Осип Мандельштам
Писати про Бориса Олексійовича Чичибабіна важко — по-перше, тому, що ще дуже боляче, а по-друге — не встоялися й літературні оцінки творчості поета, за які настільки легко було б сховатися. Та й соціальні пристрасті в нашій країні продовжують вирувати, а тому не остигають і емоції — «Куди нам усім іти? Чи та дорога веде до храму?«— але ж це і було головною турботою Бориса Чичибабіна.
Поет-класик, поет пушкінської традиції — чи потрібен він новій Україні, для літератури якої характерне виникнення могутнього постмодерністського потоку, а цивілізаційний розвиток усе більш схиляється вбік сучасного постхристиянства — поза залежністю від кількості знову побудованих чи «відроджених» храмів різних конфесій? Та й до якої національної культури віднести Бориса Чичибабіна — це російський поет, який жив на Україні, чи все ж таки — український, але російськомовний:
«C Украиной в крови я живу на земле Украины,
и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что ее тополями хранимы,
место есть моему шалашу?»
Здається, що однозначні відповіді на ці запитання знайти сьогодні настільки ж проблематично, як і вирішити, до якої національної традиції та культури відносяться, наприклад «Малороссийские повести» Миколи Васильовича Гоголя. Аналіз літературознавців і час розставлять усе на свої місця, а ми просто згадаймо чудового поета, людину незвичайної та нелегкої долі, вірші якого не можуть залишити байдужими дійсних аматорів слова і вже стали частиною нашої духовної культури...
Звичайне, нормальне радянське дитинство, зовсім звичайна, хочеться навіть сказати «піонерська» біографія хлопчика, вихованого в родині радянського офіцера, так ще й не в столицях. Дитячі та ранні роки Бориса (тоді ще Полуніна) минали в районних центрах України, де про якесь літературне інтелектуальне середовище для російськомовного хлопчика говорити просто не випадало. Навіть до обласного центру — індустріального (і на той період уже науково-технічного та студентського) Харкова — Борис потрапив на постійне проживання лише в 17 років, поступивши на перший курс історичного факультету Харківського університету.
Словом,
«Я родом оттуда, где серп опирался на молот,
а разум на чудо, а вождь на бездумие стай,
где старых и малых по селам выкашивал голод,
где стала евангельем «Как закалялася сталь»…
Призов до армії, робота токарем, механіком, і лише 1945 року Борис відновлюється в Харківському університеті, цього разу обравши філологічний факультет, звідкіля поет-початківець «за антирадянську агітацію» прямо відправляється на п’ять років через Бутирську в’язницю на Північний Урал, до «Вятлагу». «За що?» — «А нізащо..., — як похмуро жартували тоді. — Якби було за що, то одержав би десять».
Отже, звідкись це ввійшло в душу, як головне і єдине призначення всього життя, — література, вірші, перший вибух яких припав вже саме на в’язничні й табірні роки. Відкіля ж це все взялося? Відкіля це взагалі береться? Чи від Бога («іскра Божа») чи від ще незрозумілих генів, що є по-науковому лише частиною хімічної молекули ДНК? Ніхто не знає... Але це час від часу відбувається, і тоді начебто з небуття з’являється великий поет, який уже під час перших допитів на Луб’янці написав рядки, від яких холоне кров і сьогодні:
«Кончусь, останусь жив ли,
— Чем зарастет провал?
В Игоревом Путивле
Выгорела трава.
Школьные коридоры —
тихие, не звенят…
Красные помидоры
кушайте без меня.»
