Олександр Мацієвич (1697—1772) народився у місті Володимирі-Волинському, в родині православного священика, що походив з української православної шляхти. 1728 року закінчив повний курс у Києво-Могилянській академії, під час навчання постригся під іменем Арсенія у Братському монастирі. Служив у Києво-Печерській лаврі, у монастирях Чернігова, Новгород-Сіверська, а також у Слов’яно-греко-латинській академії — як екзаменатор ченців Московської єпархії. На прохання митрополита Тобольського і всього Сибіру Арсенія було послано до Тобольська — як талановитого проповідника. Там він реформував місцеву консисторію, палко захищав щойно навернутих тубільців від переслідувань царських воєвод, а духовенство — від втручання світського суду. Чернець із Володимира-Волинського багато подорожував. 1733 року він здійснив нелегке паломництво до Устюга, Холмогор та Соловецького монастиря, де полемізував з ув’язненими старообрядцями, а також написав «Увещание к раскольнику» (видане у ХIХ ст.). У 1734—1737 pp. він брав участь у Камчатській експедиції, плавав Північним Льодовитим океаном. Пізніше деякий час жив у Петербурзі, де був законовчителем шляхетського кадетського корпусу, екзаменатором при синоді та викладачем Закону Божого в гімназії при Петербурзькій академії наук. Починаючи з 1740 року він відігравав помітну роль в роботі синоду (з часів Петра I синод «грав роль» Московського патріарха). Вершиною церковної кар’єри Арсенія стало отримання 1742 року сану митрополита та призначення на кафедру Ростовської єпархії. Тоді ж він став членом синоду Московської церкви.
Під час отримання чину посади митрополита Ростовського Арсеній дозволив собі те, на що ніколи до нього (і ніколи після нього) не наважувався жодний російський православний владика, — він відмовився скласти присягу імператриці Єлизаветі й публічно вказав на те, що «крайнім суддею в Церкві є Бог, а не російський монарх». Тільки завдяки тому, що Єлизавета мала слабкість до «малоросів» (із відомої причини), на сміливий демарш Ростовського митрополита було закрито очі. Він же і надалі «ерничал», зокрема, вимагав скасування посади обер-прокурора синоду і відновлення канонічного церковного устрою.
Владика Арсеній був енергійним і хазяйновитим митрополитом, а також красномовним проповідником. У бібліотеці Ярославської духовної семінарії збереглося 12 томів його проповідей, з яких досі надруковано лише вісім. Із його ініціативи у синоді було порушено справу канонізації святителя Димитрія Ростовського (Туптала); Арсеній написав житіє Димитрія, а в 1757 році очолив урочисте відкриття мощів і канонізацію Ростовського архіпастиря — також українця. До речі, владика Арсеній завжди користувався українською мовою (нарівні з церковнослов’янською), що у багатьох викликало підозру і спротив.
На той час в Російській імперії вирувала «реформа» — за наказом імператриці Катерини II почалася секуляризація (відчуження) церковних земель і передача їх — разом із кріпосними — державі; значну частину цих земель Катерина II передала своїм фаворитам. Митрополит Арсеній категорично і вголос не погоджувався з конфіскацією церковних земель і 1763 року навіть виголосив у храмі анафему всім, хто «насилує і зобижає святі Божі церкви і монастирі». Він також відправив два листи до синоду, в яких, незважаючи на чини та посади, «відчитав» синод і саму царицю за їхню антицерковну політику.
Катерина II сприйняла це як заколот — наказала негайно заарештувати Арсенія і доставити його для особистого допиту. Відомо, що Арсеній поводився на допиті коректно, але не мовчав — сказав цариці все, що думав. Його судили, позбавили сану і винесли смертний вирок за образу Її Величності. «Милосердям» імператриці страту було замінено позбавленням сану та довічним ув’язненням. Спочатку його заслали до Свято-Микільського Карельського монастиря, але коли до Петербурга дійшли чутки, що Арсеній навіть там продовжував звинувачувати Катерину II за політику секуляризації, його було замуровано у кам’яному мішку з маленьким віконцем у фортеці Ревель. Заходити до Арсенія або говорити з ним було заборонено. Так він прожив свої останні чотири роки життя. Після його смерті на стіні каземату було знайдено видряпані слова псалма: «Благо мені, яко смирил мя єси».
Сьогодні ми говоримо не щодо правоти-неправоти митрополита Арсенія в його протистоянні російському трону, в його захисті церковного майна. Тим більш, що важко сказати, де було суворіше закріпачення селян — на церковних або на державних землях чи в маєтках фаворитів імператриці. Головним для нас є зовсім інше — хоробрість митрополита у відстоюванні прав церкви, а також сміливий захист своєї думки. І це в часи абсолютизму, російської деспотії, коли найменше заперечення волі монарха сприймалося як зрада трону, як замах на «Її» чи «Його» Величність, тобто дорівнювало смерті.
Як пише російський історик Антон Карташов, «трагическая судьба Арсения иллюстрирует глубокую разницу идеологии, подсознательно залегшей в психике русских южан, выросших в атмосфере латинства и польщизны. Церковники великороссы, как им ни тяжела была бытовая революция секуляризации, встретили ее и вынесли как тяжелый долг пред родным государством и народом. Поэтому не удивительно, что южане, как и Арсений, в их внутренней драме не были поддержаны великорусским большинством».
До ХХ століття ім’я і життя Арсенія с Володимира-Волинського мало хто пам’ятав. А 2001 року «Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату … після старанного дослідження життя і святительського та сповідницького подвигу, сповненого ревності по Богу і благодаті Святого Духа, українця за походженням митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), знаходить нині вчасним канонізувати і приєднати до лику святих цього великого сповідника і святителя».
Використано матеріали проф. о. Юрія Мицика, Михайла Попова, Антона Карташова.
