Розгорнута на сторінках «Дня» дискусія щодо проблем реформування вітчизняної системи освіти, зокрема методів викладання дисциплін, «прокотившись» по загальноосвітній школі, плавно піднялась на наступний рівень — у сферу ВНЗ. Сьогодні слово має викладач із Харкова, кандидат філософських наук Євген Зарудний.
Безпосереднім поштовхом до викладених нижче роздумів було таке. З особистої та вельми поважної причини я попросив заміну на свою лекцію. Мій колега з сусідньої кафедри люб’язно пішов мені назустріч, але дійшовши кінця, здивувався незвичній для нього малій кількості студентів, які прийшли слухати мою лекцію з української та зарубіжної культури (а прослухали його філософію). Своє здивування колега доніс до моєї завідувачки. Євгенія Іванівна м’яко запропонувала мені подумати з цього приводу. Оце я і подумав.
Власне, спершу я дав волю почуттям: поганий я лектор, поганий. Студенти прагнуть знань, пильно вдивляються допитливими очами за обрії науки, а в аудиторії знаходять нудного суб’єкта, який мурмотить собі під ніс якісь дурниці. От вони і змушені задовольняти свою пізнавальну спрагу десь інде. Вчитися, вчитися, і ще раз вчитися! Це в них, мабуть, на генетичному рівні — від батьків.
Все пізнається у порівнянні. І коли перше палке та спонтанне бажання бігти містом і лічити студентів в аудиторіях, де блискотять майстри харківської вищої школи, трохи поступилось місцем доводам холодного ratio, я згадав, що унікальну можливість узагальнення — при простоті та швидкості сприйняття — дають всілякі небойові мистецтва, найголовнішим з яких є, як відомо, кіно. Простіше кажучи, я згадав культовий фільм трьох поколінь і (тепер уже) багатьох народів «Операция «Ы» и другие приключения Шурика». До того ж мова мистецтвознавчого аналізу, до якого я вирішив вдатися, мала б справити враження на сучасних «неясномислячих» любомудрів, для яких «залізна» логіка — не аргумент.
Серед культових фраз фільму є запитання Шурика, якого безрезультатні пошуки конспекту довели майже до відчаю: «Дуб! Конспект есть?». Дуб тому і Дуб, що не поцікавився: а де ж конспект самого Шурика? Де конспекти тих студентів — не «дубів»! — котрі, обліпивши як мухи, єдиний, мабуть, на весь курс конспект, готуються до екзамену за лічені години до нього? (Один навіть вдерся на дерево і долучається до інформації за допомогою бінокля).
Відповідь очевидна: на лекції вони не ходили. Шурик — тому що працював, аби сплачувати за квартиру, інші — з інших причин. Це, я вважаю, нормальні, відповідальні, гарні студенти (Шурик, нагадаю, отримує п’ятірку). Для порівняння Гайдай тут таки показав нам і вочевидь «поганих» студентів, тобто тих, хто не знає предмета, — шахрая Дуба, дарма що «шпора» у нього на найвищому технічному рівні, і невдаху-картяра. «Погані» студенти не мають жодних шансів, тому що професор ідеальний: він уособлення знання, в тому числі — і всіх можливих студентських витівок. Йому байдужі пропуски Шурика, він не ображається на «лопуха», він може належним чином оцінити винахідливість Дуба. Спокійно-іронічний, статечний, солідний. Милуючись з нього, я згадав відоме з Шевченка і вивів собі:
Мені однаково, чи буде
Ходити той студент, чи ні.
Та не однаково мені,
Як знати він мій курс не буде.
Отже, переглянувши кільканадцятий раз «Операцию «Ы», я заспокоївся остаточно: справа не в мені. Якщо лекції ідеального професора-Лопуха студенти масово ігнорують, чому я маю сподіватися на стовідсотковоявочну увагу своїх «шуриків» до аж ніяк не ідеального старшого викладача?
Тут я полишу вправи у некласичному філософствуванні та перейду до раціональних аргументів класичного любомудрування. Стверджую: раціонально заперечити останні неможливо. Заявка свідомо визивна. Якщо хтось заперечить чимось, окрім «як можна?!», «сам сказав!», «рубаєш сук!» тощо, буду вкрай вдячним. Якщо ні, цей негативний результат має спонукати до дії.
У фразі, наведеній як пояснення до малюнка, де зображено аудиторію Паризького університету, прихована ілюстрація заявленого у назві абсурду: зображення та пояснення, що так йому пасує, відділені сотнями років. Те, що ми бачимо на гравюрі, — діла давно минулих днів; підпис, який ми читаємо, — п.3.3.1 чинного Положення про організацію навчального процесу у ВНЗ (1996 рік). Ось така сила традиції.
