Кожен ранок, неквапом заходячи на редакційну планірку, Леонід Дмитрович зі своєю неповторною посмішкою виголошував: «Добрий день, газета «День»! І — настрій відразу ставав кращим, а проблем — якщо і не менше, то вже в усякому разі з’являлася впевненість, що всі їх можна здолати. Він був із рідкісної породи людей, які завжди були на вагу золота, а зараз і поготів: надійний, відданий, інтелігентний, мудрий, дуже привабливий і такий, що мав справжній чоловічий шарм. Він ніколи не квапився — і все встигав.
Леонід Дмитрович Бакка дуже багато встиг у житті: створив прекрасну родину й виховав сина та дочку, обожнював онучку Надійку — головну його подружку, як він говорив. Побудував будинок — дача Леоніда Дмитровича, де він багато що зробив своїми руками, була його справжньою пристрастю. І зрештою, він відбувся в професії сповна, не лише реалізувавши свої творчі амбіції як фотомайстер, але, власне кажучи, створивши свою школу. Сталося це, як завжди підкреслював Леонід Дмитрович, саме в «Дні». 1997 року він очолив більд-редакцію нашої газети. Робота ця не публічна, вона вимагає не лише високого професіоналізму, досвіду і при цьому постійно свіжого та небайдужого погляду, але й великих душевних затрат. Фотокореспонденти, автори, учасники фотоконкурсу «Дня» — найвищого класу профі та боязкі аматори. Це — десятки людей. До кожного Леонід Дмитрович знаходив підхід: якщо потрібно — вчив, якщо потрібно — підказував, вишукував сильні сторони. Все заради одного — щоб завтра знову був «День».
Вчора його стілець на планірці був порожнім. З цією передчасною раптовою втратою важко змиритися. Нам залишається пам’ять про нього. А ще — незавершені ним справи, які ми просто зобов’язані завершити. Інакше навіщо тоді потрібні колеги й учні?
Дякуємо за все, Леоніде Дмитровичу! Вічна пам’ять!
Борис КОРПУСЕНКО, фотограф:
— Звістка про раптову смерть Леоніда Дмитровича викликала в мене шок. Не можу повірити, що більше не почую його голос, і ми не зустрінемося... Ми з ним познайомилися на репетиції циркової вистави. Пам’ятаю, як після зйомок довкола Леоніда Дмитровича зібралися майже всі фотокори з різних видань, живо обговорюючи побачене, розповідаючи один одному новини. Бакка завжди був душею компанії, чудово розповідав анекдоти, а в роботі це був суперпрофесіонал. Я його вважаю своїм хрещеним батьком, адже саме він «зісватав», запросивши співробітничати з «Днем», а потім не чинив перешкод, коли мене запросили працювати в мерію Києва. Як фотокор газети «День» я з Баккою пропрацював два з половиною роки, але мені здається, що знав Леоніда Дмитровича завжди. Пам’ятаю, як відправляючи на репортаж, більд-редактор давав мені професійну пораду: «Знімайте горизонтально, а з цих фотографій завжди ми зможемо вертикальний знімок відкадрувати»... До Леоніда Дмитровича завжди можна було звернутися з проблемою, і він не лише уважно вислуховував і давав ділові поради, а й конкретно допомагав. Він був чудовим начальником. Чітко ставив завдання, але якщо, з якоїсь причини, у тебе не виходило, то вмів підстрахувати і вийти з ситуації. Бакка вмів похвалити, підтримати, а деколи й покартати за недбалість. За ним ми, фотокореспонденти, почувалися як за кам’яною стіною. Колеги жартома називали Леоніда Дмитровича «очима «Дня». Справді, він умів у буденному помітити «діамант». Це був майстер фоторепортажу. Адже вміти схопити мить, несподіваний ракурс — справжній клас фотографа. Те, що з кожним роком престиж фотовиставки «Дня» зростав, багато в чому було заслугою Леоніда Дмитровича. Його смерть — непоправна втрата для більд-редакції, усієї газети, його друзів, рідних та близьких.
