У суспільстві дедалі виразніше позначається несформованість концептуальних засад щодо перспектив держави, загальної філософії завершального етапу трансформаційного процесу. На відміну від стихійного сприйняття ідей Майдану нині розпочався природний процес активного осмислення світоглядних цінностей Помаранчевої революції. Люди все частіше починають ставити перед собою запитання: а, власне, куди нас ведуть ті, хто називав себе революціонерами? Що нас очікує у майбутньому? І вони лишаються без відповіді. Дається взнаки повна неспроможність можновладців гуманітарного блоку, які далекі від усвідомлення небезпеки світоглядного вакууму, що формується. Ситуація, яка нині вимальовується, у своїй основі відтворює елементи горбачовської перебудови: спочатку всі їй аплодували, а потім почали формуватися стійкі розчарування. Потрібно попередити ці явища.
ПСИХОЛОГІЯ «ПРОВАНСАЛЬСТВА»
Завжди вважав і вважаю тепер, що світоглядний вакуум, про який йдеться, зможе заповнити тільки одне — національна ідея, квітесенцією якої є політична консолідація нації, відтворення її ідентичності. Треба бути реалістами, враховувати світовий досвід, бачити те, що державність без національної ідентичності, без її духовного наповнення — це держава без внутрішніх потенцій, а відтак і без свого майбутнього. Якщо нація не наважується визнати себе нацією, якщо вона говорить про це пошепки — напівголоса, вона не може мати історичної перспективи. Це для мене беззаперечна істина. Політичним суб'єктом історії може бути лише політична нація, нація, що піднялася до рівня самоусвідомлення себе і своєї історичної місії. «Історія, — писав відомий канадський вчений українського походження, професор В. Шаян, — це процес самоусвідомлення нацією своєї сутності; через усвідомлення себе самої у процесі історії нація здійснює своє призначення».
У контексті сказаного нам не потрібно боятися звинувачень на свою адресу у виявах націоналізму. Нація, що понад триста років перебувала під ярмом поневолення, яка з власної історії знає, що таке національний геноцид, має історичне право на своє національне обличчя, на гегемонію національної ідеї, врешті- решт на розумну дозу конструктивного націоналізму. Хочу заспокоїти у зв'язку з цим опонентів, нагадати, що ХIХ ст. пройшло по суті під гаслами націоналізму — національного самовизначення, виховання високого почуття національної гордості у громадян. Чи можна собі уявити Францію, Велику Британію, США чи будь-яку іншу розвинуту державу Заходу без потужного потенціалу національного пафосу? У грудні 1914 р. «вождь світового пролетаріату» В. Ленін опублікував статтю «О национальной гордости великороссов». Процитую її рядки: «Чуждо ли нам, великорусским сознательным пролетариям, чувство национальной гордости? Конечно, нет! Мы любим свой язык и свою родину...». Чому ж ці есенції заперечуються нині послідовниками «великого вождя»?
На початку ХХ ст. недержавними народами були чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литовці, латвійці, фіни і естонці... Усі ці народи здобули свою державність набагато раніше, ніж Україна. Нині — це процвітаючі нації. Природне запитання: чому так сталося? Відповідь очевидна: брак національної самосвідомості та національної гідності, домінування світогляду нижчої раси, почуття меншовартості. «Так, ми раби, немає гірших у світі», — з гіркотою писала з приводу цього Леся Українка. Подолання цієї ситуації стало одним із найактуальніших завдань незалежної України. Помаранчева революція надала цьому відчутних імпульсів. Я скрізь пишу Помаранчева з великої літери насамперед через те, що бачу найголовнішим у ній вияв національного пробудження народу. Для мене це є визначальним. Однак чому влада поступається цими здобутками? Чому її позиція у всьому комплексі питань, що стосуються національного самоутвердження, недостатньо послідовна, а у багатьох аспектах і суто декларативна, половинчата? Ці питання хвилюють не лише автора.
Не маю намірів торкатися політичних аспектів цієї проблеми, але те, що костенківці відділилися від нашоукраїнців — найпереконливіше підтвердження зазначеного. Я уважно відслідковую цю проблематику, вона близька для мене, не раз виступав iз приводу цього в пресі, у т.ч. й на сторінках «Дня», і можу висловити чи не найтривожніше — нова влада у цих питаннях не те що йде попереду, а навпаки, у багатьох аспектах поступається тому, що робилося раніше. Мені зрозумілі психологічні причини цього. Йдеться про традиційну українську ментальну роздвоєність, вияв психології, яку Д.Донцов називав психологією «провансальства» (недонації).
