У Львові на Форумі видавців презентовано унікальну антологію «Потяг надій та інші залізничні сполучення». Вона приурочена до 150-річчя першої на території сучасної України залізниці Львів — Відень (1861). Уперше «під одним дахом» зустрілися тексти українських, австрійських та польських письменників: саме їхні батьківщини свого часу поєднувало це залізничне сполучення.
Автор концепції видання та упорядник — Тимофій ГАВРИЛІВ.
— Почну з того, що стало інформаційним приводом для цього інтерв’ю. Антологія, укладена вами, несподівана й оригінальна. Сам контекст «залізничного» тому на 384 сторінки дає змогу цілком по-новому прочитати і, наприклад, прозу Франка, і твори сучасних українських письменників, і фактично відкрити маловідомі нашому загалу тексти австрійських авторів різних періодів. Як спала на думку ідея цього видання?
— Я досить пізно довідався про те, що 4 листопада 1861 р., після жовтневих випробувань, до Львова прибув локомотив «Ярослав», інтегрувавши місто в мережу залізничного транспорту Австрійської (від 1867 р. — Австро-Угорської) монархії і — ширше — Центральної Європи. До таких подій я ставлюся без ностальгії (як я можу побиватися за епохою, в якій не жив?), але з симпатією, адже все воно — частина нашої історії, а вона в України упродовж століть була спільною з іншими народами, не кажучи вже про релігійно-культурне розмаїття полісів, як Львів. Я прихильник погляду, який вишукує також щось важливе, позитивне. З одного боку — прірва очорнювання (все було кепсько — хіба на такому мінорі збудуєш фундамент життя?), з іншого — некритичного замилування. Я — поет. Мене зацікавили художні, мистецькі можливості, відкриті таким ювілеєм. Мені захотілося висвітлити ці 150 років крізь призму письменства. Я уклав тексти, Юрко Кох наколажував чудовий візуальний супровід (це вже майже мистецький альбом), а видавець Володимир Дмитерко забезпечив гідне поліграфічне виконання. Була мрія про мапи-вкладки, але від них довелось відмовитися. Несподівана конфігурація дозволяє, як ви зауважили, якщо не по-новому, то бодай у новому контексті поглянути на наших класиків — не знаю, наскільки Іван Франко — Каменяр, але не маю сумніву, що він один із найкращих наших сатириків, а на сторінках антології він ще відкривається як задерикувато-чуйний прозаїк і автор-модерніст.
— Передбачаючи нарікання: мовляв, а чому до Антології не увійшли ті чи ті твори, ви зазначаєте у передмові, що неможливо охопити неохопне... Чи матиме проект продовження?
— Добір авторів віддзеркалює смаки упорядника, це природно. Водночас я намагався досягти якнайповнішого стильового і жанрового розмаїття. Оскільки залізниця сполучила Львів, Краків і Відень (згодом Львів і буковинські Чернівці), до антології увійшли твори українських, польських і німецькомовних письменників. Оскільки йдеться про Галичину, основний корпус — або постаті походженням з цих теренів, або тут відбувається дія творів. Оскільки Львів, принаймні у культурно-архітектурному розумінні, — одне з найпривабливіших міст України, я «диверсифікував» бачення, так постав діалог Львів — Київ — Харків, у антологію увійшли вірші Наталки Білоцерківець, зразок прози Сергія Жадана, «купейне» оповідання Жені Кононенко, ліричні образки Івана Малковича (такі вірші не залишають байдужим). На презентації під час Форуму книговидавців і поза нею мене запитували, чому я «забув» того чи того автора — я не забув, видання стильне, коли в міру велике: антологія «залізнична», її має бути зручно брати з собою в подорож. У нас це перша така антологія — вона має підстави на продовження. Мене обмежували час, обсяг, сама подія і авторське право. В антології 27 авторів плюс один (вступне есе фахівця Ігоря Жалоби). Це ж символічно: наче 27 країн Євросоюзу й Україна.
— Ваш роман «Де твій дім, Одіссею?», що 2009 року з’явився у перекладі німецькою у швейцарському видавництві Ammann Verlag, викликав неабиякий резонанс. Чи дуже ви прагнете стати «модним», чи принаймні знаним автором на Заході?
— Найцінніше визнання — коли тебе сприймають на Батьківщині. Це навіть не зовсім роман — я написав поему у прозі, з іронією і любов’ю про пригоди одного покоління, сум’яття й надії, глобалізацію й бажання маленького затишку, щастя. Я гадав, що у «Де твій дім, Одіссею?» виставив гамбурзький рахунок поезії, а коли дописав, збагнув, що це поезія виставила мені рахунок, а писанням роману я його оплачував! Я не прагну бути модним, хіба хорошим письменником, рухаюся назустріч читачеві, але не на повідку уподобань, якщо вони не співпадають із моїми уявленнями.
— Звісно, українські письменники хотіли б, щоб їх знали за межами України. Втім, якось ви зауважили, що «українській літературі не вистачає прихильності власної країни».
— Отож, Україна — як мачуха для своїх синів і доньок, які пишуть. Ефектно, мабуть, правдиво, а що з того? Я пишу — жодний із моїх художніх творів, чи то поезія, чи проза, не мав субвенцій (за винятком перекладів і наукових праць), не хочу жодних привілеїв, мрію про сприятливі умови для мого видавця, розгалужений книжковий ринок (наша країна — це ж не лише півтора десятка великих міст, хоча й у них не все гаразд), а також про українця, який не бовтається у трясовині виживання і телешоу.
