В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка розпочалася європейська програма «Розвиток медіа-навичок». Участь у провадженні програми бере консорціум, у складі якого ББС (Велика Британія), Оксфордський університет (Велика Британія), Дублінський технологічний інститут (Ірландія), університет міста Лілль (Франція), університет Марії Кюрі-Склодовської (Польща). У рамках цієї програми директор Інституту журналістики проф. В. В. Різун знайомився з організацією навчального процесу в школах журналістики Ірландії, Англії та Польщі.
Не буду кривити душею: перед поїздкою під упливом активної пропаганди Болонського процесу в нашій країні мав чітку установку на те, що Західна Європа чекає не дочекається приєднання «совєцьких» відсталих країн до її єдиноправильної освітньої системи. Говорити про «точку зустрічі» Східної і Західної Європи на освітньому полі й на думку не спадало, адже доводилося чути, що Західна Європа досягнула в розвитку освіти таких вершин, яких Україні ще й не видко, і що західні країни є хіба що місцем зустрічі досконалої в освітньому вимірі Європи з Україною.
Вистачило п’ятигодинного перельоту до Дубліна та перших же зустрічей в одному з найбільших і найвпливовіших закладів Ірландії — Дублінському технологічному інституті, щоб посіяти сумнів щодо «чітких установок». Крапку в цій історії поставив Вестмінстерський університет у Лондоні: нас ніякі навчальні заклади не чекають у Європі зі своїми освітніми проблемами, їм хоч би самим розібратися зі своєю освітою, якій, як сніг на голову, звалився Болонський процес. Таке враження, що хтось ставить експеримент над освітніми закладами, в якому виживуть сильніші, а за їхніми правилами — будуть жити слабші. На моє запитання, як ставиться Оксфордський університет до Болонського процесу, його випускник, чий прапрапрадід (боюся помилитися з кількістю пра- !) був засновником першого коледжу, з якого й розпочався цей університет, і наш колега та гід по вуличках Оксфорда втаємничено відповів: в Оксфорді свій власний процес, цьому університетові цілком байдуже, про що домовилися міністри в Болоньї.
Ще в Ірландії довелося сформувати рятівну для себе тезу на виправдання участі України в Болонському процесі: Східна і Західна Європа з ініціативи політиків пішли назустріч одна одній. Образно кажучи, їхні вектори руху задані Болонською зустріччю, і йти вони на ту зустріч мають на рівноправних, бо на те є аргументи, які я виніс із двотижневої поїздки Західною Європою.
Сподіватися на негайну уніфікацію освітніх систем у двох окремо взятих східних і західних країнах, принаймні у галузі журналістської освіти,— наївно. По-перше, у західних країнах освіта не уніфікована, по-друге, вона має різний зміст. Яка країна наважиться відмовитися від своїх традицій організації навчання, від «свого змісту» освіти? Якого це пряника треба піднести, аби якийсь британський університет добровільно відмовився від певного переліку освітніх програм? Таке можливо тільки від внутрішнього переконання, що якісь програми себе вичерпали і їх треба скоротити. Це переконання має визрівати в дискусіях та аналізові вітчизняного освітнього контенту.
Ось для цього нам і потрібен рух у бік Західної Європи, аби порівняти вітчизняний досвід з західноєвропейським, аби ідентифікувати себе в загальноєвропейському контексті і зрозуміти, хто ми є.
Українська освіта славиться фундаменталізмом та академізмом, західна освіта більш прагматична. Як сказав один із фундаторів журналістських студій у Дублінському технологічному інституті, їхня освіта йде від практики, від ПТУ, а ідеалом є академізація освіти, яка в галузі журналістики вже розпочалася з появою бакалаврських програм в кінці ХХ століття. Ірландці прагнуть до академізму, ми прагнемо до прагматизму — ось у цих прагненнях і рухаємося назустріч одне одному. Може, в тому і є досягнення Болонського процесу, що ми зможемо зрозуміти прагнення одне одного.
