Так що сказати щось новеньке про перспективи практично не є можливим. Але, з іншого боку, якщо так більше жити не можна, а мовчати несила, то що ж залишається робити?!
Ну, радикальні рішення залишимо тим, хто на них спеціалізується, оскільки крайні форми — вони на те й крайні, щоб бути долею небагатьох. Що ж до інших, то... Ось, скажімо, така пропозиція: а якщо уявити, що ти — внаслідок дивовижних обставин і збігів — виявився в ролі головного героя ну-у дуже гостросюжетного трилера!.. Тобто ось такого трилера...
Починається все з того, що тебе ні з того ні з сього позбавляють твоїх заощаджень і кажуть: «Даруйте, але у нас в країні реформи, а ви, сподіваємося, патріот, і тому — даруйте...» І ти, звичайно, даруєш. Бо хто ж уголос ризикне мати сумнів у своєму патріотизмі?! Далі. Сіллю наступних мізансцен і епізодів стає видача тобі різнокольорових папірців, на яких з кожним разом кількість нулів номіналів наближається до фантасмагорії. Але й тут спробі хоча б засумніватися одразу кладеться край все тими ж залізними аргументами щодо молодості і очевидної безрозсудності твоєї держави, що випливає з цього. І знову ж крити тобі нічим! Оскільки картинка, що виникає у твоїй уяві, на якій тьмяно проступаєш ти сам у чотирирічному віці, з неминучістю переконує, що таки-так! Що коли комусь лише чотири роки, то менше за все від цього когось можна чекати розумної й, найголовніше, відповідальної поведінки.
Одним словом, внаслідок цього психоаналітичного самокопання ти доходиш доленосного висновку, що розраховувати можна лише на себе. А тому, прихопивши з собою пожувати чогось, ти швиденько вирушаєш у поті чола свого і в поті спини своєї, і... обробляти кревні шість соток. І тоді в цьому місці сюжет сягає, щоправда, ще не кульмінації, але вже апогею. Бо, бачачи, що взяти тебе ні сіло не впало, виявляється, не так вже й просто, тобі популярно пояснюють: «Так, ну ви вже зрозуміли, що у нас у країні перехідний період і що це всерйоз і надовго, бо тут вам не Чехія якась і не Польща, хай не ображаються!.. Отже, — продовжують вони, — за це задоволення треба платити — адже дурнів нині немає! А хто ж за це, — насамкінець запитують вони, — має платити?.. »
Що ж, риторичний характер запитання навіть для тебе не залишає жодних сумнівів. Але зізнатися в цьому — отже, власноруч поховати себе на клятій дачній ділянці під торішнім картоплинням. І тоді, помітивши твою нерішучість, тебе без екивоків остаточно припечатають до горезвісних соток, тобто просто перестають балувати тією мізерною зарплатнею, яку встановили ще в далекі часи. А щоб ти не сумнівався, що це не жарти, періодично підвищують то ціни, то курс долара, що приводить до все того ж підвищення цін.
Але, о радісте наближення до істини! З цього якраз моменту й починається, власне, те, задля чого й затівалася розкрутка сюжету зазначеного трилера. Інакше кажучи, саме на цьому етапі обидві сторони йдуть, що називається, ва-банк! Вони притримують зарплатню, ти перестаєш платити за комунальні послуги. Вони позбавляють тебе права на субсидію — а ти плювати хотів на субсидію, бо ж і вони її не платять зацікавленим організаціям, навіть якщо й визнають твоє право на неї, і тому що тобі нічим платити ні так ні сяк.
Тоді вони взаємозаліком розплачуються за твої водо-, газо- і електроборги. Та й до того ж — увага! — на те, що залишилося, видають цукор, борошно, меблі, електроприлади, а також інший бартерний продукт... Стоп! Невже вони вирішили відступити?! Адже цей продукт, яким би бартерним він не був, можна реалізувати за гроші! Живі! Щоправда, вони вже не варті того, що раніше, але все ж дозволяють поласувати на вечерю чимсь, в чому, судячи з вигляду і запаху, повинні бути тваринні жири!..
І від цього задоволення ти мимоволі розслаблюєшся, приходиш у стан легкої ейфорії і потрапляєш у дрімотне забуття, де немає місця перехідному періоду й блювотно-зухвалим розмовам про реформи... А вони тільки й чекають на це. Ставлячи на тобі остаточний хрест. Тобто вони вимикають воду, гарячу укупі з холодною, потім — світло, потім — тепло, потім перекривають газ і, нарешті, кисень... Все. Ти залишаєшся один у загубленому у Всесвіті помешканні, відрізаному від животворящих комунікацій і позбавленому зв’язку зі світом.
...Але чомусь у душі, крім тривоги, що її заповнила, все ж знаходиться місце для тієї надії, що ледве жевріє, і не зрозуміло звідки вона взялася!.. І вони вітають тебе з Новим роком і проміжним «хепі-ендом», і бажають тобі всього-всього, бо тепер навіть ти зрозумів, що немає меж твоєму опору, і ти переживеш їх усіх навіть у тому випадку, якщо вони спробують дістати тебе вже не мирним, а бойовим атомом!
