Номер один минулого тижня була однозначною: після майже п’ятимісячного перебування в полоні сомалійських піратів українські моряки нарешті повернулися додому. У підсумкових суспільно-політичних ток-шоу, які вважаються (або швидше вважають самі себе) своєрідним барометром актуальності подій в Україні, «Фаїна» здобула першість. Значить, не все у нас настільки катастрофічно заполітизовано. Зрештою, повернення українських полонених — тема, яку, на відміну від власне політичних (відставка міністра фінансів Віктора Пинзеника і чвари на засіданні РНБО), можна зарахувати до тих, що згуртовують країну. Але навіть цю подію можна обговорювати по-різному.
Савік Шустер запросив на ефір сім членів екіпажу корабля і їх рідних. Цей акцент є підтвердженням формату «Шустер Live», де фактор соціальний є більш відчутним, ніж у «Свободі. «Інтер» пішов у висвітленні теми «Фаїни» іншим шляхом. «Свобода» запросила до студії Миколу Маломужа, голову Служби зовнішньої розвідки України. Чиновнику «випала честь» виправдовуватися за неквапливість вітчизняних спецслужб. Якщо на ТРК «Україна» обговорення теми було прикрашено людськими емоціями і подробицями нелегкого побуту бранців, то звіт Миколи Маломужа в «Свободі» був діловим і хоч доволі формальним. Що зрозуміло, адже він представляє доволі засекречений державний орган.
— Виступ Миколи Маломужа був власне інформаційним. Усе можна було подати значно цікавіше і емоційніше, як це зазвичай роблять деякі політики, але він — не політик, і це добре, — коментує екс-міністр оборони України, екс-прем’єр-міністр України, екс-секретар РНБО Євген Марчук. Стало очевидним, що протягом кампанії з порятунку «Фаїни» українські політики допускали серйозні помилки, робили заяви, які спричиняли зрив переговорів і значне зростання суми викупу. Треба зважати на те, що пірати — це не тільки виконавці, тобто ті, хто безпосередньо захоплює корабель, не одне організоване злочинне угрупування, в якому задіяні потужні сили. Вони ретельно моніторять інформаційне поле країн, причетних до захопленого об’єкту.
У цілому, тон дискусії на «Інтері» був на диво спокійним. І, здається, саме цей тон додав розмовам якщо не змістовності, то принаймні виваженості. Навіть ті, хто зазвичай влаштовують бурю у склянці, виглядали стримано. За винятком декількох істеричних моментів, цивілізована дискусія відбулася навіть між представниками Секретаріату Президента і Партії регіонів. Діалог Марини Ставнійчук і Юрія Мірошниченка, здається, був втіленням у життя мантри про виваженість, яку бубонить останнім часом ледь не вся країна, і хоч і примарним, але наближенням до «колективного пошуку істини», до якого наполегливо закликав Ігор Лосєв у своїй колонці минулої п’ятниці. Чим далі в ліс кризи, тим виваженіше розмови? Невже лише тоді, коли ми опинилися перед загрозою відсутності на полицях українського «апріорі» — хліба, настав час сказати пару слів по суті? Не будемо робити передчасних гучних висновків, «свободи» покажуть...
Хто-хто, а державні мужі без хлібу не залишаться. Можливо, тому монолог «спеціального гостя» «Шустер Live» минулої п’ятниці Віктора Януковича був таким безбарвним і позбавленим ентузіазму. Хоча риторика регіоналів і загалом переважно однорідна: «помаранчеві» все згубили, а ми ж вас попереджали... Про це знову говорив Віктор Янукович. Те ж, тільки частково іншими словами, звучало з вуст його однопартійця Михайла Добкіна. Чомусь найнадійніше у минулому застрягла Партія регіонів (принаймні у сенсі медійного образу). Майже на одному рівні з комуністами. Аж до відчуття застою. Мабуть, це така собі гіперболізована форма проповідуваної регіоналами стабільності. Хотіли стабільності — отримали застій.