Ніхто у західних навчальних закладах на рівні керівників шкіл, відділень не переймається погодженням навчальних планів. Питання, а як же ми будемо забезпечувати трансфер студентів за відсутності єдиних змістових модулів, вочевидь, може бути вирішено на засадах двосторонніх угод між навчальними закладами про нострифікацію кваліфікацій. І не більше. В усякому разі, збоку західних колег немає ані найменшого бажання навіть ставити питання про погодження планів на рівні однакових модулів. Їм не до цього. І так Дублін та Лондон потопає у новоприбулих до Європейського Союзу поляках. Не вистачало ще наших магістрів, яких ми сотнями випускаємо щороку. Західним колегам взагалі б розібратися з модулями! На рівні трансу одна декан школи медіа в Лондоні говорила про «модульний жах». Такий самий жах навіюємо і ми собі в Україні, не розібравшись у тому, про що йде мова.
Україна має унікальний «союзний» досвід планової економіки та планування всього, що можна було спланувати, структурувати, бюрократизувати, уніфікувати і т. д. Коли англієць говорить «курс» (наприклад курс журналістики), то це означає, що за змістом це єдина програма навчання — місячна, річна, дворічна, трирічна, чотирирічна тощо. Ці програми через відсутність державної уніфікації навчального процесу, автономність і самостійність університетів структурувалися по-різному, аж до відсутності тієї структуризації. Декан школи медіа в Вестмінстерському університеті відповіла, що курс міг проводитися одним викладачем кілька років, поділ курсу на блоки (дисципліни, модулі, як того вимагає Болонський процес), або «items»,— річ була необов’язкова і відносна. Випускник курсу міг мати один екзамен в кінці, навіть якщо цей курс викладався кілька років. Згадуваний мною колега, випускник Оксфордського університету, мав по закінченні курсу один іспит у вигляді написання есе.
Унікальність нашого досвіду полягає в тому, що ми маємо добре структуровані курси. Наші дисципліни (предмети) — це і є ті items (одиниці, модулі), на які поділяється певний курс. Крім того, модулі, або одиниці структуризації, різні за своєю ієрархією, підпорядкованістю, що відбито у термінах: загальний змістовий модуль у нас називається дисципліною, або предметом, підпорядковані модулі — розділами, темами. Кожна з дисциплін, як окремий модуль курсу, має обов’язкову форму контролю, ведеться необхідна документація для обліку успішності студента. Ось саме це і навіює жах на західних колег, що треба після кожного модуля вести контроль і оформляти відомості та інші документи. Як сказала згадувана декан школи медіа: до нас прийшла «совєцька система», можливо, у не найкращому її вигляді. Тому ми, як носії тієї системи, у більш вигідній ситуації, бо все знаємо і все це маємо. Звичайно, можна удосконалювати й удосконалювати модуляризацію (структурування) курсів, можна поліпшувати систему контролю знань, але це не міняє суті справи: вона не є чимось абсолютно новим для нас. Очевидним є те, що необхідно укрупнювати модулі, тобто дисципліни, з’єднувати малесенькі предмети в один, бо у нас кожен викладач прагне тему, яку він розробляє і любить, зробити окремою, хоч і маленькою, але самостійною дисципліною, бо це окремий залік, а то й екзамен, через який він відчуватиме свою вагу і потрібність під час сесії. Наші навчальні плани мають від 50 до 80 дисциплін. Ірландські та британські — поміщаються на одному аркуші формату А4, а то й А5, польські мають від 30 до 40 дисциплін (все ж таки вихідці з одного табору).