Що ж було в цих віршах — чому «Красные помидоры» відразу стали записувати й заучувати напам’ять усі політв’язні того часу? Що дозволило Євгенові Євтушенку вже 1989 р. віднести «Красные помидоры» та «Матерь Смерть» до шедеврів, без яких неможлива відтепер жодна справжня антологія російської поезії? Так було в них те, що завжди безпомилково відрізняє Справжнього Поета — почуття Вічності («…душа моя пред вечностью раздета…»), почуття близькості, зіткнення з головними питаннями людського буття — Життя та Смерті. Але «Матерь Смерть...» була ще попереду й набагато пізніше з’являться ці неймовірні рядки:
«Еще могут сто раз на пожар и на ужас обречь нас,
но чтоб крохотный светик в потемках сердец не потух,
нам дает свой вопрос — ничего не поделаешь — Вечность,
и все дальше ведет — ничего не поделаешь — Дух».
А поки що — «Вятлаг», де Б.Чичибабін пише «Смутное время», «Махорку», «Еврейскому народу», «Битву», вже намагаючись формулювати свій життєвий й творчий маніфест:
«В поэзии, как в свадебном лесу,
но только тех, кто цельностью означен
земные страсти весело несут
в большую жизнь — к паденьям и удачам.
Ну вот и я сквозь заросли искусств
Несусь по строфам шумным и росистым
На милый зов, на роковой искус —
С великолепным недругом сразиться.»
І після звільнення 1951 р. починається тривалий непевний час уже для самого поета — безробіття й безгрошів’я і, як великий життєвий успіх — робота бухгалтером у жеку, автопарку, а потім у трамвайно-тролейбусному управлінні та життя в крихітній кімнатці-мансарді під дахом на старій Римарській. І це — на багато років, і це — без просвітку й якихось перспектив.
Цікавий психологічний феномен — тонкі й ранимі натури дуже часто виявляються неймовірно стійкими там, де річ стосується головних життєвих принципів і доленосних рішень. І тому, незважаючи на всю зовнішню недоладність навколишнього, при всьому при цьому, і — незважаючи на все це! — саме в ці роки триває становлення великого поета Бориса Чичибабіна — виникають такі шедеври, як «Родной язык», «Клянусь на знамени веселом (...не умер Сталин)», «До гроба страсти не избуду...», «Федор Достоевский».
Але душевні сили людини не безмежні... І 1967 року з’являється ось це:
«Сними с меня усталость, матерь Смерть.
Я не прошу награды за работу,
Но ниспошли остуду и дремоту
На мое тело, длинное как жердь…
…Мне книгу зла читать невмоготу,
а книга блага вся перелисталась.
О матерь смерть, сними с меня усталость,
Покрой рядном худую наготу.»
Доленосною подією цього періоду, величезним життєвим щастям стало для Бориса Олексійовича входження до його життя Лілії Семенівни Карась- Чичибабіної — Лілі-Лільки-Ліліт — поета, коханої, вірної дружини, друга на все подальше життя, Музи його наступних елегій та сонетів, «людини вищої проби доброти й шляхетності» (Ю.Милославський, 1996).
«Возлюбленная! Ты спасла мои корни!
И волю, и дождь в ликовании пью.
Безумный звонарь, на твоей колокольне
В ожившее небо, как в колокол, бью.»
У наступні 70-80-ті роки відбувається й близьке — творче та людське — знайомство Бориса Чичибабіна з духовно спорідненими йому представниками московської літературної інтелігенції. Особливо теплі стосунки склалися в Бориса та Лілії із Зінаїдою Міркіною, Григорієм Померанцем, Олександром Галичем, Олександром Шаровим, що не лише відігравало значну роль у духовному житті поета, але й, безперечно, сприяло прориву стіни забуття, на яку він був протягом багатьох літ приречений літературними чиновниками. Формується й коло близьких людей серед творчої інтелігенції Харкова, а пізніше й Києва — Іван Дзюба, Микола Руденко, Юрій Шанін...
