Які політичні баталії буяли навколо проблеми місцевих виборів — і терміни їхні переносили, і законодавство відповідне змінювали, а потім вносили поправки до цих змін, — а одна із найфундаментальніших проблем цих виборів залишилася проігнорованою всіма учасниками згаданих баталій. Ідеться про проблему виборчої системи, за якою визначатимуть міських голів, або ж, як модно нині говорити, мерів.
І що тут цікаво: два з половиною роки тому, коли були призначені дострокові вибори у Києві, цю систему жваво обговорювали політики та експерти, вона була у центрі уваги перших осіб держави, а сьогодні, схоже, сторони забули свої аргументи, все всіх влаштовує, проблем наче й немає.
Про що йдеться? А про те, чи обирати міського голову у два тури, чи в один.
Згадаймо: з ініціативою провести вибори у два тури виступила більшість депутатів тодішньої парламентської коаліції, проти — президент Віктор Ющенко і деякі з депутатів-коаліціянтів. Ось що заявляв на підтримку виборів мера у два тури тодішній віце-прем’єр Іван Васюник: «Мені здається, що це забезпечить інтереси киян, що більшістю голосів вони зможуть обрати міського голову, а не одержати його в результаті лотереї». Васюник вважав, що підставою проведення виборів за подібною схемою мала стати специфіка Києва, відображена в Конституції й у Законі про столицю. Інші прихильники виборів міського голови у два тури обстоювали потребу застосування цього принципу не тільки у столиці, а й по всій країні. Юлія Тимошенко теж підкреслювала тоді, що вибори мерів міст мають проходити у два тури.
У свою чергу, Віктор Ющенко категорично заперечував як проведення виборів мера Києва у два тури, так і перенесення цього принципу на всю країну. На його думку, вибори мера у два тури ефективні тільки при поверненні до системи врахування явки виборців: «Формування певного порогу явки є новацією радянського суспільства, від якої Україна встигла відмовитись у 1994 році». У Європі, мовляв, три чверті мерів обираються представницькими інституціями, тому запровадження двох турів виборів міських голів відвело б Україну від кращих європейських механізмів.
Як відомо, 2008 року все залишилося на своїх місцях. І 2010 року також. Але тепер, з якогось дива обійшлося без жодних дискусій. Але відсутність ідейної боротьби між політиками — це не свідчення відсутності самої проблеми (нерідко буває якраз навпаки). Тож варто розібратися, бодай у загальних рисах, у проблемі системи виборів міського голови.
По-перше, Віктор Ющенко у цій дискусії виявив тоді свою недостатню обізнаність. Скажімо, у Франції, а ще в Італії, Польщі, Болгарії та низці інших держав — членів НАТО та Євросоюзу мерів обирають саме у два тури. І від того ці країни не перестали бути демократичними. Та й поріг явки чи обов’язковість участі у виборах не є радянським винаходом. Скажімо, у Бельгії можна не йти голосувати — але за це треба заплатити штраф державі.
По-друге, спробуймо неупереджено поглянути на вибори міського голови у конкретних українських обставинах. За чинної системи виборів в один тур, коли місто (навіть столицю) може очолити претендент, що набрав не те що 30%, а навіть 15—17% голосів (за умови граничної розпорошеності голосів, поданих за інших кандидатів, що в Україні не рідкість), — така система не тільки сприяє політичній та економічній корупції, залаштунковим оборудкам і залежності міської влади від фінансових «тузів» та загальнодержавного адмінресурсу, а й робить їх неминучими, ба, раціональними складовими системи місцевої влади. Адже мер, який приходить до керування містом і при цьому не має підтримки ані більшої частини виборців, ані більшої частини депутатів міськради, змушений шукати таку підтримку будь-де.
Відтак, він пропонує посади представникам тих політичних сил, які щойно з ним конкурували і, можливо, навіть поливали його словесним брудом; причому таке примирення і знаходження спільної мови відбувається майже завжди не прилюдно, з підписанням відповідних зобов’язуючих документів, а за кулісами публічних представницьких інститутів. Зазвичай жодного ідеологічного підгрунтя в таких домовленостях немає, а є прагнення якнайбільшої влади. Ну, а те, що таку підтримку доводиться шукати серед чиновницького корпусу та бізнесменів, і говорити не доводиться.