Що ж маємо ми в Україні з тими болонськими модулями? (Я свідомий того, що викличу обурення педагогічної громадськості, яка з цього питання провела (а ще скільки проведе!) наукові конференції, напише кандидатські, а то й докторські дисертації! Нам тільки дай: все обґрунтуємо і доведемо). Маємо цікаву ситуацію: наявність предметів-модулів змушує педагогів знайти місце у цій системі надуманим «болонським модулям». Природно, шукають різницю, доводять необхідність і корисність поділу на модулі, але не курсу, а предметів. Звичайно, модуляризацію предметів можна здійснювати, але до чого тут Болонський процес? Поділ предметів на розділи-модулі, параграфи-модулі — річ потрібна і для нас стара як світ. Може, й справді треба більш ретельно підходити до цієї справи, робити логічно-структурні схеми дисциплін (але ж ми вже це проходили). Тобто річ тут не у Болонському процесі, а в нашій українській ретельності, сумлінності, технологічності педагогічної справи. Логічно-змістова наступність і послідовність тем має бути, і якщо хтось цього не зробив, викладаючи чотирирічний курс фізики чи історії, то це його недбалість, а не необізнаність з Болонським процесом. В усякому випадку, зупинімося, шановна педагогічна громадо, і не придумуймо собі халепи з модульної системи: ця система у нас давним-давно є і має своє вираження на рівні власної термінологічної системи (як кажуть, просто інакше називається). Удосконалюймо те, що маємо,— і ми будемо в руслі Болонського процесу. Менше думати про меншовартість, нібито недолугість в освіті. У багатьох питаннях ми далеко попереду Європи: те, що ми придумали і вже почали забувати або занехаювати, про те в Європі тільки говорять, як про велике досягнення. Просто нам не вистачає європейської «розкрученості», нас не знають або ставляться до нас не як до тих, у кого можна повчитися, а як до тих, кого треба навчити.
Поляки пішли простим шляхом: перейменували предмети на модулі, присвоїли їм замість годин кредити — і справа зроблена. У них інші освітні проблеми у зв’язку з Болонським процесом: зберігати п’ятирічну магістратуру поряд з дворічною чи ні? На фізкультуру в Університеті Марії Кюрі-Склодовської модулі виділили, а кредитів дали нуль. Поки що поляки мають своє розуміння кредитів.
Великим досягненням Болонського процесу, вважає одна із відповідальних осіб в Дублінському технологічному інституті за втілення проектів цього процесу в життя, є розпочата робота над кваліфікаціями та напрямами підготовки фахівців. В Ірландії відсутня така номенклатура, в Британії є перелік груп освітніх напрямів, що для університетів має лише рекомендаційний характер. Наприклад, до однієї групи належать комунікація, медіа, фільм (фото) та науки про культуру. Наш же перелік освітніх напрямів та спеціальностей — це була б унікальна знахідка для Західної Європи: ми вже маємо те, що вони тільки розробляють! Аргумент, який висувається нині у нас: багато спеціальностей, ніде такого у світі нема, треба привести у відповідність до євростандартів. У тому-то й річ, що ні до чого приводити у відповідність. Якщо ми вже маємо номенклатуру спеціальностей, то не треба її знищувати й переінакшувати. Кожен навчальний заклад в Ірландії дає випускникові свої кваліфікації, що залежить від бакалаврських чи магістерських програм, які цей навчальний заклад спромігся розробити. Вони не те що можуть не збігатися з нашими, вони не збігаються навіть в межах однієї країни. Тому в нас один вихід: або ми зберігаємо те, що надбали, або йдемо західним шляхом і дозволяємо кожному навчальному закладу України давати свої кваліфікації. Але ж Болонський процес веде Європу фактично до уніфікації, до сьогоднішнього українського варіанту!
Не слід вигадувати й особливих тлумачень кредиту як часового виміру навчання. Питанням тут є хіба що годинне наповнення цієї умовної одиниці. Якщо сьогодні в Європі, яка підтримує Болонський процес, один кредит дорівнює 20 астрономічним годинам, включаючи сюди ж самостійну роботу студента, а за навчальний рік має бути 60 кредитів, то в Україні продекларовано обсяг 54 академічних години в одному кредиті (тобто 40,5 астрономічних годин). При цьому ми виходимо з того, що наш старанний студент працює 9 академічних годин на день (5 або 6 в аудиторії та 4 або 3 години самостійно) з одним вихідним. Воістину трудівники освітнього поля, бо у викладача робочий день — 6 годин.
