Є досить давно помічена закономірність: твори справжнього високого мистецтва (мистецтва слова, зокрема) дають можливість прозріти майбутній шлях, що ним невдовзі просуватиметься сама Історія, прозріти її обличчя та таємничий задум... І не випадково чимало істориків, філософів, соціологів, навіть економістів свого часу щиро зізнавались у тому, що спадщина великих майстрів світової літератури дала їм більше, аніж сотні томів спеціальних (хай навіть дуже змістовних!) наукових «розвідок». Причому історико-пізнавальна цінність таких творів аж ніяк не визначається їхніми «параметрами» (обсягами); невеличке, мініатюрне оповідання може виявитись істинним мистецьким шедевром, не просто «моментальним знімком» історії, але художнім пророцтвом, яке обов’язково ще потрiбно уважно прочитати, відчути та збагнути.
В українській літературі таким незрівнянним майстром був Михайло Михайлович Коцюбинський. Щоб пересвідчитись у тому, що у Коцюбинського немає «прохідних», незначущих речей, достатньо вдумливо перечитати, наприклад, його новелу «Сміх». (Обсяг — лише 10 сторінок тексту!) Перед нами — не просто мить історії, що лише на секунду яскраво спалахнула — і після цього блискавично зникає; і не художня ілюстрація на тему «драматизм соціальних конфліктів російської революції 1905 року на теренах України». Аж ніяк... Тут, швидше, йдеться про дивовижне передбачення видатним творцем майбутніх «больових точок» історії, а втім, хіба лише історії? Як, сподіваємось, переконається незабаром шановний читач, це невеличке оповідання здатне суттєво полегшити пошуки відповідей і на пекучі проблеми сьогодення.
Отож, поговоримо про новелу «Сміх». Написав її Михайло Михайлович на початку лютого 1906 року в Чернігові, а опубліковано твір було у другій книзі журналу «Нова громада» (до речі, фінансованого визначним українським громадським діячем Євгеном Чикаленком) за той же рік. Час створення оповідання необхідно зазначити одразу: це 1905—1906 роки, доба «потрясіння основ», здавалося б, непорушної доти імперії Романових, коли почала скреготати й давати збої репресивна державна машина Росії, коли в непримиренному, трагічному конфлікті зійшлись перші слабенькі паростки громадянських та національних свобод, задекларованих (лише задекларованих!) у маніфесті царя Миколи II від 17 жовтня 1905 року, й, з іншого боку, злобна чорносотенна «піна» погромників, які всю свою лють (за дивовижної відсутності «стражів порядку») спрямовували проти інтелігентів-вільнодумців, радикальних студентів-«підбурювачів» й проти євреїв. В уявленні цієї шаленої юрби «вірнопідданих» ніякого грунту для безпорядків, тим більше революції на території імперії взагалі не було — винні «жиди» та бунтівники-інтелігенти. (Дивовижна річ: в наші дні, через 100 років, деякі цілком нібито «респектабельні» російські публіцисти та історики стають на таку ж саму точку зору, безмежно ідеалізуючи Миколу II-«мученика», який, між іншим, не раз надсилав чорносотенцям свої привітання...)
Що робили ці нестямні «патріоти» імперії та «захисники» царя й православ’я? В новелі Коцюбинського це показано стисло, жорстко і яскраво. Ось студент Горбачевський, прибігши через «чорний хід» до квартири головного героя твору, радикально опозиційного до влади адвоката Валер’яна Чубинського (в квартирі якнайщільніше зачинені вікна, бо «лихі люди ходять тепер раз у раз по вулицях. Коли б ще до нас не залізли!»), розповідає про останні події у місті — а час-бо неспокійний, такий, що вимагає від кожної людини свідомого, особистісного вибору й повної відповідальності за всі свої вчинки. «Цілу ніч — розповідає Горбачевський — був чорносотенний мітинг. Пили і радились, кого мають бити. Насамперед буцім поклали знищити «раторів» та «домократів». На вулицях якийсь непевний рух. Бродять купками по три-чотири... Обличчя сердиті. Суворі, а очі хижі, лихі, так і світять вогнем, як вглянуть інтелігента... Пройшов через базар. Народу багато. Там роздають горілку. Ідуть якісь таємні наради, але про що говорять, — трудно сказати. Чув тільки кілька фамілій: Мачинського, Залкіна, вашу... Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте», — звертаючись до адвоката Чубинського, завершує свою схвильовану, уривчасту розповідь студент Горбачевський.