А що робити з виборцями, як не прогнівити їх, не дати акціям протесту (для яких приводів завжди вистачає) набути деструктивного розмаху? Стратегічні проекти, які так потрібні всім українським містам, потребують часу й економії коштів на всіх інших статтях бюджету. Якщо більшість виборців підтримує мера і вірить у його чесність та фаховість, він має запас у два-три роки, не більше, на виконання проектів, віддача від яких прийде не одразу. Мало, звісно, часу, але якщо показати бодай частину реального результату, то виборці ще трохи почекають. А от мер (навіть — уявімо собі! — справді чесний мер), за спиною якого стоїть меншість електорату, причому незначна меншість, змушений «кидати» щось виборцям, аби вони не протестували проти тих чи інших далеко не завжди популярних рішень місцевої влади. На стратегічні проекти ресурсів не залишається, навіть якщо мер бачить їхню необхідність і щиро прагне зробити щось корисне для свого міста.
Інша ситуація складається, якщо вибори проходять у два тури, і для обрання міського голови потрібна участь понад 50% всього зареєстрованого електорату (поріг явки необхідний, оскільки на виборах Києві 2008 року було застосоване ноу-хау — цілеспрямовані заходи міської влади задля заниження явки на виборчі дільниці певних категорій громадян, «неправильних» з огляду на інтереси цієї влади, — і це ноу-хау може бути поширене по всій Україні). У такому разі, в другому турі два найсильніші претенденти змушені будуть публічно домовлятися з частиною своїх колишніх опонентів на основі певних програмних принципів; політики братимуть на себе певні, чітко зафіксовані зобов’язання, виконання яких можна буде проконтролювати; формуватимуться команди, які спільно працюватимуть у міськраді. При цьому, також відбуватиметься консолідація ідеологічно близьких груп виборців, які у першому турі були розпорошеними; новий міський голова та його команда після перемоги зможуть опиратися на відносну чи навіть абсолютну більшість електорату та на потужну команду у міськраді, і все це робитиметься на рівні публічної, а не залаштункової політики.
Одним словом, вибори у два тури міських голів за українських умов потрібні не якійсь конкретній політичній силі, а демократії, як такій. Мер повинен мати більшість (хоча б не абсолютну, а політично активного населення) за своєю спиною. Інакше він апріорі, навіть у разі щирої відданості (уявімо й це) ідеалам народовладдя, не зможе керувати демократичними методами.
Але при цьому слід ускладнити процедуру висунення претендентом на кандидати у мери, адже зараз ця процедура надто вже простецька, і в разі потреби хтось із грошовитих учасників перегонів може довести ситуацію до абсурду, до сувою з прізвищами кандидатів довжиною в два-три метри...
І нарешті, потрібно внести певні зміни у виборче законодавство у плані забезпечення інформаційної рівності кандидатів та висвітлення місцевих виборів у ЗМІ. Адже згадані вже вибори у Києві 2008 року пройшли без теледебатів кандидатів у мери та лідерів чільних п’ятірок партій та блоків — річ, нечувана для демократичної держави, і без застосування сили закону, на жаль, ситуацію тут навряд чи зміниш. Не лише у столиці, а й в усій державі.
Нарешті, по-третє. З якого дива нинішні провідні опозиційні сили забули те, що самі ще недавно обстоювали? Єдине можливе пояснення — це те, що всі вони, а не тільки владні партії, прагнутимуть на місцевих виборах вповні використати недоліки виборчого законодавства на свою користь. Скажімо, здобути посади мерів (бажано великих міст), маючи за собою лише 15—20% від загальної кількості електорату, або «розтягнувши» за допомогою підставних кандидатів електорат суперника, або мінімізувавши явку чужих виборців. А інтереси розвитку демократії та ефективності місцевої влади, схоже, нікого із провідних політичних гравців не цікавлять. Тому неважко спрогнозувати, що новообрані міські голови діятимуть, як і раніше, на основі залаштункових домовленостей з місцевими елітами, що інтереси виборців обстоюватимуться переважно на словах і що реальні реформи за підтримки більшості електорату в Україні й надалі лишатимуться казкою для дорослих.
