Ми почали будувати демократичне суспільство, не розуміючи, що таке демократія. Точніше, ми її розуміємо, але по-нашому: роблю, що хочу, коли хочу і де хочу, тобто з анархією плутаємо. Ні, сьогоднішня свобода і демократія — це не завжди вседозволеність, але й відповідальність за власні дії. Демократія вимагає високого рівня життя і культури в суспільстві. Тому і справжньої демократії у нас немає, оскільки немає економічної бази для неї.
Наші люди не відчувають повної свободи. Демократична свобода сьогодні уявна — люди все одно залякані і бояться. Вони заразилися страхом перед владою, а з іншого боку — просто розчарувалися. Отримавши право критикувати державних діячів, висловлювати свій протест на мітингах, їм від цього легше не стало, тому що їх ніхто не хоче чути. Їхній гучний крик — це пустий звук. Їхні вимоги ігноруються.
Ми скуті та закомплексовані. Звикнувши гнутися, ми ніяк не піднімемося з колін, не станемо на повен зріст. Якби не наше потурання, інерція, то було б, безсумнівно, менше помилок і соціальних втрат на шляху до ринкової економіки. Ми не навчилися впливати на владу, диктувати свою волю політикам. Ми не прозріли настільки, щоб відчувати себе господарями. Забули, що у демократичній країні вільні громадяни мають рівні права на гідне життя. Треба тільки вміти боротися за нього та перемагати.
Демократичний спосіб життя вимагає від людини дуже високого ступеню етичного розвитку. У цьому плані нам треба вчитися, тому що вмираємо духовно. Ми втрачаємо кращі людські якості: взаєморозуміння, доброзичливість, безкорисливість. Взяти один лише приклад — влада грошей. Сьогодні найголовніше — увірвати гроші. Яким чином і з кого — все одно. Всьому можна навчитися: демократично мислити, не втрачати власну гідність, змінити свою свідомість, захистити себе в правовому відношенні. Інша справа — хто повинен вчити?
Пригадаймо, як десять років тому багато хто болісно намагався зрозуміти: як же це так, хто гнався за довгим карбованцем, називали «літунами», «горлохватами», кар’єристами. Тепер вони стають підприємцями і бізнесменами. Ще не так давно тих, хто не хотів працювати, називали нетрудовими елементами, неробами, і раптом — безробіття. Був час, коли відповідали за всіх і за все, а тепер нікому немає справи до інших, кожен сам по собі. У подібній ситуації опинився і я. Намагався зачепитися за яку-небудь ідею, але знаходилися обивателі, які говорили: «Яка ідея? Вся ідея у житті — як вижити, весь сенс у грошах. Громадські почуття? Зараз чесність і совість не цінуються. І почуття обов’язку — також. І патріотизм не в моді. І принцип один — все продається і купується». Різне доводилося чути. І не знав, чому вірити. Все тоді переплелося: ідеологія, моральні принципи, священні поняття.
Освіта — це спосіб виживання. І якби на світанку незалежності вчорашні пропагандисти просвітили народ, допомогли розібратися у хаосі в людських головах, був би іншим моральний дух, поменшало б туги і відчаю. Але вони зникли, немов у природі й не існували. Дружно замовкли і письменники, неначе не стало і режисерів. Зізнатися, за всі ці роки мені не довелося прочитати жодного високоідейного художнього твору, де б відбилося життя незалежного українця. У кіно я не побачив жодного соціального героя для наслідування. Та й з телеекранів ми бачимо, частіше за все, шоу, рекламу, бойовики, вбивства, похабщину. Хто ж нас навчить жити у цей непростий трансформаційний період?
