Звичайнісіньке поліське село. І як у кожного села, в минулому не лише романтика перших колгоспів. Варто лише постаратися, покопатися, заглянути не тільки в одіозну «Історію міст і сіл УРСР». Тоді із припалих пилом документів, випадкових (тому й щирих) розповідей старожилів, крем'яних відщепів (які для абсолютної більшості, на жаль, непотрібно-нецікаве каміняччя) можна спробувати скласти цілісне панно минулого, яке називають історією. Якщо вам пощастить, панно може вийти захоплюючим і яскравим. Складати є з чого. Матеріалу вистачає, не вистачає будівничих.
...Селилися люди тут здавна. А по собі залишили знаряддя праці з кременю, що їх і дотепер знаходять на околицях села. Коли щодо першої писемної згадки про смт. Стара Вижівка (одна з можливих дат — 1099 р.) краєзнавці ламають списи в суперечках, то с. Нова Вижва має точну дату першої згадки в писемних джерелах.
«БОЖОЮ МИЛІСТЮ...»
1508 року польський король і великий князь литовський Жигмонт (Сігізмунд) I віддав Вижву у володіння князям Сангушкам і дозволив заснувати тут містечко. Сангушки побудували містечко із замком та церквою, яке стало волосним центром. До складу вижівської волості входили села Брідки, Гридки, Красна Воля, Мостище, Секунь, Стара Вижва, Хотивель, Шушки. 1521 року князь Василь Михайлович Сангушко, який був луцьким старостою, подарував Преображенській церкві 98 десятин землі. А 25 травня 1532 року князь пожалував грамоту, за якою священику та його наступникам віддана була зі всіма доходами Преображенська церква з двома вівтарями — св. Архистратига Михаїла та св. Семена Літопроводця.
ЛЕГЕНДАРНА КОРОЛЕВА
Через сварки із сусідами князь В.Сангушко 1543 року обміняв із королевою Боною Сфорца ковельські маєтки (сюди входила і Вижва) на володіння в Білорусії. Щоб пожвавити торгівлю та збільшити свої доходи вiд Вижви, королева надала містечку 1548 року магдебурзьке право. Королева Бона наділила вижівських міщан правом збудувати корчму та продавати горілку, збирати мостовий, подушний та воскобійний податки. Ковельському старості наказала, щоб він не чинив перешкод вижівчанам у користуванні доходами. Дозволено було проводити в містечку щотижневі торги та ярмарки на свято Різдва Христового. Грамотою від 19 січня 1548 року до міста Вижви було приєднано жителів передмість та зрівняно їх у правах і обов'язках із самими міщанами. Інша грамота розповідає про те, як Бона наказала орендарям місцевих сіл Секунь, Сусек, Гридків і Городища надіслати з них людей для ремонту мостів поблизу містечка Вижви.
Ці заходи, безумовно, сприяли розвитку містечка, покращили становище міщан. Напевно, це і збільшувало популярність королеви. 1557 та 1558 роки для вижівчан знаменні двома подіями: проведенням волочної реформи та смертю королеви.
Маєтки переходять у руки інших власників, а становище селян і міщан погіршується. І хоча волочна реформа проводилася незалежно від того, жила королева чи померла, мала вона маєтки чи ні, але можна припустити, що ці два моменти народна уява взаємопов'язала. І королеву почали вважати благодійницею.
Мати Жигмонта II, неаполітанська принцеса Бона Сфорца, покинула Польщу 1556 року. З її останнiми роками життя пов'язана майже детективна iсторiя. Бона вивезла до Неаполя частину казни свого покійного чоловіка Жигмонта I. Із цих грошей вона позичила іспанському королю Філіпу II 430 тисяч дукатів, але не дочекавшися повернення боргу, померла 1558 року. Військові невдачі в Ливонській війні поставили її сина Жигмонта II на край фінансової прірви. Він згадав про «неаполітанську спадщину» і зажадав від Іспанії повернення боргу. Частина боргу повернулася до Польщі талярними та напівталярними монетами іспанського карбування.
Достеменно невідомо, чи бувала королева Бона на Волині. Однак у народних легендах вона досить часто фігурує на теренах нашого краю. Багато із цих легенд було записано в кінці ХIХ — першій половині ХХ століття відомими дослідниками волинської старовини Н.Теодоровичем. О.Цинкаловським та іншими. Ще й тепер у поліських селах від старожилів можна почути перекази про королеву Бону.
Одну з них розповідала моя бабуся Марія Іванівна Цехош, жителька села Нова Вижва. Легенда пояснює походження назви цього села: «Як проїжджала королева, то дала ймення багатьом урочищам. Була вона сліпою, а коли вмилася в криниці біля села, то прозріла і мовила: «От і видва!». То означало, що вона вже бачить. Від того й походить назва села, яке пізніше стало називатися Вижва».
