Чи завжди справедлива думка про об’єктивність, незаангажованість і високий професійний рівень провідних західних мас-медіа й аналітичних центрів, яка побутує в українському журналістському середовищі? Щоб переконатися, чи це так, варто звернутися до першої реакції по обидва боки Атлантики на запровадження в Україні воєнного стану.
От, скажімо, журналіст Максим ЕРІСТАВІ, який живе в Україні, вельми авторитетний для Заходу експерт чи не з усіх питань, у статті «Воєнний стан в Україні може бути смертним вироком для її демократії» (Martial law in Ukraine could be a death sentence for its democracy), опублікованій у The Washington Post, зокрема, зазначив: «Законопроект, який президент Петро Порошенко передав парламенту і який, зрештою, ухвалили, надає президентові широкі повноваження. Порошенко запевнив громадськість, що не буде використовувати ці повноваження для придушення громадянських свобод. Але чи почуваємося ми комфортно, просто повіривши йому на слово?» Далі Еріставі відзначив, що Росія вбила тисячі українських громадян і прагне підірвати українську демократію, щоб повернути Київ під російський колоніальний контроль. Та рішення про запровадження воєнного стану насправді лише допоможе російському президентові Володимиру Путіну досягти своїх цілей, бо за воєнного стану «крихка демократія» в Україні може не вижити. Надзвичайні повноваження у неконсолідованих демократіях ведуть нерідко до руйнації цих демократій, як-от наразі в Туреччині, Таїланді чи Філіппінах, пише автор. Ну, а далі йде висновок: «Навіть якщо українська демократія переживе цей 30-денний період воєнного стану, вона все одно зазнає серйозної шкоди. Перерва в передвиборчій кампанії підірве будь-яку легітимність, на яку Порошенко й досі міг претендувати, бо його необмежені повноваження фактично дадуть йому величезний поштовх у порівняно з його конкурентами. Закон охоплюватиме майже половину населення України, що складає понад 44 мільйони людей, і створює незліченні можливості для маніпуляцій у регіонах, які мають вирішальне значення у голосуванні Теоретично, президент міг послабити ці занепокоєння, пообіцявши не балотуватися 2019 року, чого тепер можуть вимагати закордонні союзники України».
Круто, чи не так? Ясна річ, вкрай негативне ставлення Еріставі до Порошенка (і до України в цілому, досить почитати його опуси в західній пресі, де він вимагає ставитися до неї якнайсуворіше) — це його власна справа. Проте друк статті, де міститься порівняння України з Таїландом, де з 1932 року відбулося 13 державних переворотів, — це вже, як на мене, ознака непрофесіоналізму редакторів The Washington Post. А тим більше статті, де викривлені засадничі речі, адже передвиборча кампанія в Україні ще не розпочалася, вона розпочнеться після завершення воєнного стану, жодної «перерви» у ній немає. І про які «маніпуляції» може йтися, якщо вибори відбудуться аж 31 березня 2019 року? І що є більшою загрозою для демократії в Україні — гіпотетичне придушення громадянських свобод Порошенком чи реальне використання сьогодні цих свобод «п’ятою колоною» Путіна, сумніви щодо диктаторських методів якого відсутні навіть в Еріставі?
Німецький дослідник Маттіа НЕЛЛЕС у статті «Чому воєнний стан знецінює українську демократію» (Why Martial Law Cheapens Ukraine’s Democracy), вміщеній на сайті поважного американського аналітичного центру Atlantic Council теж стверджує: запровадження воєнного стану шкодить українській демократії. Мовляв, хіба втрата трьох кораблів та захоплення двох десятків осіб виправдовують такий захід? «Реальність у тому, що воєнний стан мало що змінить на користь України, — вважає автор. — Області, в яких запровадили воєнний стан, збігаються з регіонами, які є найбільш критичними для президента, і які найбільше критикують його політику. Тепер залишається побачити, як президент використовуватиме свої повноваження проти критично налаштованих органів місцевої влади».
Дивна публікація, зважаючи на загальний рівень аналітики Atlantic Council. «Критично налаштовані» — це мери і депутати від «Опоблоку», «За життя» й інших промосковських партій, на захист яких від зловмисного Порошенка стає автор статті. Який стверджує, наче президент може захотіти продовжити воєнний стан — і хто, мовляв, його тоді зупинить? Продовжити цей стан може лише Верховна Рада, але чи знає це автор статті? Чи, може, навмисно вводить читачів в оману? Такого самого рівня позитивні пропозиції, що містить стаття: мовляв, Україна мала б запросити кораблі Британії, США чи навіть Франції та Німеччини відвідати Маріуполь. Мовляв, це стало б потужним сигналом росіянам, що Захід серйозно ставиться до питань свободи мореплавства. Невже аналітикові та редакторам сайта невідомо, що входження іноземних військових кораблів в Азовське море можливі лише з дозволу Росії? І нарешті, воєнний стан означає, що «період київських реформ офіційно закритий». Цікаво, чому? Невже воєнний стан заважає, скажімо, боротьбі з корупцією та очищенню судової гілки влади? На нашу думку, він мав би, принаймні, теоретично, сприяти цьому...
Ледве не забули: автор пише, що Захід має демонстративно показати свою підтримку Україні — а за зачиненими дверима сказати Києву, що це ні за яких обставин не розв’язує йому руки на подальшу ескалацію. Тобто законне прагнення захистити Азовське узбережжя з моря — «ескалація»...