Хотілося б, щоб чинні посадовці якнайшвидше подолали цю невизначеність. Тим більше, що у нас немає підстав щось недоговорювати, від чогось цуратися. Так склалося, що в роки тоталітарного режиму суспільній свідомості осмислено нав'язувалися уявлення, відповідно до яких український націоналізм асоціювався з надуманою агресивністю української нації, її прагненням розбудувати українську державу за суто етнічною ознакою, утвердити «Україну — для українців». Це груба фальсифікація, що жодною мірою не відповідала дійсності. Насправді український націоналізм ніколи не був ідеологією зверхності українського етносу. «Коли я пишу... про нас — «ми українські націоналісти», — то це значить: що ми хочемо Української Держави, обіймаючи всі класи, мови, віри і племена Української Землі». Ці слова нашого співвітчизника, видатного українського вченого В.Липинського дають вичерпну відповідь щодо зазначеного застереження. Така постановка питання повною мірою вписувалася в європейські традиції і ментальність. Ж. Ж.Руссо,ідеї якого виявилися предтечею Великої французької революції, ставив проблеми суверенності нації, культурної і національної ідентичності у центр державотворчого процесу. На його думку, найвища влада у державі повинна виражати насамперед загальну волю нації, під якою розумілися усі мешканці тогочасної Франції, а саме поняття «представник нації» ототожнювалося з поняттям «громадянин Франції». Ідеологи українського національно-визвольного руху ніколи не давали приводу для іншого тлумачення відповідних понять. Відкидаю в цьому окремі вияви «націоналістичної ксенофобії», які не мають нічого спільного із загальною логікою зазначеної позиції.
ПРОБЛЕМИ ПРИМИРЕННЯ
У контексті порушених питань має сприйматися врегулювання найскладнішої проблеми, що стосується примирення і консолідації українського народу. Йдеться про відновлення політичної та історичної справедливості щодо членів Організації українських націоналістів (ОУН) та вояків Української повстанської армії (УПА), які боролися за свободу і незалежність Української держави, відновлення її соборності та суверенітету. Добре знаю активну позицію попереднього президента Л.Кучми щодо позитивного вирішення цього питання, однак Верховна Рада весь час ставала на заваді. Чим визначалася зазначена позиція, з яких причин парламент так і не зміг досягти необхідного для консолідації суспільства конструктивного вирішення цього питання? Пояснення очевидне: у даному випадку йдеться про визнання факту існування за часів УРСР національно-визвольного руху. Хіба вже сам по собі цей факт не вартий пильної уваги? Для об'єктивності необхідно врахувати і ступінь провини радянської сторони у розв'язанні фактично громадянської війни на теренах Західної України. За даними Державної комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, яку ще у 1997 р. було утворено Л. Кучмою, у 1939—1941 і в 1944— 1952 роках сталінським режимом було фізично знищено сотні тисяч осіб. Західні області перетворили на жахливу м'ясорубку, де не було оселі, де б когось не вбили. Переслідували всіх за національні погляди, почуття патріотизму, любов до України... Чому ми не говоримо про це на весь голос?
Хочу ще раз наголосити на особливій суспільній значимості проблем, що порушуються. Важливо усвідомлювати зв'язок українського націоналізму з процесом становлення української нації. Ідеологія українського націоналізму виросла з історії української нації, з її духовності, стала однією із невід'ємних складових української національної свідомості та ментальності. Важливо враховувати й те, що в умовах відсутності Української держави синтез історії української нації та української духовності найбільш повно відображав феномен української історії загалом. По суті історія України — це процес самоусвідомлення українською нацією своєї сутності, відтворення свого історичного досвіду, своєї духовності, ідейно-моральної суверенності. Чи можна цим нехтувати?
Важливою є й інша обставина. Українська національна ідеологія народилася і реалізовувала себе в огні національно- визвольної боротьби. Цю ідеологію, як підкреслював В. Шаян, творив уже Віщий Боян, розвивав її автор «Слова о полку Ігоревім», плекали її київські літописці, писав її шаблями з трьомастами тисячами козаків Б.Хмельницький, закріплювали її у слові козацькі літописці, писав П. Орлик у Конституції Козацького Ордену, шукав філософських і моральних основ для неї Григорій Сковорода, дали їй натхненний вияв у віщому слові Т. Шевченко, Л. Українка, О. Ольжич. Ідеологія українського націоналізму утверджувала себе у незліченних жертвах борців за становлення нашої незалежності, у т.ч. й у найбільш трагічних і водночас героїчних подвигах вояків ОУН та УПА.
Зішлюся на рядки виданої у липні 1948 р. брошури однієї з найпомітніших і найвпливовіших постатей українського національно-визвольного руху С. Бандери «Слово до українських націоналістів- революціонерів за кордоном». «У нас тепер, — зазначає автор, — є один основний принцип, одна головна мета — Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А наш шлях — це шлях революційно-визвольної боротьби. Він у нас єдиний тому, що він єдино певний і єдино можливий. Це доводить нам усе: наша власна історія і чужий досвід, уся дійсність, в якій ми живемо. Це не значить, що ми відкинули б інший шлях, якби ним певніше було можна досягти Суверенну Соборну Державу. Але його немає. І це вже не питання принципу, а просто питання політичного реалізму».