Тож, нічого нового і принципового, окрім того, що лідер опозиції досі в опозиції, «тіньовий» прем’єр повідомити аудиторії не зміг. Хоча ні. У студії Савіка Шустера з’ясувалося, що Віктор Янукович і Борис Нємцов, за висловом першого, «однодумці». От тільки, судячи з виразу обличчя російського політика, чув він про це вперше...
У випадку зі «спеціальним гостем» на ТРК «Україна» проявилася важлива роль експертів у програмах. Навіть зважаючи на величезний досвід і знання справи, журналіст-модератор не завжди справляється зі словесним потоком політиків. Окрім того, часом його формулювання запитань з різних причин можуть бути не зовсім коректними по відношенню до ситуації. У першій частині «Шустер Live» ведучий поставив Віктору Януковичу запитання про розкол у Партії регіонів. Емоційна реакція політолога Вадима Карасьова була цілком виправданою, адже українців по суті не обходять суперечки регіоналів (тим більше що стосуються вони питань не ідеологічно-засадничих, а бізнесових), суспільству цікаво знати, які шляхи виходу з кризи пропонує Партія регіонів. А тут, вибачте, глухо...
Якщо «Інтеру» експертних думок бракує (минулої п’ятниці експертне коло приставляв, здається, тільки Олесандр Пасхавер), то у «Шустер Live» інша проблема — експерти кричать не так голосно як політики. Попри те, що фахівців у студії немало, вставити своє вагоме слово їм доволі складно. Майже не вдалося почути минулої п’ятниці, зокрема, Ігоря Мітюкова.
— Саме тому ви мене ніколи в цих програмах не побачите. А Андрій Куликов зберігає об’єктивність і всім дає можливість висловитися, — стверджує доктор соціологічних наук, заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха, який напередодні нашої розмови був гостем студії «Свободи слова» на «ICTV». — У тих програмах є чітко сформульовані завдання, які виконуються. Я не знаю які це завдання. Це ви у них запитайте, але спрямований тиск на експертів є. Їх там узагалі тримають як Карабас-Барабас ляльок — кожен виконує свою роль. Я б ніколи на це не пішов. Я не кажу про те, що на них хтось тисне безпосередньо, ідеться про телевізійні прийоми. Савік Шустер — талановита людина, але ж таланти, як і ядерну зброю, треба використовувати в мирних цілях.
Не чутно експертів, зате добре було чутно Майдан і акцію «Геть усіх!». Про витоки цієї народної ініціативи нам невідомо, так само як і про те, наскільки вона народна, але близький до радикалізму, агресивний настрой на вулицях українських міст вже дає про себе знати. В одній із попередніх програм Савік Шутер наводив результати опитування, згідно з яким, значний відсоток населення нашої країни ненавидить політиків. Не просто вважає їх неефективними, а саме ненавидить. Тобто суспільство інфіковане бацилою ненависті та агресії. Якщо вже одесити кажуть, що їм потрібен Тягнибок, а львівські автомобілісти вирушають на Київ, за їх власними словами, до переможного кінця, то це точно означає, що під деким захиталися крісла. Чи може ця агресія вилитися в щось серйозне?
— Для того, щоб це перетворилося у щось більше, аніж маніпулювання масами потрібні три умови, — запевняє Євген Головаха, — по-перше, велике безробіття, по-друге, відчай значної маси людей, коли нічого іншого аніж виходити на вулиці й громити крамниці не залишається, і по-третє, потрібно щоб були харизматичні лідери. Як свідчить досвід, вони завжди знаходяться. Такої ситуації у нас іще немає, але може бути. Розумієте, я специфічно ставлюся до політиків. Треба, зрештою, в оцінках бути зрілими серйозними людьми. Окрім своїх суттєвих недоліків, політики в нас мають і позитивні риси. Це гнучкість. Починаючи з Кравчука, який не зруйнував наметове містечко у 90-му році. Я тільки боюся, щоб нинішнім політикам вистачило здорового глузду не наробити чогось... Тому не треба їх демонізувати, якщо вони вас не влаштовують, то обирайте інших!
