Цього тижня спецкор «Дня» вирушив в зону АТО під Маріуполь. Разом із командою офіцерів із відділу оперативного психологічного супроводу військ (сил) Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ. Їхня мета — максимально зблизити військове керівництво та простого солдата. Не є секретом, що навіть звичайний переїзд із квартири на квартиру змінює людину, її звички, стосунки з сусідами тощо. Зміни ці непомітні й знаходяться на мікрорівні. Що вже й казати про зміни, які відбуваються в свідомості військового, коли він потрапляє на війну. Не просто в казарму, а в бліндаж під регулярні обстріли, де він постійно перебуває не лише у скрутних польових умовах, а й під постійною загрозою своєму життю. Де він, зрештою, бачить смерть.
На шляху від Києва до зони АТО керівник групи, начальник відділу оперативного психологічного супроводження Центру МПЗ ЗСУ підполковник Рустам Мамедов розповідає про місію поїздки: «Наприкінці 2015 року вийшов Наказ НГШ про організацію діяльності високомобільних груп внутрішніх комунікацій у військових частинах, підрозділах ЗСУ. Цей Наказ започаткував нашу роботу, яка триває з початку 2016 року. Тоді були відібрані відповідні кандидати до складу цих груп, які мали працювати в зоні проведення АТО. Було також розроблено відповідну програму налагодження внутрішніх комунікацій у ЗСУ з метою навчити командирів військових частин методикам і технологіям ефективної внутрішньої та зовнішньої комунікації з особовим складом. Ми мали організувати максимально ефективний зв’язок вищого керівництва ЗСУ з особовим складом для вирішення можливих проблемних питань. Це завдання має величезний спектр складових: від морально-психологічної роботи з військовими до консультацій у тих сферах, які для військовослужбовця є нагальними, значущими. Солдат має відчувати, що його проблемами цікавляться, що він не просто бойова одиниця».
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВАЛЕНТИНА ТОРБИ
«Ми проводимо безпосередню роботу з військовими, дізнаємось про проблеми солдата й робимо все, щоб йому допомогти, — продовжує Рустам Мамедов. — Фактично, військовий має окрім патріотичної мотивації, усвідомлювати, що стає справжнім професіоналом у військовій справі. Усвідомлення цього має насичувати життя ще одним сенсом. Зрештою, він має пишатися, що служить у Збройний силах України. Елемент внутрішньо-психологічної сатисфакції дуже важливий, як і впевненість у завтрашньому дні. Адже він захищає власну землю, на якій він має бачити своє майбутнє та майбутнє своїх дітей. Багатьох війна застала зненацька. Багато хто до неї просто не був готовий. Через це виникла гора неочікуваних до того проблем. Армія почала відроджуватись, а з нею — все нові й нові вимоги та виклики. Наш девіз: «Почути, підтримати, допомоги». Без ефективної комунікації, яка об’єднує живий організм армії, тут не обійтися. Для цього і були створені позаштатні високомобільні групи внутрішніх комунікацій. Персонал наших груп добирається із числа військовослужбовців і працівників ЗСУ органів військового управління, військових частин тощо. Самих груп у нас декілька. Це «Альфа», «Омега», «Браво», «Дельта», «Чарлі». У нашому випадку ядром групи є безпосередньо інспектор, тобто я, ідеолог, який виконує ще й роль правового консультанта, психолог і капелан. Діяльність наша безпосередньо підпорядкована начальнику Генерального штабу».
ЛІНІЯ НАШОГО ФРОНТУ
На «нулі», на «передку» — слова, які для цивільних звучать жартівливо та якось несерйозно. Та саме тут відбуваються регулярні обстріли українських позицій, здебільшого вночі. Тут гинуть НАШІ хлопці, наші ГЕРОЇ. Хоч би хто й намагався уникнути цих слів. Крізь невеличкий отвір в бліндажі видні позиції ворога. До них — 700-800 метрів. На деяких ділянках відстань між сторонами сягає всього 75 метрів. Українські військові та російські найманці тут дивляться один на одного впритул.
