Союзники тихо радіють, однак ніхто не чекає великих змін у військовому внеску Франції: за останні десять років вона залишалася нарівні з іншими великими європейськими союзниками. Причина цього проста — відтоді як Франція повернулася до складу військового комітету 1994 року, її позиція в НАТО дозволяла повну участь у воєнних і політичних діях Альянсу.
У Парижі цей крок сам собою не викликав великої політичної опозиції з двох причин. По-перше, ніхто не відкидає очевидного: з моменту прийняття Шарлем де Голлем рішення про вихід їхньої військової організації, ухваленого більш як 40 років тому, як Альянс, так і весь світ зазнали істотних змін. Сьогоднішні глобальні загрози вимагають більшої солідарності в Європі та всередині самого НАТО, й послідовні розширення Альянсу означають, що більшість членів Євросоюзу сьогодні також входять до складу НАТО.
По-друге, саме поняття інтеграції відрізняється від того, що існувало за часів де Голля. Коли діяв Варшавський договір, війська НАТО були розташовані так, аби будь-яка атака могла використати спільні сили більшості союзників. Цілий Центральний фронт був жорстко координований і навіть Франція була задіяна в планах НАТО за допомогою спеціальних угод. Закінчення холодної війни й подальша трансформація НАТО в «експедиційний союз» зробили «інтеграцію», за великим рахунком, іррелевантною: внесок кожного члена в операції НАТО визначається окремими членами НАТО в кожному окремому випадку на основі взаємної угоди.
Ця докорінна зміна ролі НАТО збіглася з паралельним підйомом ролі Франції в Альянсі. На військовому рівні варто згадати, що участь Франції в операціях, що проводяться НАТО, була досить активною з часів кампанії в Косово 1999 року. У середньому дві-три тисячі французьких солдатів були задіяні в будь-який момент, що робило Францію третім або п’ятим найбільшим учасником, залежно від року. З 12 тисяч французьких солдатів, дислокованих за кордоном, приблизно 30% перебували на службі в НАТО, з десь дві тисячі солдатів у Косово й понад три тисячі в Афганістані або поблизу.
Більше того, в Парижі широко поширено погляд, що взаємодоповнюваність (ієрархія повноважень) між Європейським проектом оборони й НАТО є одночасно важким завданням і метою, що чогось варта. Як висловився президент Франції Ніколя Саркозі, повернення Франції до повної участі в НАТО має усунути деякі побоювання з боку членів в Центральній Європі: ідея того, що Франція намагалася створити альтернативу НАТО за допомогою Європейського проекту оборони, — це бородата й безглузда вигадка, однак це не багатьом завадило повірити в неї.
Франція поділяє широку угоду союзників з приводу необхідності оновлення трансатлантичних взаємовідносин і самого Альянсу. Нове трансатлантичне ставлення має включати як Альянс, так і Євросоюз, з експліцитними посиланнями на подальше зміцнення спільної Європейської політики з безпеки й оборони. Позитивна заява президента Джорджа Буша про ЄПБО на саміті НАТО в Бухаресті 2008 року стало довгоочікуваним знаком того, що суперечка про те, чи слід НАТО продовжувати зберігати монополію в справах Європейської безпеки, залишилася позаду.
Самому НАТО час провести трансформацію, що довго відкладалася. Досі це здебільшого залишалося на словах, не підкріплених діями. Майже кожен визнає, що сьогоднішня структура НАТО є надто роздутою й старомодною. Враховуючи національні інтереси залучених сторін, це як і раніше буде нелегким процесом, однак, враховуючи тиск на військові бюджети, політичний контекст ще ніколи не був настільки сприятливим.
Отже, нове ставлення Франції до НАТО ідеально підходить для того, щоб досягнути цієї подвійної мети: воно дасть можливість для перетворення трансатлантичних взаємовідносин і самого НАТО.
Власний стратегічний підхід Франції підкреслює, що її сили мають пристосуватися й до нових масштабів закордонних військових операцій, і до асиметричних методів проведення воєнних операцій. Французькі збройні сили збережуть активну потугу для воєнних операцій за кордоном у мережі операцій, які проводить НАТО, однак не цілком. Звідси випливає прийняте новим військово-фінансовим законодавством зобов’язання щодо здійснення великих інвестицій у захист військ і розвідслужб, а також визнання термінової необхідності усунути нерівність європейських сил у сфері стратегічних перевезень і маневреності тактичної авіації. Це потребує, незважаючи на поточну економічну кризу, збереження істотних обсягів інвестицій і набагато тіснішої співпраці всередині Європи.
Місія Міжнародних сил сприяння безпеці (ІСАФ) в Афганістані більше ніж підтвердила важливість поліпшення узгодженості цивільних і воєнних операцій для стабілізації й реконструкції у сфері, де Євросоюз відіграє важливу роль, оскільки він уже почав розробляти необхідні інструменти. Отже, для НАТО немає ніякої необхідності дублювати ці функції; натомість йому слід навчитися тісніше співпрацювати з Євросоюзом.
Усі ці зміни вкрай важливі для того, щоб запобігти перетворенню НАТО на свого роду «ОБСЄ в уніформі» та його кінцевого занепаду до рівня чергового дорадчого органу Західних демократій і їхніх однодумців.
Бенуа Д’АБОВІЛЬ займав посаду посла Франції в НАТО з 2002 до 2005 року. Також був членом Національної комісії «Білої книги Державної оборони та безпеки» (2007—2008 рр.).