Нам часто доводиться переконуватися в тому, що українське суспільство точніше у своїх висловлюваннях і оцінках за багатьох фахівців-аналітиків. Тому і корисні прямі включення з регіонів! Один із останніх прикладів: проблеми вітчизняної політики за версією одесита в ефірі «Свободи» зводяться до «бюджету, безробіття, банків і базікання». Несподівано легко навіть глядачі-пенсіонери в студії «Свободи» оперують поняттями «піар» і «шоумен». І ставлять незручні запитання: а чи будете ви, Арсенію Петровичу, співпрацювати з Януковичем, якщо станете президентом? Арсеній Яценюк на це запитання не відповів. І хоча він на фоні інших присутніх закономірно мав освічений і переконливий вигляд, одна з його відповідей, здається, була проколом. Пенсіонерці, що поскаржилася на свавілля банку, було обіцяно миттєве вирішення її проблеми. Мовляв, один мій дзвінок — і ваша проблема вирішена. Вирішення проблем дзвінками, а не законодавчими кроками — це хіба не «стара школа»? А як же інші пенсіонери з іншими, але схожими проблемами? Де гарантія, що їм допоможуть, якщо до їх рук не потрапить мікрофон тоді, коли політик припертий до стіни прямим ефіром? Принаймні на одного прихильника у Арсенія Яценюка стало більше. І тут уже йдеться не так про дії політиків, як про готовність українського виборця не вдаватися до імпульсивного вибору. Ми вже знаємо безліч історій як виборці «віддавалися» за одноразову подачку. Це може здатися дивним, але тут напрошується ліричний відступ, пов’язаний із нещодавноью програмою Каті Осадчої «Світське життя» на «1+1». Ведуча відвідала традиційну вечірку секс-меншин, що проводиться під час кінофестивалю Берлінале, де їй вдалося поспілкуватися з мером Берліна Клаусом Воверайтом. Саме він чи не першим із європейських політиків визнав свою нестандартну орієнтацію. «Я гей, — заявив він, — і це чудово!» Прикметно те, що коли ведуча поцікавилася як реагують жителі Берліна на цю подробицю особистого життя мера, Клаус Воверайт відповів, що німці передусім звертають увагу на його діяльність як мера, їх у ньому цікавить передусім це. Ось чого варто повчитися у європейців! Якщо вдатися до моделювання з українськими реаліями, то, мабуть, саме орієнтація стала б основним аргументом у питанні вибору — категорично «проти» або «за» — в залежності від ставлення до цього явища, і не залежно від кваліфікації мера. Особистісний контекст зажди превалює у наших широтах.
Чого не бачить Шустер?
Попри наближення суспільно-політичних програм до серйозного тону, яке ми наважуємося констатувати, ми одночасно змушені дорікнути «свободам» у ігноруванні важливих для українського суспільства тем. Їх можна перерахувати немало. Наприклад, чомусь Савік Шустер, учасник колишнього демократичного поля Росії, обійшов увагою вбивство журналістки, української громадянки Анастасії Бабурової в центрі Москви. «День» присвятив цій темі достатньо уваги і наші читачі розуміють, чому говорити про це важливо. А за колотнечу з присвоєнням Донецькому університету ім’я Василя Стуса, яку «День» не тільки детально описував, а в якій брав безпосередню участь, кожному українцю повинно бути соромно. Ми скаржимося, що Українська держава не може адекватно захищати права своїх громадян десь на іншому боці земної кулі, коли на власній території ми не можемо захистити ім’я людини, яка заслуговує на безперечне визнання не залежно від східно-західних умовностей. Не можемо захистити, до речі, від кого? Невже від себе? Запросити б до студії всіх учасників цих подій! Українське суспільство вжахнулася б від власного обличчя. І ця шокова терапія була б як ніколи доречною. Бо гострі для українців теми насправді приховані не у конфліктах між окремими політиками, а значно глибше. У тому числі, у незнанні таких як Стус. От тільки глибше — доводиться «копати», зусилля прикладати: як телевізійникам, так і глядачам. За інерцією чи свідомо, але суспільно-політичні ток-шоу, (попри те, що вони передусім суспільні, а вже потім політичні) або зовсім уникають подібних тем, або намагаються якомога швидше «прошмигнути» повз них. Але і тут є зворотній бік медалі. Можливо, це добре, що такі «трепетні» події залишилися непоміченими нашими шоуменами. Такі теми — не для шоу, вони вимагають іншої тональності, іншого рівня розмови і, зрештою, інших спікерів.