— Про ваш роман «Чарівний світ. Тепер» сказано, що це «пригодницько-філософська історія про волоцюгу, який міг би бути нігілістом, якби не його любов і здатність розчулюватися буденними речами». Що відчували під час перевтілення у героя-волоцюгу? Тим більше, що ваш образ, принаймні у мене, асоціюється з певною «правильністю»?
— За побудовою — це складний роман, проте, сподіваюся, читатиметься легко. Детективну сюжетну канву я вивів на рівень композиції, бо пригодницьке для мене у ньому не головне, видавець запропонував оприлюднити твір трьома частинами. Воно гарно, «правильність». Головний герой — дивак, геть неправильний, принаймні з погляду суспільних умовностей, живе, однак, у гармонії з собою й довкіллям. Частина героїв — правильні і, можливо, через те, що правильні, осідають на дні. Одного разу вони або самі відмовляються, або випадають із «правильності» — інженер, якому зраджує дружина; агроном, простакуватий тип, йому всюди ввижається його Наталка; художник, який малює афіші в кінотеатрі, відтак підробляє вуличним портретуванням, доки йому врешті усміхається щастя — розчулений полотном «Гульбан» кримінальний авторитет викладає суму, від якої в бідолахи затремтіли руки; колишній заводський робітник, згодом найманий убивця. Пострадянська дійсність дев’яностих років: лобове зіткнення «високої духовності» й капіталізму без жодних запобіжників під прикриттям фігових листочків («приватизаційних сертифікатів»).
— Помічено, що знавці іноземних мов ніби уподібнюються до стереотипних уявлень про етнічних носіїв тих мов. Чи ловили себе на тому, що вам стає притаманна «німецькість» або «австрійськість»?
— Середовища, в яких перебуваєш, мови, якими розмовляєш, накладають свій відбиток, хоча, може, й навпаки: цінуючи інше, краще усвідомлюю себе і своє. На мене впливає атмосфера, люблю мандрувати, перебувати й повертатися.
— Чи борються у вашому творчому єстві «між собою» поет, прозаїк, перекладач і дослідник літератури?
— Колаборують і, колаборуючи, змагаються за винятковий вплив. Я — письменник, хоча, наприклад, художньому перекладові присвятив чимало годин і то був, на свій лад, гарний час, а розвідки про письменство (передусім австрійське) укладаю досі.
— Ви ініціювали увічнення в Україні всесвітньо відомих письменників Йозефа Рота і Ѓеорѓа Тракля. Можна також пригадати імена Аѓнона, Станіслава Лема, ще низку, пов’язаних із Україною. А чи асоціюється Україна, принаймні в колі, наприклад, австрійських інтелектуалів, із самобутньою культурою?
— Для Німеччини й Австрії вірш Тракля «Городок» (в оригіналі від звучання польською «Ѓродек») — хрестоматійний, при цьому мало хто знає, де воно, те містечко. Тепер — це зупинка маршрутах туристичних груп, як і меморіальна таблиця Ротові у Львові на будинку, де він не раз гостював у свого дядька. «Буває, нація стає модною. Якийсь час модними були греки, поляки, росіяни. Тепер настала пора українців». Це сказано Ротом 91 рік тому. Не знаю жодного письменника чи інтелектуала, який сьогодні наважився б так сказати. Увага, допитливість, певне сприйняття й розуміння — так, є.
— «Сьогодні Україна відгороджена від Європи так надійно, як ніколи за останні двадцять років», — констатуєте ви. Тож залишаються тільки індивідуально-персональні «вилазки» у Великий Світ?
— Було б добре, якби у майбутньому виданні словника української мови поряд із такими словами, як «віза», стояла позначка «застаріле», а ще краще «безнадійно застаріле». Парадоксально, але на початку 90-х років візу було відкрити дуже легко, а зараз навіть на літературне читання годі спокійно вирушити. Може, Україна сама розтринькала цю прихильність? Тож і доводиться обмінюватися лукавствами: очільники з нашого боку запевняють — «ось-ось», речники з іншого щодня «спрощують», а хочеться, щоб і той, і той бік був спільним, європейським.
— Нині працюєте над романом «Жак і Матильда». Коли і де найкраще пишеться?
— «Жак і Матильда» (назва робоча) завершує «трилогію безпритульності», до якої входять також «Де твій дім, Одіссею?» і «Чарівний світ». Я казав про атмосферу — мандрівка на європейський Південь дала мені свого часу неймовірний поштовх до завершення «Одіссея». Але ж писання йде звідти, зсередини. Тому й те місце, де найкраще пишеться, — воно не на Півдні і не на Півночі, не на Заході і не на Сході, воно у тобі. Іноді його доводиться шукати, щоб віднайти, іноді воно з’являється само.
ДОВІДКА «Дня»
Тимофій ГАВРИЛІВ — поет, прозаїк, літературознавець, перекладач. Доцент кафедри німецької філології Львівського університету ім. Івана Франка. Автор п’яти поетичних збірок, двох книжок есеїстики, оповідань та роману у трьох частинах. Переклав твори Тракля, Бернгарда, Рота, Брехта, Целана. Ініціював встановлення меморіальних стел Ѓеорѓу Траклю у м. Городок Львівської області (2004) та Йозефу Роту у м. Львів (2009).
