Скоріше за все, саміт Великої вісімки, який пройде наступного тижня, буде останньою зустріччю такого роду для президентів Джорджа Буша й Володимира Путіна. Сім років тому під час їхньої першої зустрічі в Любляні (Словенія) Буш заглянув у очі Путіну й якимось чином визначив, що в їхнього власника душа християнського джентльмена, а не агента таємної поліції. Їх не повинно дивувати, якщо наступного тижня вони побачать дзеркальні відображення один одного, тому що обидві ці людини є прикладом державної зарозумілості.
І Буш, і Путін прийшли до влади в 2000 році, коли їхні країни боролися за відновлення міжнародної поваги, Росія після хаосу правління Єльцина, а США від невдалого імпічменту президенту Клінтону. Кожна країна вважала, що отримує безпечну посередню особистість. Але обидві людини, отримавши владу, відступили від своїх первинних позицій: Буш як євангеліст переконав усіх, що Бог був на боці Америки, а Путін як випускник школи КДБ переконав усіх, що будь-яка влада з’являється завдяки залякуванням і погрозам.
І яким же був результат? Упевнений у своїй правоті й байдужий до аргументів противників Буш спокійно підривав верховенство закону в Америці з невиправданим внутрішнім спостереженням, розвалом належної системи правосуддя й захистом тортур, на додачу до введення громадськості в оману й відмови прислухатися до рад експертів або визнавати ґрунтовні факти. Від зниження податків у 2001 році до війни в Іраку, переконаність у своїй правоті привела Буша до того, що він став вважати, що може говорити й робити що завгодно, лише б досягнути своєї мети.
Збиток, завданий самовпевненістю й самообманом Буша, був збільшений його грубою переоцінкою могутності США. Він цілком щиро вважав, що Америка може діяти власними силами для реалізації його зовнішньої політики, тому що ніхто не може його зупинити. У той час як його батькові вдалося домогтися світової підтримки й участі військ цілої дюжини країн у першій війні в Затоці, син вважав, що союзники були більше перешкодою, ніж допомогою; за винятком Тоні Блера, він навіть не прагнув їх мати. Чотири роки потому зарозумілість і брехливість Буша відкрилися всьому світу, в тому числі й американському народу.
Путін також піддався державній зарозумілості. За підтримки високих цін на нафту, він тепер прагне сидіти на вершині світу, наче соціальні лиха, що охопили Росію — скорочення населення, зростання СНІДу, проблема туберкульозу й зростання корупції до рівня, який неможливо було уявити за часів Єльцина — не мають жодного значення. Підчас наради з безпеки в лютому цього року в Мюнхені Путін, який зазвичай спирається на потаємну, маніпуляційну й конфронтаційну парадигму холодної війни, яка є основою російської дипломатичної поведінки, накинувся на США з промовою, нечуваною, відтоді як Хрущов сказав: «Ми вас поховаємо». Американські дії були «односторонніми», «незаконними» й викували «вогнище подальших конфліктів».
Оцінка Путіним американського унілатералізму (якщо відсторонитися від палкої риторики) може бути правильною; проблема полягає в тому, що він зазнає нестачу довіри для того, щоб звеличити стриманість у зовнішній політиці. Високі ціни на нафту допомогли йому відновити й централізувати «сильну державу», будівництво якої було його метою з першого дня президентства. Але нещодавні спроби використати енергетичні ресурси Росії для політичного втручання в справи Грузії, України, Білорусі й інших країн виставили Росію ненадійним партнером, засмучуючи тим самим навіть китайців, які не бажають бачити відроджену Російську імперію на своєму кордоні.
Російська громадськість, привчена до авторитаризму, прагне бачити правителів Росії непохитними. І все ж таки справжнім випробуванням для правителя має бути не потурання очікуванням його народу, а погляд у майбутнє й бажання відповідати прагненням країни згідно з її потребами та здібностями. У цьому аспекті зарозумілість Путіна прикро підводить Росію. Його маніакальне прагнення до вертикальної моделі влади витісняє, власне, той людський досвід, який так необхідний країні для процвітання. Shell і BP видворяють із нафтовидобувної промисловості саме тієї миті, коли виробництво нафти в Росії різко скорочується. Запеклі спроби Путіна протистояти американській владі також є короткозорими: допомога Ірану в розвитку ядерної програми й продаж високотехнологічної зброї Китаю є мало не довгостроковим стратегічним інтересом Росії.
Як завжди, американська історія розвивається в швидкому темпі. Сьогодні кожен може побачити великі історичні помилки президентства Буша. Дійсно, американський народ прислухався до істориків, засудивши Буша обранням демократичного Конгресу в листопаді 2006 року. Тим часом, проблеми Росії залишаються прихованими за насильницькою тактикою, державною скарбницею, роздутою нафтою та автократичною бюрократією Путіна. Проте той факт, що соціально-економічні проблеми Росії залишаються без уваги, призвів до того, що країна так і не вибралася з тривалого занепаду, відвернути який повинно було його президентство.
У XX сторіччі паритет холодної війни між Росією й Америкою був очевидним. Для росіян Америка була імперією зла, світом капіталістичної експлуатації та ядерною супердержавою, але також і колискою економічного процвітання й індивідуальної свободи. Для Америки Росія також була імперією зла, світом комуністичного експансіонізму та ядерною супердержавою, але водночас і колискою науки, моральної сили й ентузіазму.
Подібний паритет характеризував і еру Буша — Путіна. Однак, на відміну від Америки, російські люди ще не зрозуміли, що ціна зарозумілої влади просто шалена.
Ніна ХРУЩОВА викладає міжнародні відносини в Новій школі в Нью-Йорку. Восени виходить її книга «Уявляючи Набокова: Росія між мистецтвом і політикою».