Ярослав МІЗЕРНИЙ, студент Національного університету «Острозька академія», учасник Літньої школи журналістики «Дня»:
— Леонід Дмитрович, безперечно, належав до тих постатей, без яких не можна уявити українську фотожурналістику. І не лише через уміння бути чуйним і вмілим наставником та хорошим керівником. Це людина, для котрої фотографія була чимось значно вагомішим, аніж просто робота чи фах. Улюбленим заняттям. Мистецтвом. Зрештою, життям. Інколи складається враження, що таким людям сприяють найвищі сили через їхню наполегливість, самовіддачу та любов до улюбленої справи. Саме до них, як на мене, належав Леонід Бакка.
Працюючи під керівництвом Леоніда Дмитровича, хоча й, на жаль, дуже недовго, у Літній школі журналістики «Дня», я відчув, що мав справу зі справжнім майстром, людиною, з якою пов’язана ціла епоха у розвитку вітчизняної фотожурналістики, а отже — ціла плеяда учнів, які, переконаний, завжди пам’ятатимуть і шануватимуть свого вчителя. Зрештою, пильні очі Леоніда Дмитровича були очима газети «День», улюбленої читачами, зокрема, й за її фотонаповнення, яке є одним із «родзинок» видання і до сьогодні було таким саме завдяки неповторному підходу майстра.
Євген КРАВС, фотожурналіст, Львів:
— З Леонідом Баккою завжди було легко працювати. Він сам добре фотографував, а як фахівець був дуже вимогливий. Він був дуже поблажливий у житті, але ніколи не пропускав до друку фото, яке не відповідало його вимогам. Як на мене, він був дуже порядною людиною, тримав слово, мав гарну пам’ять — завжди робив те, що обіцяв, був відповідальною людиною.
Сергій ГЛУЩЕНКО, читач «Дня», Запоріжжя:
— Що ж це за днi... Ще одна смерть — тепер Леонiда Бакки. Це була — ЗНАКОВА ЛЮДИНА «Дня» нашого! Що таке «День» без свiтлин своїх? Важко навiть про це говорити: вiн керував та об’єднував — саме ДУХОВНО — майстрiв фото цiєї диво-газети... Не полiнуйтеся — перегляньте фоторепортаж про вiдкриття оcтанньої Фотовиставки «Дня» 1 жовтня 2010 року. Усi внизу — святкують, а вiн — один на балконi зверху — працює... Взагалi чомусь увесь мiй останнiй приiзд у «День» пройшов ПIД ЗНАКОМ цiєї Людини. 1 жовтня 2010 року дуже рано (запорiзький фiрмовий потяг приходить у Київ ще затемна) я вiдправився на Оболонь — у «Дня» нашого свiчечку... Зрозумiло, що нiкого в редакцiї ще не було. Та й день такий — усi працiвники редакцiї готуються до вечiрнього дiйства, що тут робити? Поспiлкувався зате зі старою приятелькою своєю — прибиральницею, яка квiти поливала бiля входу. Потiм пiшов бродити порожніми коридорчиками «Дня» нашого. Дуже люблю це робити, i добре, що нiкого нема. Ось не втомлююся повторювати, що у редакцiї своїй Лариса Iвшина вiдтворила примiщення, коридорчики та сходинки нашої Cофiї Київської... Не вiрите? Тодi негайно вирушайте в найголовніший Храм наш, пiднімiтьсся (хоч раз ) на хори, а потiм вiдправтеся на Тимошенка, 2Л — i порiвняйте... У всякому разi прогулянка ця недаремною буде! Так от, гуляв-гуляв я у «чревi» «Дня» нашого, нiкого (потрiбного менi) не побачив i вже виходити задумав на вулицю, коли раптом бiля кабінету заступника головного редактора Г. Шеремет — ось вiн, ЛЕОНIД БАККА! Кремезна фiгура, мудре та дуже втомлене чомусь обличчя... «Добрий день», — йому говорю. Вiн дуже вдивляється (мене ж не знає!) i теж говорить:«Добрий...» Ось i все. Але для мене увесь цей день у Києвi пройшов САМЕ ПIД ЗНАКОМ ЦIЕЇ ЛЮДИНИ! Чомусь не мiг забути цю зустрiч. Навiть коли пізно увечерi в потяг сiдав, його пам’ятав. Чому? Зараз думаю ось як: останнi роки життя свого Леонiд Бакка ВЖЕ ЗНАВ, ЩО ЧАСУ БУТИ ТУТ — НЕ ТАК ВЖЕ БАГАТО ЗАЛИШИЛОСЯ... Тому й поспiшав навчити, передати свiй досвід величезний — нащадкам своїм. Тому й сам (cвоїми свiтлинами) намагався у фотоконкурсi брати участь. Тому й не мiг уранцi всидіти вдома — в цей день урочистий... Я щасливий зараз, що з Ним тоді привітався. Хоча, мабуть, вiн сам i не звернув на це нiякої уваги... ВIЧНА ПАМ’ЯТЬ!