Валер’ян Чубинський справді-таки неабияк ризикує. Адже він — публічний та пристрасний критик влади, до того ж добрий оратор. Автор, відтворюючи його відчуття, пише: «І враз промайнуло у нього перед очима ціле море голів... Голови, голови й голови... впрілі, зiгріті обличчя і тисячі очей, дивились на нього з туману сизого випару. Він говорив. Якась гаряча хвиля била йому в лице, влітала з вдихом у груди. Слова вилітали з грудей, як хижі птахи, сміливо й влучно. Промова, здається, удалась йому. Йому вдалося так просто й яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ся річ стала яснішою (очевидно, за своїми поглядами пан Чубинський належить до соціал-демократії, причому навряд чи до найпоміркованішого її крила! — І. С. ). І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість». Отже, Валер’ян Чубинський, поза сумнівом, — один iз отих «домократів» та «раторів» і має всі підстави побоюватися дальшого розвитку подій.
А з «вулиці» надходять дедалі тривожніші звістки! Ось Тетяна Степанівна, «маленька кругленька жінка» (очевидно, знайома родини Чубинських), розповідає, що «вже почалося... Юрма ходить по вулицях з царським портретом. Я тільки що бачила як били Сікача, студента — не зняв шапки перед портретом. Я бачила, як його, уже без шапки, червоного, в подертій тужурці, зігнутого вдвоє, кидали з рук у руки і всі били. Очі в нього такі великі, червоні, божевільні... Мене обхопив жах... Я не могла дивитись... І знаєте, кого я бачила в юрмі? Народ... Селян в сірих святкових свитах, у великих чоботях, простих статечних хліборобів... Там були люди з нашого села, тихі, спокійні, працьовиті... Я їх знаю, я вже п’ять рокiв учителюю в т ому селі... А тепер втекла звідти, бо мене хотіли побити: то стара дика ненависть до пана, хто б він не був... У нас усе зруйнували. Ну, ще там багатих... Але кого мені жаль, то нашої сусідки. Стара вдовиця, бідна. Один син у Сибіру, другий в тюрмі сидить... Тільки й лишилося, що стара хата та сад. І от знищили все, розібрали хату по брусові, сад вирубали, книжки синів подерли... Вона не хотіла прохати, як другі. А деякі виходили назустріч юрмі з образами, з маленькими дітьми, ставали на коліна в грязь і благали цілими годинами, руки мужикам цілували... І тих помилували».
Ось вам, читачу, яскравий приклад того, як класик нашої української літератури вмів буквально в декількох рядках відтворити трагедію доби: тут і «стара, дика ненависть до пана, хто б він не був» (головна причина революцій і 1905, і 1917 років, а ніяк не будь- які зовнішні впливи), причому під царськими корогвами (!), і реальне, часто жорстоке й люте обличчя народу, яке Коцюбинський, бездоганний демократ й гуманіст, дуже добре, занадто добре знав... До речі, виникає ще одне, зовсім не другорядне питання: а з ким були, яку позицію займали, кого підтримували оті «прості статечні хлібороби» в «сірих святних світах» під час страшних соціальних потрясінь 1917—1921 років, та й наприкінці 20-х (якщо дожили до того часу)?! Зауважимо, до речі, що Коцюбинський був не тільки глибоким, проникливим, пророчим художником, але й людиною неабиякої особистої мужності; під час чорносотенних погромів у Чернігові наприкінці 1905 року Михайло Михайлович та його дружина Віра Устимівна збирали серед співробітників Чернігівського статбюро, де обидва тоді працювали, гроші для придбання зброї для громадських загонів самозахисту від чорносотенців. А задля захисту від погрому тих, кому він особливо загрожував — євреїв — була спеціально викликана селянська дружина з мешканців села Локнисте поблизу Чернігова. (Отже ж, й тоді, й згодом українське селянство в жодному разі не варто розглядати як єдину, монолітну, нерозчленовану масу: єдності давно вже не було!)