Неодноразово слухав я переказ, але особа королеви не привертала моєї уваги аж поки я не почув від свого дідуся, Максима Омеляновича, новий варіант легенди. В цілому схожий з наведеним вище, але в ньому вже фігурувала не королева, а «крулєвська Бона». На всі подальші розпитування — хто ця королева? Звідки? — дідусь стенав плечима й нічого більше розповісти не міг. Мовляв, він знає лише те, що колись йому розвідали, те й переповідає...
«МАХТИТ ГЕЛТ? КУПЧИ КНИПЛАХИ ДО МУРНАЛІВ»
У тридцятих роках ХХ століття Нова Вижва зберегла статус містечка. Тобто існувало окремо село й містечко. У містечку були церква, школа, єврейський молитовний будинок, крамниці. Нововижівці гордо величали себе міщанами, на відміну від жителів навколишніх сіл, яких називали «мужиками». Крім сільського господарства, жителі містечка займалися кравецтвом. Шили різноманітний одяг. Добротні нововижівські кожухи були відомі далеко за межами не лише гміни чи повіту, а й воєводства. Зустріти кравців з Нової Вижви можна було й у Варшаві.
Кожен майстер має свої секрети. А якщо це ціле село майстрів? І якщо вони чітко протиставляють себе навколишньому люду? Напевно для того, щоб зберегти професійні секрети, поспілкуватися із земляком на чужині, не боячись бути підслуханим, і вигадали нововижівські міщани цілу мову — суміш німецьких, єврейських та інших слів на основі української граматики. І лилися слова «шнайдерської» (так її називають донині самі нововижівці) мови, яку ніхто не міг зрозуміти. А як же зрозумієш, коли пиріг — це «пуйман», груші — «пикузи», церква — «галилея», кіт — «гац», ковбаса — «рахманка», кінь — «ферт» і так далі. Можливо декого й наведе на думку, що «бекавиця» — вівця, а «газда» — господар, але в суцільному потоці слів хто здогадається про що мова. Про те, що «шнайдерська мова» виникла найперше для спілкування кравців-заробітчан свідчить «кравецька» тема — найповніше розроблена (оскільки далеко не всі слова мають відповідники). Назви одяг, нитки, голка, латка, тканина — ці слова «по-шнайдерському» і зараз вам назвуть старіші нововижівці. «Махтиш гелт? Купчи книплахи до мурнілів», — лунало чи то в Кракові, чи то в Луцьку, чи то в Новій Вижві. І непосвячений ніколи б не здогадався, що це всього лиш невеличке прохання до товариша, який ішов до крамниці: «Маєш гроші? Купи гудзики до штанів».
ВТРАЧЕНА ПЕРЛИНА
Минули століття. Від давніх ярмарків, замку, міста, окрім легенд, залишився лише старий храм. Тобто залишався до 80-х років нашого століття. На цей час Преображенський храм вже не існує. І залишився б він лише в пам'яті жителів Нової Вижви, якби не один випадок. 1962 чи 1963 року фотограф-любитель (йому тоді було всього кільканадцять років) Петро Олександрович Ліщук, знімаючи навколишні пейзажі, зафіксував на плівку Преображенський храм.
Як і багато інших, нововижівську церкву запланували знести 1984 року. За свідченням очевидців почали руйнувати церкву значно раніше. Зачепили тросом за баню і потягли трактором. Баня трохи надломилася, але не впала. Після того церква ще довго стояла в такому стані. Дах протікав і облаштування почало гнити. Так і простояла церква, поки зовсім її не зруйнували. Попередньо передбачливі «підприємці» вивезли гору старовинних книг. Серед білого дня, на очах колгоспниць, що працювали в полі.
Тепер на підвищенні, де колись стояв храм, — руїни. Величезні напівобгорілі бруси, які слугували підвалинами; камені, на яких стояла дзвіниця; в рові напівзогнилий купол. Все це нагадує про колишню велич. Поки що нагадує. Місцевий парубок, який пас тут корів (це на місці храму — !), розповів: були на цьому місці колгоспні силосні ями. Церква? А, так, була й церква. Розповідають, що гарна. І все. Ні більше, ні менше.
Думаю, що зможуть розповісти проїжджим дивакам його нащадки?
Нещодавно в селі відкрили церкву. Хоча забудували на новому місці (старе вважають нещасливим), але за точним планом Преображенського храму. Креслення збереглося в когось із прихожан. Збереглося не лишень креслення. Бажання будувати також.
Вірю, проїжджі зможуть почути не лише легенди та звучання шнайдерської мови, а й побачити храм. Хоча не Преображенський, а святого Гавриїла.