Найпростіші арифметичні розрахунки дають такі цифри: західноєвропейський студент працює протягом року 1200 астрономічних годин. Наш же студент, при такій кількості кредитів на рік, має відпрацювати 2430 астрономічним годин. Удвічі більше. Якщо у них 36 робочих тижнів (до того ж лондонський студент Вестмінстерського університету реально має навчальних 26 тижнів, а 10 — усілякі перевірки, контроль), то наш студент має аудиторних 35 тижнів, а з сесією та практиками — 44.
У чому ж полягає уніфікація погодинного навантаження студента на навчальний рік? Звичайно, в однаковому часовому наповненні одного болонського кредиту. При цьому національні кредити можуть бути різними. Так, навчальний рік у британських закладах становить 120 кредитів, але у них один кредит становить 10 годин. Тож має бути формула переведення національних кредитів у болонський, який становить 60 кредитів на рік, або 1200 годин. Все інше — кількість тижнів, кількість годин на день, тиждень — може регулюватися національними системами або й навіть навчальними закладами.
У рамках Болонського процесу активізувалося поняття рейтингового оцінювання учнів та студентів. Цей факт слід відзначити особливо, оскільки існуюча в країні система оцінювання є нонсенсом, коли оцінки піддаються арифметичним діям: виводиться середня з суми наявних. Кожному працівникові міністерства та управлінь освіти треба, як Біблію, читати німецького педагога К. Інгенкампа «Педагогічну діагностику», яка вийшла друком задовго до Болонського процесу, ще у 80-ті роки.
Наші оцінки не є кілограмами, тонами, не є метрами чи кілометрами, якими вимірюється успішність. Поки що людство не придумало такого собі «амперметра», якого можна підключити до учня, щоб він дав кількісну характеристику його знань. Наші оцінки всього-на-всього мають порядковий характер і вказують фактично на рейтинг учнів з опитуваного питання. Порядкові ж числівники не піддаються арифметичним діям: не можна перший ряд у залі додати до одинадцятого ряду і отримати шостий як середній ряд. Але річ тут навіть не в арифметичних діях, тут справа набагато глибша, ніж здається,— це зміна самої ідеології оцінювання та підходів до учня чи студента як вмістилища знань. Якщо вчора учень отримав 6, а сьогодні 11, то його знання слід оцінювати вже тільки на одинадцять, бо він займає сьогодні вже одинадцяте місце в рейтингові учнів за своїми знаннями, і немає значення для оцінки його знань, що вчора він був на шостому місці. Це має значення лише для розуміння, можливо, сумлінності учня, його щоденної ретельності у підготовці до уроків. Тож модульно-рейтингова система для України повинна стати кроком уперед.
Насамкінець слід зазначити: якщо Західна Європа стоїть на порозі уніфікації й централізації освітньої системи, то нам необхідно демократизувати її, передати певні функції підготовки фахівців до навчальних закладів. Показово, що в Ірландії держава майже на 95 % фінансує освіту, але вона не ставить питання про державний розподіл і не втручається в навчальний процес університетів, які мають у забезпеченні змісту освіти повну автономію. Зміст освіти визначається не тільки викладачами, а й обов’язково представниками галузі, для якої готують фахівців. Невже українському чиновникові з Міністерства освіти і науки, який за фахом математик, видніше, давати магістратуру для видавничої справи і редагування чи ні? Невже університети і медійна галузь не можуть самі прийняти розумне рішення про доцільність цього? Невже міністерським працівникам видніше, давати Фізкультуру, Охорону праці, Безпеку життєдіяльності як обов’язкові дисципліни для підготовки журналіста, чи може це треба віддати на розсуд практичних журналістів і педагогів?
Централізація нашої освіти досягла апогею, після якого має йти послаблення і демократизація стосунків між міністерством та навчальними закладами. Не хотілося б, щоб Західна Європа втягнулася в жорсткий процес централізації і повторила наш досвід.
Найбільшим досягненням Болонського процесу є створення умов кожній країні порівняти свої освітні системи і можливість кожній країні зрозуміти, що її освітня система унікальна, самобутня, глибоко національна. Заради цього варто включатися в Болонський процес і бути його активним учасником. Болонський процес — це інтеграція заради самоідентифікації і самоусвідомлення себе в європейському контексті.