Проте час вже нам переходити до того головного, заради чого, власне, і була створена новела. Відчуваючи, що життя його, схоже, висить на тоненькій волосинці, просто не в змозі цілком подолати природній страх, пан Валер’ян Чубинський шукає (і це теж природньо!) живу душу, з якою можна було б поділитися тривогою за свою долю і долю близьких. І йому здається, що така «жива душа» є, вона зовсім поруч: це наймичка Варвара, хатня робітниця в квартирі Чубинських, яку адвокат щиро вважає своїм «справжнім другом» і хвалить за «добрий характер», адже ж вона, «уявіть собі, бере всього-на- всього три карбованці на місяць...» («Четвертий рік служить, — додав пан Валер’ян. — ...Ми звикли до неї, вона до нас. І дітей любить»; у відповідь на це вже знайома нам Тетяна Степанівна обізвалась: «Які ви щасливі — маєте таку славну наймичку!»)
Отож, зрозумілим є те, що саме з Варварою пан Чубинський хоче «душевно» поговорити в таку скрутну хвилину. «Ви ж чули, Варваро? Панів б’ють... — жалібно пояснив пан Валер’ян — і з здивуванням побачив, що сите тіло Варвари тіпається, немов од стриманого сміху... І раптом сміх той прорвався. — Ха-ха! Б’ють... і нехай б’ють... Ха- Ха-ха!... Бо годі панувати... ха-ха-ха... Слава ж тобі, господи, дочекалися люди...»
Картина, відтворена далі Коцюбинським, є жахливою й пророчою: «Вона (Варвара — І.С. ) не могла здержати сміху, непереможного, п’яного, що клекотів у грудях і лиш, як піну, викидав окремі слова: Ха-ха-ха! всіх... викоренити... ха-ха-ха... щоб і на насіння... всіх... а-ха-ха — вона аж хлипала. Той дикий регіт один скакав по хаті, і було од нього так болісно й лячно, як од шаленого танцю гострих ножів, блискучих і холодних. Немов дощ блискавок сипав той сміх, щось було вбивче й смертельне в його переливах і наводило жах».
Здається, цей жах в наступних абзацах новели якоюсь мірою «знімається», бо автор дає раціональне й переконливе пояснення такої «раптової» і лютої ненависті Варвари до «панів». Адже Валер’ян Чубинський, чиї «підсліпуваті очі» в окулярах (зовсім не випадково Коцюбинський акцентує на цьому нашу увагу!) раптом стали «наляканими, гострими і незвичайно видющими» (це — ціна прозріння), «побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги (Варвари. — І.С. ), холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя... синці під очима... Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала... поміж помий, бруду й чаду... ледве прикриту... Як у барлозі... Як та тварина... Зламану силу, що йшла на других... Сумне каламутне життя, вік у ярмі... А він хотів ще од неї приязні...»
Догматичне радянське «коцюбинськознавство» стверджувало, що в новелі «Сміх» «розкривається безсилля абстрактного гуманізму в розв’язанні докорінних суперечностей суспільства і прозріння його носіїв у зіткненні з реальним життям» (тут тільки обходиться питання про ціну такого прозріння: адже такі, як адвокат Чубинський, виступаючи на мітингах, і уявити собі не могли, який жахливий вулкан народного гніву, ненависті до «панів» — і тому неважливо, хто ж тих «панів» б’є, чи чорносотенна юрба, чи ті, хто через 13 років впоралися з цією справою значно вправніше!). До речі, наш видатний сучасник, академік Іван Михайлович Дзюба, абсолютно слушно, грунтуючись на свідченні знайомої Коцюбинського, П. Березняк, ставить запитання зовсім в іншій площині: адже Михайло Михайлович доводив, що «Сміх» — це не сатира на чубинських, а драма чубинських, тих чубинських, які на мітингах відкрито виступають проти деспотії, захищаючи права трудящих, а одночасно в себе вдома експлуатують людей і не помічають цього!
Михайло Коцюбинський не був би великим письменником, чиї твори й зараз жодною мірою не втратили своєї художньо-естетичної, пізнавальної та пророчої сили, якби він не збагнув однієї фундаментальної істини: неможливо насміятися над історією (хоч може скластися враження, що це вдалося зробити). Вона, історія, сама сміється над цинічними «жартівниками». Причому сміється останньою...
