У цій статті, днями опублікованій у «The Washington Post» (США), правнучка Генсека ЦК КПРС Микити Хрущова Ніна ХРУЩОВА розмірковує про значення ХХ з'їзду КПРС в історії колишньої радянської імперії та її наступниці — Росії. Стаття Ніни Хрущової — це відповідь тим, хто вважає розвінчання культу Сталіна на ХХ з'їзді в 1956 році головною причиною всіх російських бід і ностальгує за «сильною державою». Зараз Н. Хрущова викладає міжнародні відносини в New School у Нью-Йорку. Переклад статті «День» наводить із www.inosmi.ru
Коли я росла в Радянському Союзі в 1970-ті роки, я ненавиділа президента Леоніда Брежнєва (так у тексті, а насправді Л.І. Брежнєв займав посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС. — Прим. перекл. ). Жахливий Сталін здавався просто іменем із далекого минулого. У 1956 році мій прадід Микита Хрущов у своїй знаменитій «секретній доповіді» на ХХ з'їзді радянської комуністичної партії розкрив жахливі лиходійства цієї людини та викреслив це ім'я з історії.
Однак Брежнєв із його насупленими густими бровами був присутній буквально повсюди. Він похмуро дивився на мене і на моїх однокласників зі шкільних плакатів, обіцяючи яскраве та світле комуністичне майбутнє. Його зловісна присутність відчувалася й у моїй сім'ї. Школа, де я вчилася, була розташована на Кутузовському проспекті та вважалася створеною для дітей партійної еліти. Саме туди члени Політбюро, враховуючи і сім'ю Брежнєва, відправляли своїх дітей. Мої друзі хизувалися своїми дідусями, один із яких був послом в Англії, а другий — головою КДБ. Але мій колись всесильний прадід офіційно просто не існував. У 1964 році Брежнєв відправив Хрущова у відставку з посади радянського лідера за таємничий, так і неозначений злочин під назвою «волюнтаризм», і заслав його на дачу за межі Москви. Його ім'я, як і ім'я Сталіна, викреслили з минулого.
Удома мені казали, що я повинна пишатися прізвищем Хрущова. Удома історія існувала, як і раніше. Мої батьки розповідали мені про ту секретну доповідь на з'їзді, хоча вона мало що значила для мене, поки я не стала старшокласницею. Хоча ця доповідь і не повністю викрила тоталітарну систему, промова Хрущова започаткувала період «відлиги», коли мільйони радянських людей були визволені з ГУЛАГу, а також дала можливість для більш вільного обміну думками та прочинила двері країни для іноземних гостей і товарів. Свободи, якими сьогодні користуються колишні комуністичні країни, виникли в тих тріщинах системи, що з'явилися завдяки доповіді Хрущова, виголошеній 25 лютого 1956 року.
Однак протягом майже півстоліття від моменту того пам'ятного виступу мого прадіда роблять офірним цапом, обвинувачуючи його в багатьох гріхах посткомуністичного «демократичного» російського суспільства. А Сталін, якого він викрив, назвавши жорстоким диктатором, що тероризував і пригноблював країну, сьогодні фактично реабілітований. Опитування громадської думки показують його приголомшливу популярність, особливо серед молоді.
Це не дивно. У тій анархії, що виникла з розпадом Радянського Союзу в 1991 році, коли демократія стала уособленням безладдя, злочинності, бідності, олігархії, гніву та розчарування, з'ясувалося, що росіянам не подобається їхнє нове «вільне» становище. Протягом століть позбавлені почуття самоповаги поза рамками держави, ми захотіли повернути своїх старих правителів — тих, хто давав відчуття порядку, хто пробуджував патріотичне завзяття та віру у велич нашої нації. Ми знудьгувалися за монументальними, хай і деспотичними лідерами на зразок Івана Грозного або Сталіна. Так, вони вбивали та саджали за грати, але яка велич була в наших перемогах і парадах! То й що, що Сталін правив країною, вселяючи страх? Це був просто страх за власне життя. Хай і страшне, але це правління не було настільки жахливим, як страх свободи і страх особистого вибору, коли в перетворенні демократії на безладдя, а капіталізму на корупцію нікого винуватити, крім самих себе.
Саме тому країна згуртувалася навколо президента Володимира Путіна. Путін позиціонує себе як новий російський «демократ». Справді, росіяни не вбачають у ньому богоподібного «батька всіх народів», яким був Сталін. Він більше схожий на звичайну людину — а це ознака хоч би часткової демократизації. Путін часто наголошує, що Росія розробляє «власну модель демократії». Перекладаю. Сучасна автократія Путіна виявила, що їй не потрібні масові сталінські чистки для захисту від народу. Нелюбов до свободи робить нас його завзятими прихильниками. Із якою готовністю ми захоплюємося його твердою рукою! Замість того, щоб спитати з нього за страхіття Чечні, ми погоджуємося з його «демократичним» призначенням лідерів цієї злощасної республіки. Ми аплодуємо «викриттям західних шпигунів», вітаємо арешти «ганебних» олігархів і виступаємо за путінську «диктатуру порядку», замість того, щоб підтримувати панування прозорих законів.