Але всіх переплюнув оглядач британського видання The Guardian Саймон ДЖЕНКІНЗ у статті «Забудьте про Brexit, війна в Україні — найбільша загроза для Європи» (Forget Brexit, war in Ukraine is the biggest threat to Europe). Ось ключові моменти цього тексту: «Велика сила ставиться до малої з презирством. А маленька відповідає насильством, очікуючи, що друзі приїдуть на допомогу: дипломатичну, економічну, а потім і військову... Антикомуністи Києва фліртували з НАТО — із заохочення США — у той час, коли Грузія також фліртувала, а країни Балтії вже приєдналися. Володимир Путін повторив позицію Бориса Єльцина, заявивши, що це розцінюватимуть як пряму загрозу Росії. А після обрання прозахідного лідера в Україні 2014 року Росія підтримала повстання в російськомовних східних регіонах України, потім вторглася в український Крим, а тепер затягує зашморг на портах сходу України... Санкції лише тісніше зцементували владу Путіна і його поплічників. Вони заохотили його до ще більшого зла шляхом підтримки російських меншин у прикордонних державах і кібервтручанням у вибори західних держав. Теза про те, що зубожіння Росії якимось чином змусить його зупинитися від того, що він вважає відновленням російської гідності, була абсурдною... Спроба НАТО військовим способом оточити Росію була настільки ж нерозважливою, як і запрошення Лондоном численних московських олігархів і клептократів».
Читачі «Дня» наочно бачать: Дженкінз бреше. Насправді спершу Росія вдерлася у Крим, потім ініціювала (а не просто «підтримала») «русскую весну» на Донбасі, в Харкові й Одесі, а потім уже, у відповідь на це президентом у першому ж турі був обраний Петро Порошенко. «Підтримка російських меншин» (у тому стилі, як «німецькі меншини» у другій Речі Посполитій і Чехословаччині «підтримував» Гітлер) була фактом задовго до початку західних санкцій. Москва не лише вела шалену пропаганду у Криму й на Донбасі, а й готувала там кадри у воєнізованих таборах (зокрема, цим займався сумнозвісний нардеп Колесніченко). Грузія ж стала об’єктом російської збройної агресії ще на початку 1990-х, і спроби зблизитися з НАТО були для неї єдиним шансом утримати суверенітет. А на додачу Північноатлантичний Альянс не «оточував» Росію (досить глянути на мапу, щоб зрозуміти неможливість цього), а відгороджувався від неї. Ну, а звинувачення України в насильстві, поєднане з інвективою, що не слід було відходити від «свого старого прагматизму» (тобто політики часів Кучми) — якщо, мовляв, ви маєте спільний кордон з сильним диктатором, то мусите поводитися з особливою обережністю, — дуже нагадує собою те, що писала британська преса в 1938 році з приводу нацистської агресії проти Чехословаччини — ви самі у всьому винні, не слід було дражнити фюрера...
Закінчує ж Саймон Дженкінз статтю сповненою презирства заувагою на адресу європейських посткомуністичних країн: «Східна Європа тепер є кублом конкуруючих популізмів, вона сповнена розмов про те, що Путін розуміє лише насильство, у ній — сумнівні альянси і напівсерйозні обіцянки щодо безпеки. Немає ані лідера, ані контролера, ані вартого довіри гаранта миру. Єдина обіцянка з її боку — це обіцянка анархії».
Знов-таки, знайомий мотив: нездатні навести лад «унтерменші» — і великий могутній вождь, який наведе «новий лад» і якому не слід заважати.
І не треба думати, що це — поодинокий випадок. На жаль, ні. Але і в більш м’яких формах сюжетах західних медіа щодо Путіна й України дуже часто присутні «мюнхенські мелодії». При цьому їхня наявність лише частково зумовлена нефаховістю журналістів, аналітиків і редакторів. Куди частіше вони є наслідками здійснюваної Росією «гібридної війни». Та сама The Guardian пізніше опублікувала виклад позиції комісара ЄС з питань безпеки Джуліана КІНГА: «Росія «проклала шлях до захоплення українських кораблів фейковими новинами» (Russia ‘paved way for Ukraine ship seizures with fake news drive’), де зазначено, що інцидент у Керченській протоці має довгу передісторію, Росія ретельно готувалася до нього, використовуючи лояльні мас-медіа. «Кампанія з дезінформації почалася набагато раніше, за рік до подій, коли російські медіа почали поширювати заяви, що нібито влада в Києві штучно поглиблювала дно в Азовському морі, щоб прийняти флот НАТО», — наголосив він. Влітку цього року мас-медіа Росії поширили фейки, нібито Україна інфіковувала Азовське море холерою, восени ж у них з’явилися прогнози про «спровоковані Заходом заворушення в регіоні». Були й заяви про те, начебто США планували протистояння між Росією і Україною в Чорному морі ще з 1990-х років. Інший фейк — що британські та українські спецслужби намагалися транспортувати ядерну бомбу, щоб підірвати Керченський міст, але їх зупинили доблесні російські спецслужби.
Звісно, добре, що цей матеріал опублікували, але ж уже тоді, коли справа була зроблена: The Guardian долучилася до фейків, до «лояльних медіа», ведучи свою партію у «мюнхенських мелодіях».
Ясна річ, політику нинішньої влади України є за що критикувати, та й українське суспільство далеке від досконалості. Але коли така критика перетворюється на сукупність брехливих тверджень і фактично зводиться до того, що капосні українці не хочуть бути рабами Москви, не збираються капітулювати, ставлячи цим під загрозу всю Європу, — то як оцінити такий рівень «об’єктивності»? Це щонайменше кричущий непрофесіоналізм, а нерідко і пряма зрада засадничих західних ідеалів.