Вища освіта — підприємство вкрай консервативне. З ХIII сторіччя, тобто з часу виникнення перших університетів, мало що змінилось у технології «виробництва» найвище освічених фахівців. Лише перед потужним напором капіталістичного розподілу праці не встояла освіта — Ян Амос Коменський винайшов предметну систему. Що стосується решти, то ми живемо у Середні віки. Скажімо, захист дисертації є типовим зразком середньовічної цехової процедури, успішне проходження якої робить підмайстра майстром — членом цехової корпорації.
Як і сімсот років тому у Сорбонні, Болоньї чи Оксфорді, «лекція — основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу». Але наскільки виправданим з точки зору ефективності навчання — коли доктори та книжки були рідкістю — було одночасне перебування в аудиторії якомога більшої кількості учнів, які сумлінно конспектували (записували) істини, що їх промовляв лектор, настільки рудиментарним виглядає такий спосіб трансляції знань (інформації) в умовах відкритого інформаційного суспільства, технічними ознаками якого є рекордер, відео, комп’ютер, ксерокс, факс, супутник, e-mail, Інтернет. Конспект, що за ним полював Шурик «со товарищи», можна відзняти на ксероксі. Навіть більше: лектор може просто віддати свій конспект (курс лекцій) студентам.
У стінній газеті студенти пожартували: «Лекція — це процес, завдяки якому інформація з конспекту викладача переходить до конспекту студента, обминаючи голову останнього». Дуже влучно і дотепно. Прочитавши, я згадав давній англійський анекдот. Лікар залишає пацієнта наодинці з диктофоном, мовляв, все одно на першому прийомі ви лише розповідаєте мені про свої проблеми, а повернувшись, замість пацієнта знаходить ще один диктофон, який саме «розповідає» про пацієнтові хвороби. В чому тут гумор? What is the point? — як кажуть англійці. Актуальний монолог (якщо, звісно, мова не йде про акторське мистецтво) безглуздий за наявності елементарної техніки передачі інформації, адже вона з успіхом може замінити природний голосовий апарат людини.
В умовах відкритого, надтехнічного та інформаційного суспільства монолог лектора виглядає абсолютно рудиментарним. Відтак, лекція, як форма проведення занять, не потрібна. Саме монологічність лекції виводить її за межі сучасної культури, характерними рисами якої є діалог і співпраця. Семінар (практичне заняття) більше відповідає зазначеним вимогам, проте до проведення цих видів навчальних занять залучають не найдосвідченіших (професорів та доцентів), а лише їхніх асистентів (викладачів). Там, де з успіхом може «промовляти» аудіо- чи відеоплівка, марнує свій час професор; там, де немає професорa, марнує свій час студент.
Втім нині, вперше з часів Яна Коменського, ми споглядаємо справді революційні зміни у системі університетської освіти, наочно бачимо паростки новацій, що пробивають бруківку традиції. Сенс поширеної на Заході дистанційної освіти якраз і полягає у вивільненні студента з-під влади лекційно-семінарських ритмів навчального закладу, які вочевидь суперечать діалоговому принципу співпраці викладача і студента: distant learning, open learning and other flexible delivery modes. Ключове слово тут flexible — гнучкі форми співпраці. Завдяки ж сучасним засобам електронного спілкування стає можливою у широких межах продуктивна хаотизація цієї співпраці.
Сьогоднішня упорядкована співпраця викладача і студента деструктивна. Якщо на лекції чи навіть на семінарі всі почнуть ставити питання чи виголошувати промови — а спонукає студентів до цього саме навчальний ритм (розклад), що звів їх разом, — в аудиторії постане хаос. Так само банкрутує банк, якщо всі вкладники раптом одночасно зажадають своїх грошей (як це не дивно, але банківський порядок твориться хаосом у нічим не детермінованих діях вкладників). Можливість звернутися до професора хаотично — будь-коли, а не лише «за розкладом», і становить, власне, сутність революції в університетській освіті. Решта — можливість навчання «на дистанції» завдяки книжкам, касетам, дискетам, методичним вказівкам, що їх надає навчальний заклад, є добре відома, добра стара заочна освіта (у Великій Британії, де королівська пошта працює як годинник, — з 1858 року).
Звичайно, реалії сьогодення української вищої школи унеможливлюють, на жаль, широке запровадження революційної технології освіти. Але маючи її за взірець, можна принаймні рухатись у потрібному напрямку. Скорочення часу лекційних занять на користь семінарських і практичних, перерозподіл робочого часу викладача на користь наукової (написання посібників і підручників), методичної і виховної роботи — саме такі кроки.