«День» познайомився із військовослужбовцями мотопіхотної бригади на одному із опорних пунктів. Сама бригада здебільшого складається із вінничан. Враховуючи те, що буквально нещодавно мені довелось побувати на відкритті фотовиставки «Дня» саме на Вінниччині, я не міг не згадати той факт, що там не лише красиво, а й звідти важко виїхати, тому що... місцеві регулярно запрошують повечеряти у них. А готують вони дуже смачно. Відмовити важко. От і зараз я в частині, коли проґавив обід, і за свіжими враженнями пишу текст, до мене підійшов вінничанин і приніс бутерброд. На цьому будуються стосунки в армії. І в житті.
Безумовно, в армії не буває без матюків та ексцесів. Деякі з таких позаштатних ситуацій закінчуються трагічно. Це проблема, але вона виникає із об’єктивних обставин. Нудьга, туга, депресія, конфлікти... Враховуючи ж те, що для деяких чиновників військовий залишається рядочком у формулярах (як журналіст я сам особисто вже зіштовхнувся з інколи дивною логікою військового бюрократизму, яка займає час і висотує нерви), чекати на побудову адекватної стратегії із нижчими ланками годі. Тому можна лише уявити, як «нагорі» борються між собою течії закостенілих чиновників і новаторів, які дійсно хочуть якісно реформувати армію, для яких армія, зрештою, — це життя.
Але чого варта нещодавня заява полковника Олега Друзя, якого міністр оборони Степан Полторак тимчасово усунув з посади начальника клініки психіатрії Національного воєнно-медичного клінічного центру «Головний воєнний шпиталь» за його фразу про 93% потенційно психічно хворих військових. Необережні слова примусили обуритися величезну кількість військових та ветеранів. Вони не хочуть, щоб їх лікували, ставлячись до них як до психічно хворих. Вони хочуть, щоб про них піклувалися, як про гідних захисників держави. Піклувалися своєчасно! Адже в основі армії — простий солдат, а не лише генерал, який колись теж був простим солдатом.
«Розумієте, нам довелося створювати армію майже заново у надкритичних умовах, — говорить «Дню» старший офіцер відділу оперативного психологічного супроводження підполковник Сергій Черевичний. — Внаслідок цього терміново довелось залучати людей до служби, інколи нехтуючи підготовкою та перевіркою. У нас не було й немає стільки часу, як у НАТО, яке роками, десятиліттями за відповідними програмами готує кадри, створює інноваційні програми, фінансує їх. Тому й постало завданням нашого відділу приїздити до військових, спілкуватись із ними, дізнаватись про їхні проблеми. Не всі ставляться до нас одразу з довірою. Деякі думають, що це якась перевірка. Насправді ж ми перебуваємо в умовах війни, яка триває вже четвертий рік, щоб робити все для максимально якісної роботи каналу спілкування знизу догори. Щоб військовий, чи він перебуває на передовій, чи в тилу, знав, що про нього пам’ятають».
Сергій Черевичний майже увесь час дороги з Києва на передову тримав у руках невелику книжку-пам’ятку, яка роздається командирам. У ній стислі поради для офіцерського складу щодо того, як працювати з військовими саме з психологічного боку. Як виявити можливі проблеми солдата, як спілкуватися з ним, щоб допомогти, мотивувати. Повага до лідера в цьому плані займає не останню роль.
«Моїм завданням у групі в складі «Альфа» є визначення рівня психологічної готовності офіцерів і особового складу виконувати свої завдання за призначенням, — продовжує тему Сергій Черевичний вже наприкінці першого дня роботи з військовими. — Я оцінюю морально-психологічний стан особового складу. Проводжу роботу з військовими, навчаю їх методикам активізації власної психіки, мобілізації психологічних ресурсів для подолання наслідків стресу, якого на війні досить багато. Якщо цього не робити, то проблема буде лише розвиватися, з’являться посттравматичні розлади, психічні травми. Військовий має вміти регулювати свою поведінку. Окремо ми проводимо індивідуальну роботу за запитами військових, як консультацію психолога. Серед військових різні люди, різні особистості з різними характерами і освітою. Доля у кожного з них своя. Буває так, що існують елементарні виходи із психологічної проблеми, але людина їх просто не бачить. Йому дійсно потрібна допомога стороннього спеціаліста. Наше завдання — показати цей вихід».
