відбулось в останні часи, ТКГ свою роботу, як кажуть дипломати, «на землі» вже не відновить. Не треба також забувати про роль США в цьому процесі, яка є визначною. США є лідером колективного Заходу і є ключовою країною серед країн членів НАТО. Російські безпекові вимоги не можуть бути вирішені поза прямим діалогом між Росією і США».
Цього разу, під акомпанемент Вашингтону з його заявами в тому числі покласти край «Північному потоку-2» в разі продовження російської інвазії в Україну (Джо Байден запевнив, що у нього є для цього важелі, але так і не пояснив як в цьому плані він збирається впливати на Німеччину), вже європейські світові лідери здійснюють регулярні візити до території посиленої напруги: Москва – Київ.
Нещодавній візит прем’єра Великобританії Бориса Джонсона до Києва став особливо знаковим, адже на тлі внутрішньо-політичних проблем в США Великобританія все більше демонструє свої амбіції в тому числі в східній Європі. І ці амбіції володарки морів, які виходять за межі вирішення локально-європейських питань, зараз абсолютно співпадають з інтересами національної безпеки України. В цьому плані наступний візит президента Туреччини Реджепа Ердогана до Києва лише підсилив риторику «позиції сильного» в контексті відбудови нової геополітичної вісі «Лондон-Анкара», в якій роль України, як країни, що перебуває на фронті спротиву, та інших країн, які до речі входять до НАТО (зокрема, Польща, Румунія), мають особливе значення.
Але якщо Великобританія на європейському континенті демонструє доволі потужну суб’єктну позицію, то Франція і Німеччина (не дивлячись на її статус локомотива європейської економіки) залишаються в фарватері спільних інтересів з Кремлем. Від того їх участь в тому ж Нормандському форматі абсолютно влаштовує Кремль і від того можливе розширення такого формату в Москві викликає роздратування, яке там не приховують. А останній візит президента Франції Еммануеля Макрона до Москви лише вкотре довів, що існуючий Нормандський формат (наступна зустріч радників якого планується на 10 лютого цього року) та Мінські угоди – це лише форма маніпуляцій Москви, димова завіса для просування її власних імперських інтересів. Наприклад, Макрон на спільній прес-конференції з Володимиром Путіним заявив: «Хочу привітати зусилля президента Зеленського, зокрема, конкретні зобов’язання, які він взяв на себе (!) в рамках цього формату, зокрема відкликати закон, який не відповідав Мінським угодам, і цей закон був відкликаний за ініціативою президента Зеленського». Тобто таким чином, виходить, що і офіційний Київ частково підігрує на внутрішньому законодавчому рівні такій стратегії Москви. Адже, нагадаємо, мова йдеться про тимчасово відкликаний із парламенту Закон «про перехідний період», який встановлював відповідальність Росії за війну проти України, апелював до необхідності деокупації Криму і визначав статус «збройних формувань».
Варто до цього додати, що невдоволення Мінськими угодами президентом України Володимиром Зеленським сам Володимир Путін прокоментував на нещодавній прес-конференції з Макроном зухвало і навіть образливо: «подобається, не подоється, терпи, моя красуня…». І ось саме цей тон Путіна яскраво ілюструє його істину позицію, яка дисонує з миролюбним офіціозом інших учасників Нормандського формату.
«Я зустрінуся з Володимиром Зеленським, і ми в координації з Олафом Шольцем (канцлером Німеччини – ред.) продовжимо докладати зусиль у нормандському форматі, щоб виконати у повному обсязі Мінські угоди, щоб урегулювати конфлікт на Донбасі», - заявив Макрон перед зустріччю з президентом України. І, звичайно, жодної згадки про Росію, як сторону конфлікту. А вже після зустрічі з Володимиром Зеленським і президент України, і Еммануель Макрон 8 лютого знову повторили мантру про необхідність виконувати Мінські угоди без зазначення ключових і принципових моментів – чи виведе Росія свої війська з території України, чи відбудеться фактична деокупація до можливих виборів на тій території? Вже не кажучи, що на восьмому році війни давно стоїть питання актуальності цих угод порядок виконання яких є спірним, а на окупованих територіях окрім російських військ укорінилась і працює розгалужена система окупаційних адміністрацій, напряму залежна від Москви.
Як повідомляє французький телеканал BFMTV, Макрон заявив, що на зустрічі з Володимиром Путіним досяг своєї мети, запевнивши, що «нової ескалації на українському кордоні не буде». Зрозуміло, що щоб хоч якось гарантувати ті чи інші дії Кремля, треба мати на нього вплив. Інакше фраза Макрона вкотре нагадує іншу фразу вересня 1938 року прем’єра Великобританії Невілла Чемберлена: «я привіз вам мир…»
Подібна активність на зовнішньому політичному фронті, особливо на тлі майбутніх виборів у Франції та очевидних нових геополітичних каркасів в Європі, з боку Макрона виглядає як необхідність посилення свого статусу. Хоча, безумовно, інструменти дипломатії в ситуації можливого непоправного розвитку подій необхідні. Проте, враховуючи нові геополітичні конфігурації, Києву тепер є на кого спитатись окрім Німеччини і Франції незалежно від їх політики лояльності до агресора та його «умиротворення». А отже у Києва є свої сильні карти в руках, зміст яких, в існуючих умовах, можна і необхідно посилювати.
Таким чином по факту після візитів до Києва сильних полюсів геополітичного впливу від Великобританії та Туреччини, маємо візити тих, кого тримають в Кремлі на дистанції столу і примушують чекати на аудієнцію 1,5 години – Франції, а згодом і куратора «Північного потоку-2» Німеччини. В такому розкладі Україні неодмінно треба проявити волю не лише до часто безплідних ініціатив деяких західних лідерів за якими очевидно стоять інтереси Кремля, а й до чіткої артикуляції своїх позицій в нових прийнятних і необхідних для нас стратегічно важливих вісях здатних протистояти агресивній Росії.
