Нескінченим степом, далеко від битого шляху, вздовж ледь
помітної кинутої колії рухався поодинокий екіпаж. Їхав він прямолінійно
та вперед, адже в степу дороги завжди прямі, а всі напрямки — рівноцінні.
Птиці, втім, спостерігали за траєкторією екіпажу з певним подивом. Бо з
висоти їхнього польоту було добре видно, як бричка забирала то ліворуч,
то праворуч, а іноді ні з того, ні з сього повертала власними слідами назад;
бувало й таке, що подорожні протягом кількох днів старанно виписували неабияке
коло.
У бричці їхали двоє — пасажир і їздовий (він називав себе
«водієм», від німецького «фюрер»). За пасажира був кремезний, ще не старий
чоловік. На початку подорожі він звичайно лежав на своїх торбах і лантухах,
задивлявся у небо, мріяв, вдихав аромати степу. Або солодко спав. За довгий
час мандрівки, однак, настрої пасажира встигли вельми змінитися. Бо невдовзі
виявилося, що бричка позбавлена будь-яких зручностей, що кучер везе не
зовсім так, як домовлялися на старті, що шляху немає кінця. А нескінчені
дорожні «сюрпризи» перетворили мандрівку, яка обіцяла стільки приємностей,
на чисте пекло.
Почалося з того, що загубили колесо і не зразу помітили
втрату, а коли схаменулися — вже задалеко було вертатися. Кучер прийняв
рішення — їхати далі на трьох колесах, хоча з того часу обох кидало в бричці
так, що зуби з рота сипалися. Потім порвалися гнилі віжки, коні понесли
й вивалили пасажира у якийсь глибокий яр, з якого той ледь- ледь вибрався.
Коні взагалі поводилися якось дивно, — може через те, що дишля скоріше
нагадувала ствол зенітної гармати, ніж частину брички. Взяті у дорогу харчі
давно скінчилися, вода траплялася в степу нечасто; взимку дошкуляв холод,
влітку — спека. Чи можна було все це передбачити, вирушаючи в дорогу?
Зрештою, пасажир почав сумніватися у тому, що вони їдуть
туди, куди вмовлялися і що їдуть правильним шляхом. Найчастіше ці думки
приходили йому до голови у тих рідких випадках, коли бричка на трьох колесах
випадково виповзала зі степу й наближалася до битого шляху; тоді можна
було бачити незліченні, сяючі фарбою і світлом екіпажі. Всі вони на шаленій
швидкості летіли в тому самому напрямку, який з такими зусиллями знаходив
кучер у байраках степу.
Тоді пасажир починав ремствувати, вимагав показати йому
мапу (хоча що він міг там зрозуміти?), домагався «хліба й видовищ», а особливо
— четвертого колеса. На ці вибухи їздовий звичайно витягав із скриньки
гармонію й починав задумливо співати старовинну пісню про своє неспокійне
серце. Слова протесту тонули у хвилях музики і невдовзі пасажир починав
мимоволі підспівувати, бо він, треба вам сказати, відзначався неабиякою
музикальністю. Проблеми, однак, залишалися. Останню надію пасажир покладав
на поштову станцію, де подорожні міняють коней. Там була також можливість
змінити кучера; звідти вже рукою дістати до станції призначення.
І ось, зрештою, поштова станція. Не встигла знайома бричка
заїхати до двору, як її оточили численні їздові — кожен пропонував свої
послуги, кожен вихвалював свою бричку, швидкісну й комфортабельну; майже
всі розмахували схемами найкращого шляху до кінцевої станції. Пасажир не
знав, кого слухати, кому вірити, кого обрати, і почав собі роздумувати
таким чином: «Всіх цих я бачу вперше. Що я про них знаю? Чому я маю їм
вірити? Може це розбійники з великої дороги? «Свого» я хоч трохи, а таки
перевірив; достатньо згадати, що досі залишився живим. Точніше сказати,
майже живим.»
Його старий їздовий тим часом швиденько витягнув гармонію
і що сили голосу й інструменту затягнув знайому пісню про серце, заглушаючи
нею всі пропозиції, умови, варіанти. Пасажир все ще сумнівався. Поки не
згадав, що треба буде злізати з брички (триколісної), до якої так звик,
а до того — перевантажувати в інший екіпаж все своє майно. Уявив собі,
як обтяжливо буде призвичаюватися до манер нового кучера, кожен рух чи
слово якого може виявитися неприємною несподіванкою. Далі пасажир скрушно
зітхнув, поліз собі в потилицю і, лежачі в старій бричці, почав підспівувати
улюбленій пісні їздового. Невдовзі обидва рушили у Дикий Степ. На трьох
колесах.
