У 1979 році, коли на мене зійшло диво отримання нації, я змінив у паспорті запис «росіянин» на «українець». Жодної видимої протиреакції «компетентних органів» не було (про невидимі наслідки я дізнався набагато пізніше й дуже зрадів своєму незнанню). Які сьогодні можуть бути проблеми у Владіміра Лєсного та подібних йому принципових і свідомих людей із відстоюванням своєї позиції? Треба лише написати заяву до райвідділу міліції. Щонайбільше — звернутися до райсуду. І будеш не тільки «Владіміром», а хоч «Владімороджеміштайном- дзи». Свободи (самовираження) «не спинити»!
Але якщо хочеться не діяти, а порозмірковувати, то хоч робімо це абстрактно-науковим способом, а не на конкретно-російський манер, з’ясовуючи, «хто винен?» і «що робити?».
Здається абсолютно очевидним, що українці повинні носити українські імена. Німці — німецькі, росіяни — російські etc. Це апріорно та презумпційно. Як запис у паспортному рядку «стать» (чоловік/жінка). Якщо якийсь українець (громадянин України) хоче продемонструвати свою винятковість із цього загального правила — змінити ім’я або стать — будь ласка, однак тягар ініціативи та діяльності, передбачені відповідними нормативними актами держави, лежить виключно на ньому. Питати в кожного Петра, чи не «Пьотр» він? — це так само, як цікавитися в цього «Пьєті» його гендерною приналежністю. Так і до мордобою недовго.
Іноземців, звісна річ, треба називати так, як вони самі себе називають (для росіян ми, наприклад, «украЇнці», а не «укрАїнці», і це закріплене словниками російської мови, але який росіянин сьогодні добре знає свою мову?). Іноді тут виникає відома проблема перекладу, популярний виклад якої можна прочитати в класичній дитячій книжці Успенського «Слово про слова» (Іванов записався в англійському готелі як Ivanov, а його обізвали Айвеноу тощо).
Крім того, існує традиція. Її можна назвати традицією помилок, але це традиція. Наприклад, Freud, Texas, Henri звучать українською і російською як Фрейд (треба Фройд), Техас (треба Тексис), Генріх (треба Анрі). В останньому випадку йдеться про французьких королів (а не про Бергсона, Барбюса й інших). Росіяни читали французів не в оригіналі, а в німецькому перекладі; там Анрі цілком резонно, хоч, можливо, й помилково, замінювалося на Генріх — так само, як російські монархи Пьотр, Єкатєріна, Ніколай etc. замінюються в нас на Петро, Катерина, Микола etc.
Й останнє. Чому треба відстоювати автентичність вимови? Чому не написання? Пам’ятаючи про те, що звук — лише коливання повітря, а написане пером не вигризеш і кайлом, логічніше було б захищати автентичне написання. Як у випадку зі згаданим вище Ivanov’им.