«Сьогодні, наприклад, був випадок, коли я допоміг знайти такий вихід із ситуації, — конкретизує наш співбесідник. — Цій людині залишилося буквально півтора місяці до закінчення контракту, але вона вимагає його звільнити за будь-яких підстав. А причина полягала в тому, що у нього виникли проблеми в сім’ї — дружина подавала на розлучення, адже тривалий час не бачить чоловіка. Розлука робить своє, віддаляє людей. Він був у розпачі. Все його гнітило, він відчував себе у пастці бажаючи зберегти сім’ю. Мені довелося розповісти йому, як треба пояснити дружині нюанси військової служби, її важливість зокрема для їхньої сім’ї та, зрештою, як сама дружина може бути долучена до служби військового. Ви знаєте, на моїх очах він просто розквітнув. Йому дадуть відпустку, щоб він міг побачитися з дружиною в рідних стінах, розтлумачити їй свою позицію. Але, знову ж таки, багато чого залежить від командира, який має бути не просто джерелом команд і муштри, а й порадником, людиною, яка вбачає в солдаті особистість зі всією гамою особливостей, проблем і достоїнств. Зрештою, командир має іти назустріч солдату, якщо в цьому є потреба. Це і є справжнім лідерством».
Другий учасник групи офіцер аналітичного відділу Центру МПЗ, старший лейтенант Ілля Погорільський. Його завдання — надавати юридичну допомогу та вести ідеологічно-роз’яснювальну роботу. Ввечері після першого дня перебування в одному з підрозділів Ілля Погорільський підсумовує висновки: «Було дуже багато питань щодо проходження військової служби, а саме — в ракурсі контрактів. Тобто, військові розуміють ситуацію, але хочуть детальніше знати про вимоги керівних документів, зокрема спільної директиви міністерства оборони і НГШ щодо звільнення військовослужбовця. Адже багато хто підписав контракт до кінця особливого періоду і не знають, коли вони звільняться. Дехто бажає продовжити контракт понад встановлені строки. Їм також треба роз’яснити нюанси. Отже строк служби і порядок звільнення — це те, що цікавить військовослужбовців у першу чергу. З категорією строковиків я не перетинаюся. Здебільшого маю справу із контрактниками, які були мобілізовані, а потім підписали певні контракти. В зоні проведення АТО строковиків немає. Також у військових багато питань щодо фінансового забезпечення, виплати підйомної допомоги та виплати компенсації за підписання контракту. Це коли особа служила по мобілізації і, не перериваючи службу, підписувала контракт і мала отримувати кошти. Щодо цього військові також ставили питання. Сьогодні, наприклад, не було жодного питання про отримання статусу учасника бойових дій, хоча я очікував, що вони будуть. З цього я зробив висновок, що в підрозділі, де ми працюємо, такі проблеми поки що відсутні. Це все залежить від командира підрозділу, який організовує подібну роботу».
В ОКОПІ
Коли ми їхали на позиції, то познайомились із дівчиною, котру, якщо заздалегідь не представити, можна сплутати зі звичайною активною волонтеркою. «Я приїхала сюди не так давно, але мене найбільше всього вразило те, що саме на позиціях, на взводних опорних пунктах здебільшого молоді командири, — говорить «Дню» прес-офіцер ОТУ в Маріуполі Ірина Карп’юк, вдягаючи броню перед виїздом. — Я побачила ту повагу, яку випромінює до них особовий склад. Ці хлопці самі приймають рішення — очі буквально горять у всіх, тобто вони абсолютно мотивовані й чітко розуміють мету свого перебування в АТО. І це при тому, що люди, які їм підпорядковані, бувають набагато старшими від своїх командирів. Майже у кожному місці, де я була, лунають слова, що за своїм командиром я буду іти вперед і ніколи не відступлю. Це мене дуже вразило. Тут, на безпосередніх позиціях, а не в пунктах постійної дислокації, відкриваються зовсім інші спектри душі, інші відносини. Я кожного дня проникаюся цим все більше і більше».
Сама Ірина Карп’юк — молода вродлива дівчина з Одеси. Вона явно подобається військовим і видно, що це ще більше підвищує їхній настрій візитами на передову із журналістами. Людині ж, яка місяцями бачить поранений окопами степ, живе в бліндажах та перебуває в постійному стресі, інколи потрібна звичайна увага, погляд, добре слово, тобто все те, що дає імпульс до усвідомлення своєї значимості тут на найбільш небезпечній лінії.