У програмних засадах ОУН йшлося і про соціальне визволення українського народу. Мало хто знає, що ідеологи ОУН відстоювали «принцип суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва». «Український націоналізм не хоче, щоб серед українського народу були експлуататори і експлуатовані, — писав з приводу цього один із керівників ОУН П. Полтава, — не хоче, щоб український народ роздирала класова боротьба. Приватна власність передбачається лише у дрібній торгівлі». «ОУН, — наголошував він, — бореться за повне знищення колгоспного кріпацтва в Україні, проти повороту до поміщицько-капіталістичного ладу. Ми хочемо, щоб у незалежній українській державі питання про форму землекористування вільно вирішувало саме селянство. Ми виступаємо за безоплатну передачу землі селянам на базі одноосібних трудових господарств».
ОУН ніколи не боролася проти російського народу. ОУН боролася проти більшовизму. «Підкреслюємо ще раз: усі народи, у т.ч. російський і польський, ми цінимо, шануємо та прагнемо до дійсної дружби і співпраці з ними». «Ми, бандерівці, за революцію в усьому СРСР, за єдиний фронт боротьби всіх поневолених народів Радянського Союзу з більшовизмом». «У 1917 р. більшовицькі узурпатори насильно вирвали з рук російського народу владу і, прикриваючись революційними гаслами, встановили на території колишньої Росії нову різновидність самодержавства, побудували нову експлуататорську соціальну систему». У зв'язку з цим, «не можна знищити більшовизм, не маючи на меті розвалу Російської імперії на національні держави» — ось позиція ОУН, яка обґрунтовувалася відомим діячем українського національно-визвольного руху Я. Стецько.
Цитовані рядки узято мною зі збірки статей і документів «Бібліотеки українського підпільника», виданої у 1957 р. закордонною частиною ОУН. Я не думаю, що з огляду на сьогодення у будь-кого з громадян незалежної Української держави знайдуться аргументи, які б могли поставити під сумнів їх історичну значущість для нашого самоствердження. Адже йдеться про боротьбу українських патріотів за історичну спадщину наших прадідів, за нашу землю, велику українську культуру, історію і традиції. Врешті-решт йдеться про незчисленні жертви вояків ОУН та УПА, які в найбільш трагічні роки історії з гідністю віддавали власне життя за незалежність держави, за торжество української ідеї. Надзвичайно слушною у цьому зв'язку є позиція Д. Донцова. «Під терміном «націоналізм» я розумію, — писав він, — передані з покоління в покоління погляди української нації щодо свого самовизначення».
Не можна не враховувати й того, що ОУН становила найвагомішу силу революційного опору у колишньому СРСР. «Хай знає кожна совєтська людина: тут, в Україні, вперше в історії устабілізованого СРСР загорілося вогнище революційно- визвольної боротьби за повалення більшовицько-експлуататорського режиму, за побудову на території сьогоднішнього СРСР справді справедливого і соціального ладу. Тут вперше в історії устабілізованого СРСР кілька десятків тисяч українських патріотів — синів працюючого народу українського поклялися радше згинути, ніж погодитися зі злочинною з національного і соціального погляду політикою більшовицьких бандитів», — наголошувалося в одному зі Звернень ОУН. Кожного разу, коли я вчитуюся у ці рядки (у моїй домашній бібліотеці є шеститомне видання «Бібліотеки українського підпільника», яке мені подарував відомий представник української діаспори у Швейцарії доктор О. Кушпета), ловлю себе на думці, як багато втрачає українська влада, яка до цих пір так і не змогла визначити свого чіткого ставлення до зазначених героїчних сторінок нашої української історії. Відкладати далі не можна. Помаранчева революція зробила вагомий внесок в утвердження нас як політичної нації. Акт національного примирення суттєво посилить цей процес.
Водночас маємо бути свідомими того, що йдеться про питання, яке багато в чому виходить за межі особистих відносин наших ветеранів — воїнів Великої Вітчизняної і учасників національно-визвольного руху. Проблема не лише в тім, як на цьому весь час акцентує наш Президент, хто перший із них проcтягне руку примирення. Національне примирення — це проблема світоглядних засад нації, нашого способу мислення, політичної культури, державної політики. Це водночас і екзамен на нашу відповідність високим європейським цінностям. Хотілося би, щоб нова влада піднялася саме до такого рівня розуміння проблеми. Ще раніше було підготовлено проект закону «Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави», який, на жаль, не було прийнято Верховною Радою. Нині президентські подання активно підтримуються парламентаріями. Тому бажано було б у невідкладному порядку повернутися до цього. Докладно зупинився на цих питаннях тому, що вважаю їх надзвичайно значущими для консолідації нації, для нашого руху вперед, для зміцнення нашої державності. Переконаний у тому, що українське суспільство готове до їх вирішення. Адекватними мають бути і дії влади.
