Шановна редакціє!
Я ваш постійний читач із Донецька. Безумовно, в сьогоднішній Україні газета «День», на жаль, єдина, яка об’єктивно й багатогранно відображає наше сіре, як валянок, сьогодення. На мою думку, вашій газеті дещо бракує громадської активності, журналістської бойовитості. За існуючого режиму інакше можуть і затоптати.
Так, у нас у Донецьку вже скоро два роки як газету «День» не побачиш у роздрібній торгівлі, а передплатникам, зокрема й мені, номери доставляють з дво-чотириденним запізненням. Причому не з вини місцевих відділень зв’язку. «Вказівки» йдуть зверху, з Києва. Мені довелося певний час жити в США, де в газетах досить скромно представлено розділи міжнародного життя, а про країни СНД можна судити лише з репортажів із Росії. Щоправда, одного разу була стаття про нашу країну з підзаголовком: «Україна — це європейський Гондурас, де політичні клоуни, захлинаючись у націоналістично-більшовицькій демагогії, поспішають розкрасти те, що ще залишилося в цій убогій країні». Дуже хльостко, але досить точно й правильно.
І щоб переломити хід подій, прибрати з політичного небосхилу безсилі посередності й просто злодіїв, необхідна громадянська активність населення, так званого електорату. А для його пробудження потрібна газета, така, як «День». Мати подібний телевізійний канал за наявних умов нереально.
Дуже добре, що почали публікувати листи читачів. Особливо мені сподобалася стаття П.С. Міткова з Києва (№ 12 від 23.01.99), а до його запитань до пана Марчука хочеться додати: «Як він ставиться до російської мови?» Це не пусте запитання. Якщо ми хочемо зберегти єдину державу, розвинути економіку, необхідна й ідея, що об’єднує націю. Але яку націю? Історично склалося так, що створити націю на етнічному підгрунті не вдається, треба створювати політичну націю, за зразком таких держав, як Бельгія, Швейцарія, Фінляндія тощо. А тому потрібно надати державний статус російській мові регіонально — по областях. Не можна не поважати половину населення країни, вважаючи їх неповноцінними громадянами. Не можна, як раніше членство в КПРС, робити «знання державної мови» прохідним балом. Як результат — «маємо те, що маємо». Судити треба, як то написано у Святому Письмі, не за словами, а за діями. До речі, в Каліфорнії та Нью-Мексико дві державні мови: англійська та іспанська, а телепередачі, причому поканально, ведуть 18 мовами.
Тепер про майбутніх кандидатів — хотілося б мати чесного й гідного, не шахрая, не вождя клану, не клятвопорушника. От президента США хочуть зняти з посади за те, що брехав під присягою із суто життєвих мотивів. У нас із цим важко, бо колишні й нинішні правителі — просто професійні клятвопорушники. Адже вони клялися тій, радянській, владі, тій партії, тому народові. Тепер — на тексті явно не прочитаної ними Конституції — народові України. І в усіх випадках зрадили, відступили, переступили. Тобто виробилася звичка, умовний рефлекс: брехати, знаючи, що відповідати не доведеться. Проте мені здається, що наступному президентові треба бути просто розумною людиною, яка не втратила пам’яті, — адже СРСР і соцтабір зруйнували не зовнішні вороги, а економічні помилки, які витікають із політичних постулатів. І якщо наступний президент, той же Марчук, вважатиме: «Клявся правим, поклянуся й «жовто-блакитним», нічого вже не вийде. Ми, народ, країна, економіка, до того часу дійдемо до «точки повернення», й усе просто розвалиться, а на нього чекатимуть лаври популяризатора піци М.С. Горбачова. От для того, щоб не допустити такого безславного, але такого прогнозованого кінця, потрібна громадська позиція «Дня».
Ми (як ліві, так і праві з центристами) вже не маємо права ще раз, за влучними словами Марка Твена, «вибрати рудого пса замість апостола Павла».