Анатолій М., військовослужбовець ЗСУ, розповідає мені в окопі (постійно нагадуючи про необхідність нахилятися), що ось тут за кілька метрів загинув 20-річний солдат від кулі снайпера. Поруч із бліндажем нещодавно прилітали міни, були й поранені. В часи спеки бойовики спеціально цілилися в суху траву запалювальними речовинами, щоб підпалювати наші позиції. У цьому пеклі хлопці намагались гасити полум’я всім, чим було можна. Пожежна сюди не доїде... Навколо заміноване поле перерите тоненькою траншеєю, яка й веде до спостережного пункту. Цю траншею, обливаючись потом, риють хлопці буквально під прицілом ворога. В самому бліндажі, попри наближення жовтня, справжня літня спека, за якої солдати носять нагріті каски та бронежилети. Особливо спекотно на кухні, де готують дуже смачний обід. Тут усе вирішують вмілі руки й кмітливий розум. Куховарити, будувати, лагодити техніку, рити окопи, забезпечувати елементарний побут — все це має вміти солдат. Окрім того, ще й зі зброєю в руках захищати рідну землю. В останній фразі є два ключових моменти, які відрізняють нашу армію від західного зразка. США не воює на своїй землі і там все будується на контракті. В Україні військовий, навіть якщо служить за контрактом, б’ється за своє, рідне. Якщо натовському військовому не надати належних умов для перебування в зоні бойових дій, то він вимагатиме виконання контракту з боку замовника. Наші військові, не маючи домкрата, використають залізну трубу. Або якщо в частині скінчилась вода чи бензин, просто скинуться з товаришами грошима та куплять їх у магазині, не чекаючи, коли підвезуть.
«Нам дуже допомагають волонтери, — говорить у бліндажі військовослужбовець Ярослав С. — Вони зовсім про нас не забувають, хоча й існує думка, що волонтерський рух вже спав. Безумовно, за останні роки й державне забезпечення суттєво поліпшилося. Каски, бронежилети, одяг, взуття — все це для нас дуже необхідно, тим більше в бліндажі, в окопах, коли наблизиться холод і мряка. Але ми тут вже два роки стоїмо, тож протримаємось і третій».
ЗА ЗЕМЛЮ І РОДИНУ
Діловито докуривши цигарку та звичним рухом поправивши за спиною автомат, командир роти Олександр М. неспішно ділиться думками: «Для мене ворогом є ті люди, які прийшли на нашу землю, які обдурили деяких із місцевих, розповідаючи про «каратєлєй» та пообіцяли врятувати їх, а по суті — обікрали. Тому я тут, на передовій, воюю за свою землю і свою сім’ю, хоч вона начебто знаходиться далеко від Донбасу. Насправді ворог дуже близько до всіх українців. На жаль, далеко не всі цивільні це розуміють. Коли я приїжджаю до себе додому у відпустку на Вінниччину, то часто зустрічаю таке нерозуміння, якусь байдужість серед цивільних. Наче це не їхня війна. Звичайно, не всі такі. Мене ж мотивує служити моя сім’я».
Для себе, спілкуючись із простими солдатами, я зробив висновок, що основна причина їхньої туги — це навіть не побутові умови чи внутрішні конфлікти. Їхня депресія, якщо вона існує, від розриву з домом, із родиною.
«У мене скоро має народитися донька, — говорить Олександр і підправляє каску трошки опершись на окоп, щоб не маячити на горизонті снайперів. — Коли мені важко на душі, то я телефоную додому і мені завжди стає краще. Земля і родина — ось моя мотивація, за яку я воюю».
Ми попрощались із спостережним пунктом, назву якого не можна вказувати тут, як і прізвища військових. І разом із офіцерами з Центру морально-психологічного забезпечення ВСУ вирушили далі вздовж лінії фронту сектору М. Так сказати, по «нулях». Бажаємо неназваному солдату, щоб у нього народилася здорова донька і вона дочекалась тата. Тата, який робить все, щоб ніхто із тих, хто обманює, не прийшов на її землю.
