Безпеці Америки «більше загрожує не сила Росії, а її слабкість і непослідовність». Так писала в 2000 році Кондолізза Райс, яка нині обіймає посаду державного секретаря Сполучених Штатів. Було це незадовго до того, як Володимир Путін і Джордж Буш стали президентами своїх країн. Та Росія, яку Райс відвідала днями, оцінює себе інакше. Вона відчуває себе економічно сильною, упевненою в собі й послідовнішою — принаймні, у своїй антиамериканській політиці.
Росія навчилася використовувати свої величезні природні ресурси для вчинення тиску на європейські та інші країни. Днями, якраз напередодні двостороннього саміту Росія — ЄС у Самарській області, ефективність такого впливу була підкріплена жорсткою, але результативною дипломатією Путіна в Центральній Азії. Він переконав Казахстан і Туркменістан направляти більше експортного газу через Росію, зірвавши тим самим плани американських і європейських конкурентів, що хотіли прокласти трубопровід через Каспійське море в обхід півдня Росії. Зауваження Райс про те, що «монополія на природні ресурси не потрібна нікому», викликає лише посмішки на обличчях кремлівських керівників.
Якраз напередодні візиту Райс голосна антиамериканська риторика Кремля досягла нових висот. У своїй промові в День Перемоги Путін непрямо порівняв Америку з Третім рейхом. «Перемога знову буде за нами», — луною вторило йому державне телебачення. На цьому тижні Райс і Путін домовилися знизити напруження ворожої полеміки. Але у масштабніших питання вони не досягли ніяких успіхів.
Одна з відмінностей між двома сторонами полягає в тому, наскільки одна країна значуща для іншої. Для росіян Америка — це мірило їхнього власного місця у світі. Для американців Росія — лише один із чинників в їхній зовнішній політиці, причому не найважливіший. Мало що дає росіянам таке відчуття власної важливості, як їхня сварка з Америкою. «Їм подобається виступати проти Америки. У них від цього поліпшується самопочуття», — ділиться один високопоставлений американський представник.
Почуття самоповаги Росії давно вже невіддільне від її взаємовідносин з Америкою. Те, що Америка була ворогом Радянського Союзу в «холодній війні», додавало Москві сил і цілеспрямованості. Після закінчення «холодної війни» вона позбавилася свого важливого противника. І цілком логічно, що тепер, коли Росія знову вступила в спаринг з Америкою, вона демонструє тим самим своє відродження. Проблеми США в Іраку створюють усі умови для повернення Росії на світову сцену.
«Америка становить важливу частину російського внутрішнього життя і її самосвідомості, — зазначає Лілія Шевцова з Московського центра Карнегі. — Америка консолідує російську еліту й продовжує її існування». Але США також займають велике місце у свідомості населення. Соціолог Лев Гудков вважає, що думка про Америку як про суперника невіддільна від відчуття того, що це країна багатства й щастя — певна Утопія. («Скажи їм, що я поїхав в Америку», — промовляє один із героїв «Злочину й кари» Достоєвського, прикладаючи до скроні пістолет.)
В Америки подібних неврозів немає. Росія має значення, але набагато менше, ніж у часи «холодної війни». «Тоді американо-радянські відносини визначали все інше. Зараз же все інше визначає відносини Америки з Росією», — зазначає фахівець щодо цієї країни з Вашингтона. Володіючи правом вето в Раді Безпеки ООН, Росія може блокувати резолюції щодо незалежності Косово й санкцій проти Ірану. Але як говорить керівник Ради з міжнародних відносин Річард Хаас: «Росія не змогла сформулювати позитивну стратегію; нафта дозволяє їй створювати перешкоди, але не зрозуміло, що вона від цього виграє». У доповіді Ради робиться висновок, що стратегічне партнерство між Росією та Америкою «більше не виглядає реалістичним».
Це істотний відхід від оцінок Білла Клінтона, який сподівався досягти інтеграції Росії з Заходом — так само, як Америка після війни зробила з Німеччиною та Японією. «Клінтон вважав, що Америка не може бути в безпеці без демократичної Росії», — пояснює Шевцова. Однак та допомога, яку в 1990-ті США надали Росії в справі переходу до вільної ринкової економіки, лежить в основі російського антиамериканізму, бо саме Америку звинувачують у провалах перехідного періоду. «Дії адміністрації Клінтона зі зближення з Єльциним і тими людьми з його оточення, яких вважали реформаторами, провалилися», — заявляла Райс у 2000 році. Путін також вважає 1990-ті втраченим десятиріччям, і свої сім років при владі він присвятив відходу від спадщини Єльцина, включаючи питання приватизації і свободи слова.
Провали 1990-х — це не єдине, у чому сходяться Буш і Путін. Пік їхніх взаємовідносин настав після 11 вересня 2001 року. Путін першим подзвонив Бушу й запропонував допомогу. «Це був майстерний дипломатичний хід», — зауважує віце-президент вашингтонського Фонду Карнегі Марк Медіш. Росія допомогла Америці отримати доступ до країн Центральної Азії і надавала цінні розвідувальні відомості в перші місяці війни в Афганістані. «Росіяни були одними з небагатьох, хто володів оперативною інформацією на місцях», — зазначає Медіш.
Таке співробітництво призвело до двох помилкових думок. Білий дім відчув, що підтримка Росії означає наявність «стратегічного партнерства», заснованого на схожих цінностях, а Кремль вважав, що Америка віддячить Росії. Тому тепер обидві сторони відчувають неминуче розчарування. Путін вважає, що нічого не отримав від свого кроку в бік Заходу. Деякі з його образ цілком обґрунтовані, що підтверджують колишні й нинішні члени американського уряду. «Ми користувалися російськими розвідданими в Афганістані, але не хотіли підпускати їх дуже близько до своїх дій», — розповідає один колишній високопоставлений керівник. Щодо Росії все ще діє поправка Джексона-Веніка, яка ставить у невигідне становище країни з неринковою економікою, що обмежує еміграцію. «Це ні в якій мірі не застосовується щодо Росії. Але Буш не приклав ніяких політичних зусиль для її скасування», — додає цей екс-керівник.
Однак головна причина розколу полягає в поведінці Росії за кордоном і в себе вдома. Вона продає зброю Ірану й Сирії, підтримує відносини з Бірмою, використовує свої енергоресурси в політичних цілях, переслідує опозицію й неурядові організації, використовує закон як інструмент для репресій. Зниження тону висловлювання, про яке домовилися Райс і Путін, лише маскує більш глибші проблеми відносин двох країн.
Небезпека полягає не в тому, що Росія буде перешкоджати незалежності Косово чи розміщенню американської ПРО у Східній Європі (як заявила Райс у Москві, ці дії продовжуватимуться — подобається це Росії чи ні). І не в тому, що Росія вийде з договорів щодо обмеження озброєнь. Більш значущі наслідки з'являться в самій Росії. Ненавистю до американців прикривається посилення диктатури, націоналізму й концентрація грошей і влади в руках колишніх і нинішніх співробітників спецслужб. Якщо так буде продовжуватися, наступнику Райс доведеться змінити оцінки того, що складає реальну загрозу безпеки Америки.