Валерій МИЛОСЕРДОВ, заступник арт-директора з фото газети «Сегодня»:
— Ми з Льонею знайомі з 1992 року — з народження першої недержавної газети України — «Киевских ведомостей». Бакка був хорошим другом і чудовим колегою на нелегкій фотожурналістській ниві. У досить зрілому віці він не просто змінив своє життя, а блискуче опанував нову професію. Спочатку він працював лаборантом фотолабораторії в «КВ», але дуже скоро сам почав знімати, швидко освоївши секрети фотожурналістики, ставши чудовим більд-редактором і керівником. Ми були колегами в різних виданнях, і хоча Льоня був старший, він залишався молодим душею, і вікових бар’єрів ніколи не виникало. Робота в щоденній газеті — це життя як у колесі, часто без вихідних та свят, але Бакка завжди залишався людиною дуже порядною, доброю і з тонким почуттям гумору. Саме гумор допомагав йому знімати стреси, які виникали в процесі створення газети. Він умів ладнати з людьми і його завжди поважали колеги.
Микола ЛАЗАРЕНКО, фоторедактор агентства УНІАН:
— Важко повірити, що добряк і весельчак Леонід більше не зателефонує і не запропонує зібратися на фото-п’ятницю. Бакка вмів товаришувати з людьми різного віку. Раз на місяць у п’ятницю після роботи він збирав колишніх колег. Це був парубочий вечір. Купувалася курка гриль, символічно випивали чарку коньяку й просто спілкувалися, розмовляли про життя, обговорювали події в країні, змагалися, хто смішніше розповість історію, що трапилася з нами, або новий анекдот. Як правило, Льоня був першим розповідачем... Дізнавшись, що він раптово помер, я щиро шкодую, що останнім часом рідко приходив на бакківський «вогник», ми спілкувалися переважно по телефону, допомагаючи один одному по роботі (щось сфотографувати, передати інтернетом фото). Ми познайомилися на якихось зйомках 1995 року. В той час я працював у обласній газеті «Київська правда», а Льоня — у «Всеукраїнських відомостях». Ми ніколи не конкурували, швидко здружилися, я навіть не думав, що колись буду з ним разом працювати в «Дні». Чотири роки роботи пролетіли непомітно, а коли 2005 року мене запросили стати особистим фотографом президента України Віктора Ющенка, то, помітивши мої сумніви, Бакка сказав: «Від такої пропозиції не відмовляються, такий шанс буває лише один раз. Іди! Впораєшся! Хоча без тебе нам у більд-редакції «Дня» буде непросто»... Льоня ставився до мене як старший брат, як товариш і друг, і сьогодні я почуваюся осиротілим. Адже впродовж багатьох років фоторедакція «Дня» нерозривно була пов’язана з Леонідом Дмитровичем. Він був професіоналом на роботі й «мічурінцем» на дачі (під Києвом вирощував чудовий виноград), обожнював рибалку, любив і поважав людей.
