Який безвіз, поки:
— В країні війна!
— Крим не повернули!
— Ахметов не сидить!
— Патріоти сидять (за що саме сидять і які з них насправді патріоти — то вже питання окреме)!
— Пенсіонери голодують!
— Черги за біометричними паспортами!
— Хлопчики в армії голі-босі!
— Липецька фабрика не продана!
— Долар по 26!
— Гарячу воду не увімкнули!
Ряд, думаю, можна продовжити. Всепропальники та зрадофіли винахідливі в аргументації.
Мій особистий пункт «зради» — яке ще безвізове сполучення з Європою, поки продажні чиновники, поставлені на посади одним популярним у 2014 році олігархом, не пускають в аеропорт «Бориспіль» бюджетну лоу-кост-авіакомпанію «Райнейр» і не дають українцям літати за копійки? Міг би навести як аргумент, але ні. Бо це, як і все вищенаведене, — речі, що можна виправити, і вони будуть виправлені, поза сумнівом.
Безвіз же — про майбутнє і для майбутніх.
Це для дітей. Для тих, хто прийде. Для тих, хто не заслужив одвічного сидіння в загорожі, що охороняється, з перспективою кар’єрного зростання на північному сході від Хутора-Михайлівського. Для тих, хто навіть уявлення не матиме, як це воно — знати, що ти ніколи не поїдеш нікуди західніше Чопа, бо тебе не випустять чи не впустять. Для кого «залізна завіса» буде малозрозумілим терміном із підручника історії. Хто бачитиме, як живуть розвинені країни і, повертаючись, пред’являтиме вимоги як співгромадянам, так і владі — і щодо суспільної угоди, і щодо викорінення корупції, і щодо громадського транспорту, і щодо стану доріг, і щодо чистоти тротуарів — список буде великий, набагато довший, ніж вищенаведений, і він так само виконуватиметься.
Люди, в очах яких відбиватиметься світ, будуть кращими за нас. І щасливішими.
Усвідомлення цього робить мене щасливим теж.
