Мій дідусь, Василь Данилович Сердюк, пройшов усю Велику Вітчизняну війну, був двічі поранений, нагороджений багатьма орденами й медалями.
Я пишаюся своїми дідусем і бабусею. День Перемоги для мене був, є і буде найголовнішим святом. Завжди з особливими почуттями очікую на цей день. Дуже складно передати їх словами — це і натхнення, і гордість, і вдячність одночасно.
Уся наша велика родина, незважаючи на те, що багато хто живе зараз у інших містах і навіть країнах, збирається 9 Травня в Одесі, щоб привітати дідуся. Ми слухаємо його розповіді про війну, про життя і розуміємо, що цих людей зломити було неможливо!
Ми несемо вічний вогонь Великої Перемоги у своїх душах і серцях.
Далі я наведу спогади дідуся — так, як він запам’ятав цю війну.
«Призвали мене 30 червня 41-го в рідному селі Арбузинка Миколаївської області. Мені було 19, і я вже два роки був активним комсомольцем.
Спочатку Сімферопольське, потім у грудні 41-го Омське військове училище. У березні 42-го через складну ситуацію на фронті мене, сержанта, відправили до військової частини, потім — на курси молодших лейтенантів 66-ї Армії. І прямо з курсів, у вересні 42-го, — під Сталінград у 440-й полк.
Коли ми пливли Волгою на пароплаві «Петро Старостін» із Саратова до Камишина, усе довкола горіло. Пароплав був замаскований під зелений острів і лише тому вцілів. Далі поодинці — таке було розпорядження щодо офіцерського складу.
З листопада 42-го по січень 43-го я брав участь у оточенні та ліквідації 6-ї армії Паулюса під Сталінградом.
Коли брали балку Кам’яна, я захопив німецький кулемет МГ-34. Раптом хтось вхопив мене й кинув у окоп. Далі — вибух, кулемет був замінований німцями перед відходом. Урятував мене колишній зек з Норильська, бувалий досвідчений солдат.
Наступного дня командувач зібрав усіх, хто залишився в живих, і призначив мене старшим. Завдання — узяти висоту Бой у районі села Орлівка з балок Кам’яна й Пічуга.
З криками «Ура! За Батьківщину, за Сталіна!» веду взвод в атаку. І раптом... відчуття удару по ногах колодою. Витягнув мене мій ординарець — здоровенний дядько родом з кубанських козаків.
Я був поранений у праву ногу. Медсанбат, потім госпіталь. Після одужання був направлений командиром взводу ПТР навчати молодих червоноармійців. Був січень 43-го — саме розпал війни.
На моїй ділянці діяла група розвідників, які одного дня не змогли взяти язика. Один із старших звернувся до мене: «Бачу, ти сміливий хлопець. Давай візьмемо язика вдосвіта, поки німці снідають. Чергувати залишається один — його й візьмемо». Уночі ми вийшли й залягли в траншею, що вела до бліндажа. Коли німець порівнявся з нами, я стрибнув на нього. Він вихопив фінку й полоснув мене, зачепивши руку. Ми його оглушили й доставили до штабу. А я отримав догану від командира батальйону за самовільну відсутність.
З 8 липня по 16 серпня 43-го брав участь у боях на Курській дузі. Це були населені пункти Обаянь Білгородської області, Козача Лопань Харківської області й знаменита Прохорівка.
Молодший лейтенант з Тули стояв із взводом у протитанковій траншеї. Німецькі танки обійшли їх з тилу й роздавили на моїх очах весь взвод. Прямо перед очима кладовище танків. І раптом посеред цього кладовища... жінка з куркою в руках, уся обгоріла, замурзана... але жива. Життя продовжується!
Під час боїв ми форсували водосховище, і я був поранений удруге. Тепер уже в ліву ногу, в коліно.
Коли нас везли поїздом до госпіталю, налетів «Мессер». Усі, хто міг, — утекли й сховалися. Я разом з іншими лежачими залишився на соломі в поїзді. Потяг було розбито, а тих, хто залишився в живих, вивозили машинами.
Поранення виявилося важким. Виписали мене з госпіталю в січні 1944-го. Був призначений командиром учбової роти ПТР на станції Суслонгер Марійською АРСР.
Там я служив з січня 1944-го по грудень 1945-го. Там же зустрів і День Перемоги, про який дізнався по радіо.
У серпні 1945-го я одружився на своїй коханій Шурочці, з якою познайомився в міськкомі комсомолу м. Йошкар-Ола. Ми прожили з нею 55 років, розділяли і горе, і радощі. Торік її не стало. Але вона назавжди залишиться в моїй пам’яті коханою Шурою.
Хочу звернутися до всіх, хто виховує зараз дітей і онуків. Передавайте їм пам’ять, усе, що ви знаєте про Велику Вітчизняну, чим пишаєтеся. Нехай вони вберуть дух Перемоги з ваших вуст, а не зі сторінок підручників.
Приходьте з дітьми до музеїв, на меморіали, розповідайте, якою ціною завойований їхній безтурботний сміх. Почитайте про військові подвиги наших солдатів, покажіть ордени й медалі своїх батьків і дідів.
А ветеранам приділяйте більше уваги й душевного тепла — адже Перемогу вони здобували не заради себе, а заради майбутніх поколінь.
Мій син із гордістю носить Георгіївську стрічку. Він знає, кому зобов’язаний своїм радісним і мирним дитинством. І я упевнений, що його діти теж знатимуть і пам’ятатимуть, що 9 Травня — це значно більше, ніж просто «червоний день календаря».
Ми пам’ятаємо! А ви?