«Путінізм» — це всеосяжний гібрид, що містить у собі елементи сталінізму, комунізму, КДБізму та ринку, це наша нова національна ідеологія. Дитя всіх епох і всіх страхів, російський президент удає, що шляхом виборчого прийняття й адаптації деяких елементів правління своїх попередників — Російської Православної церкви при царях, КДБ радянського періоду та ринкової економіки часів Бориса Єльцина, він усуває крайнощі та перегини минулого і створює життєздатну систему влади, що надовго збереже свою силу. Однак його закрита й таємнича система правління — так звана вертикаль влади, яка добре знайома нам ще зі сталінських і більш ранніх часів та за якої керівники знову починають маніпулювати інформацією, — дає підстави вважати, що пропонована ним «єдність» є ще однією спробою переписати минуле.
І тому секретна доповідь, в якій Хрущов у спробі віддати данину справедливості сталінським жертвам і звільнити комуністичні ідеали від гротескної нелюдяності ГУЛАГу закликав до реформування тієї деспотичної системи, що її сам створював, більше не вважається мужнім актом політичної свідомості. Російські засоби масової інформації намагаються сьогодні проігнорувати значення цієї доповіді, заявляючи про менш благородні мотиви вчинку Хрущова. Вони кажуть, що Хрущов мстив за свого старшого сина Леоніда, якого Сталін стратив нібито за зраду ідеалів соціалізму, оскільки молодший Хрущов служив нацистам під час Другої світової війни.
Ці чутки про Леоніда виникли ще в брежнєвську епоху. Донедавна громадськість не звертала на них особливої уваги, вважаючи ці розмови пропагандою, роздутою КДБ. Але сьогодні, коли країна шукає легких відповідей на ті запитання, що викликають почуття власної незахищеності, Хрущови — батько і син — стають улюбленими цапами-відбувайлами преси, винними в усіх російських проблемах.
Критики Хрущова вважають, що він винен у розпаді Радянського Союзу анітрохи не менше, ніж Михайло Горбачов або Борис Єльцин. Крах комуністичної системи сповістив про прихід демократії. Однак усупереч очікуванням людей цей прихід виявився аж ніяк не безболісним. Росіяни так поспішали позбутися негативної ноші радянського режиму, що заодно позбулися й усього позитивного. З нігілістичним запереченням він заявив (це багато в чому нагадувало хрущовське засудження Сталіна), що майже столітній радянський період був абсолютно некорисним. Влада 1990-х років відмовлялася визнавати комуністичну епоху, яка справді принесла Росії пригноблення. Але вона також принесла індустріалізацію, зростання рівня освіти, майже загальну грамотність, перемогу в Другій світовій війні, науку та космічні досягнення. Така тенденція заперечувати своє минуле, ніколи повністю не каючись у власних гріхах, характерна для російської історії. І вона дозволяє зберігати наліт ностальгії за минулим.
Позбавлені національної гордості та своїх життєвих переконань, росіяни розцінили занепад радянської епохи як кінець імперії та кінець національної самосвідомості. Перебуваючи у стані морального, матеріального та фізичного відчаю, вони пристрасно хотіли думати краще про себе самих і про власну країну. І цю пустоту заповнив образ Сталіна з його мудрою вусатою усмішкою. А оскільки Хрущов Сталіна розвінчав, він сам став головним винуватцем усіх російських бід.
У своїй книжці «Сталін: друге вбивство» журналістка Олена Прудникова пише про посмертне викриття Сталіна Хрущовим як про страту: «Якби не це вбивство [Сталіна Хрущовим], ми б не дійшли до такого сумного становища. Відтоді наше життя стало більш некорисним і брудним... адже вбивство Сталіна було також вбивством його народу. Країна, що всього за кілька десятиріч втратила високі ідеали, прогнила до коріння».
Мій прадід спробував розпочати процес визволення Росії від сталінського кривавого минулого, але країна повністю так і не розкрила злочину сталінізму. Замість цього труднощі життя в сучасному розколеному суспільстві, що не може похвалитися новими досягненнями (ні статусом наддержави, ні новими супутниками), примушують росіян відчувати ностальгію за «сильною державою», в якій вони колись жили. Це — зачароване коло, в якому Росія рухатиметься доти, поки рішуче не подивиться у вічі власному минулому.
