21 грудня на малій сцені Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра відбудеться прем'єра вистави «Голубчики мої...»
Глядачам під час вистави головне — нічому не дивуватися, оскільки в театрі чого тільки не буває! Постановником спектаклю виступив Юрій Миколайович Погребничко (художній керівник московського «Театра ОКОЛО дома Станиславского»). Варто зазначити, що навіть для пересиченої та розпещеної театральними експериментами Москви те, чим займається режисер Погребничко, виглядає дещо, скажімо, екзотично. У тому аспекті, що незвично та заворожливо. Приміром, у виставах Юрія Миколайовича досить звично та нормально, що можуть зустрічатися герої Достоєвського й Володіна (як в «Голубчиках...»), Чехова й Вампілова, поряд можуть уживатися відразу чотири Гамлети (!), які співають пісні Висоцького, а роль Аліси з Країни чудес може виконувати 50-річний актор... Погребничко запровадив свою моду. У його постановках можна побачити, як дами носять вечірні сукні й вушанки з вуаллю, а чоловіки на смокінги надягають діряві тілогрійки або ж арештантську форму... І це, повірте, не з надмірного, амбіційного бажання здивувати, приголомшити глядачів черговим запаморочливим смисловим кульбітом чи вишукано-незрозумілим парадоксом. Після спектаклів Погребничко залишається післясмак причетності до театрального таїнства, насправді подорожі в інший світ, де всі ці нісенітниці виявляться звичною повсякденністю. Ось тут і потрібна ваша віра, що все це цілком може виявитися правдою. І тоді вже стає не важливо, скільки років у виставі Алісі, якщо наївність і мудрість в очах актора виблискує немовби як у дитини... У новій виставі режисера все насичено світлою, сумною, лукавою іронією, якимсь невимовним смутком, що ятрить душу, найпотаємнішим і нез'ясовним — ностальгією за загубленим іншим світом (як парафраз загубленого раю). І жодних претензій «вгору» щодо безглуздості існування, жодних докорів щодо складності шляху... Це навіть якось непристойно сьогодні так принципово не виставляти неоплачений рахунок суспільству й часу. Так ненастійливо (але вперто) висловлювати свою версію класичних творів, без найменшого побоювання комусь не догодити, не попасти «в течію», без прицілу на нагороди і захват (а тому і торішню «Золоту маску», престижну московську театральну премію, справедливо називати як заслужену). І ще один нюанс, Погребничко зовсім не комплексує з приводу історичного часу, в якому йому довелося жити. Наприклад, абсолютно не приховує своєї любові до мелодійних (і мелодраматичних) радянських пісень, які, наприклад, в цій виставі виконує хор, який ну дуже вже нагадує «зековську» самодіяльність, урочисто приурочену до чергового з'їзду Комуністичної партії. Здавалося б, миле режисерське пустування й у той же час досить ємна метафора. У виставах Погребничка будь-яка алюзія подається абсолютно ненав'язливо: хочеш — ребуси розгадуй, хочеш — стеж за химерними зигзагами режисерської думки, а хочеш — просто розслабся й отримуй задоволення та радість від театру.