Тим часом зацикленість на політиці приховується під соусом суспільно корисної справи. Свідчення тому — в інтерв’ю Анни Безлюдної сайту «Медіабізнес». За словами генерального продюсера каналу «Інтер», імовірно, формат «Свободи» скоро кардинально зміниться. Компанія придбала канадський формат The Next Great Leader («Наступний лідер»). На канадському телебаченні він виходив під назвою «Наступний прем’єр-міністр Канади». «Думаю, в Україні таке трактування було б цікавим, — вважає Анна Безлюдна. — У чистому вигляді проект у нас, звичайно, не піде, ми будемо адаптовувати його під нашу реальність, але ідея дуже гарна, оскільки дає можливість з’явитися новим обличчям. А це, я впевнена, необхідно не тільки телебаченню, але і суспільству».
А ще суспільству, яке не знає чому Стус вартий того аби присвоювати його ім’я університетам, потрібен культурний телетижневик, який НТКУ найближчим часом може закрити через брак коштів. «Культурний фронт», нагадаємо, попри серйозні нарікання щодо якості на його адресу, — єдина подібна програма у нашому телепросторі.
На що ви тут скаржитесь? — дорікне нам із того боку екрану, наприклад, телеканал «Інтер», який цими вихідними показав документальний фільм «Володимир Івасюк. Ідеальне вбивство». Добре, що про Івасюка, скажемо ми, але ж смисл стрічки — сам повісився чи повісили. А як щодо речей більш життєствердних? Невже суперечлива смерть — єдине, чим відзначився за своє життя Володимир Івасюк?
— У мене враження гнітюче, — розповідає про враження від фільму журналістка, дослідниця життя і творчості композитора, перший директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка Парасковія Нечаєва. — Не буду казати, що я розчарована, тому що у мене і зачарування особливого не було, коли я дізналася, що зніматимуть цей фільм. Мене кожного разу дивувало те, що певна категорія людей зосереджується на смерті Івасюка ніби це єдине, що він зробив у нашому житті. Обов’язково з’являються і статті, які намагаються ніби принизити Івасюка: він був талановитий композитор, але взяв і наклав на себе руки. У 1989 році львівське телебачення зробило програму «Мереживо його доріг», де детально розглянуто цю ситуацію, без відриву від контексту. У цьому ж фільмі взято тільки справу. Просто витягнули на божий світ записи, які були зроблені у цій справі й розіграли перед нами виставу. Виставу дуже некоректну. Я не думаю, що витягати все найжовтіше — це тенденція на українському телебаченні, це просто напрямок їх діяльності, вони спрямовано йдуть на те, щоб на чомусь заробити. Хоча люди втомилися від цього. Може, це тільки я втомилася, може, іншим хочеться бруду. Але мені — ні. Мені здається, що, говорячи про Володимира Івасюка, варто було б розповісти про 1974 рік, який у кар’єрі Івасюка був найцікавішим — про його поїздку в Сопот, про його участь у молодіжних акціях, тоді його носила на руках вся Україна, про фільм, який він знімав разом із Софією Ротару в Карпатах... Є про що говорити.
Є про що, та немає кому.