Саме ці роки виявляються найбільш плідними для Бориса Олексійовича. Поет живе повноцінним життям, незважаючи на «тиск середовища», він не став мізантропом, він повен оптимізму, радіє природі, деревам, зіркам, його серце з «дитячою посмішкою, що обеззброює,» (зі спогадів Є.Ольшанської, 1995) відкрито добрим людям. У цей період створюються кращі здобутки Б.Чичибабіна, що назавжди визначили його гідне місце серед кращих поетів-ліриків ХХ сторіччя. Прочитаємо хоча б ось ці, пронизані внутрішнім світлом, дзвінкі тонкі рядки:
«В лесу, где веет Бог, идти с тобой неспешно…
Вот утро ткет паук — смотри, не оборви…
А слышишь, как звучит медлительно и нежно
В мелодии листвы мелодия любви?…»
Критики вже відзначали вражаючу здатність Б.Чичибабіна як справжнього поета знаходити Високе, Божественне в простих, повсякденних, навіть, здавалося б низьких речах — картоплі, помідорах, горілці («Ода русской водке»), борщі, що готує кохана жінка й іншому — тема здавна не чужа для російської поезії — згадаємо класичне «о пивной кружке» у Державіна та Пушкіна в статтях четвертій і п’ятій про російську літературу В.Г.Бєлінського. Чи не про те саме й пізніше ахматовське:
«Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи, не ведая стыда…»?.
Ось цей цілком разючий чичибабінський перехід від повсякденного, одномоментного, навіть побутового, до емоційного крещендо, що завершується на рівні громового звучання заклинань стародавніх пророків:
«Живу на даче. Жизнь чудна. Свое повидло…
А между тем еще одна душа погибла…
Я только-только дотяну вот эту строчку,
а кровь людская не одну зальет сорочку…
Не зря грозой ревет Господь в глухие уши:
— Бросайте все! Пусть гибнет плоть. Спасайте души!»
«Мой Бог начинается не «над», а «в», внутри меня, в глубине моей, но в такой дальней, такой недоступно сокровенной… моей глубине, когда она, не переставая оставаться моей глубиной…, Божьим замыслом меня, становится одновременно и такой же Вашей глубиной, и глубиной всех других людей, живущих и живших на земле, и глубиной всех животных, всех растений, божественно-всемирной глубиной », — цими словами схарактеризує згодом сам поет своє розуміння єднання особистості зі світом і з Богом.
Iз ранньої юності душа Бориса Чичибабіна була обпалена навколишньою несправедливістю та переймалася за всіх людей («Я почуял беду и проснулся от горя и смуты, и заплакал о тех, перед кем в неизвестном долгу…»). Б.Чичибабін — найтонший лірик, але він і «поет-громадянин» некрасовського толку і некрасовського рівня реакції на довколишню соціальну, політичну, національну несправедливість — («…не в Абхазии, так в Карабахе каждый день убивают меня»). У його віршах незмінно звучить «Слово совісне і добре», як справедливо визначив творчість поета мудро-інтелігентний Іван Дзюба.
Наприкінці 80-х років, із початком перебудови, як і всі правовірні дисиденти, Борис Чичибабін радісно вітає кінець комуністичної доби, активно включаючись до нового політичного життя Харкова — він виступає на мітингах, бере участь у виборах до першої демократичної Верховної Ради СРСР, висуваючи від харків’ян поета (!) Євгена Євтушенка, з гордістю носить на своєму піджаці значок Руху... Борис Олексійович раптом виявляється соціально запитаним, його відновлюють у Спілці письменників, з’являються незліченні запрошення на зустрічі з читачами, літературні вечори в Москві, Києві, Харкові... Святами для поета стає його участь у літературних читаннях, присвячених 110-річчю М.О.Некрасова, Першому святі К.Г.Паустовського в Тарусі.
Поета Бориса Чичибабіна, «потерпілого від радянської влади», починають «розкручувати» різні політичні сили. Але протверезіння настає дуже швидко. Християнська праведність поета, його загострене почуття соціальної справедливості не потрібні новим хазяям життя. Розпад Союзу сприймається Борисом Олексійовичем болісно, й поет, що не звик ховати своїх щирих почуттів, публікує «Плач по утраченой Родине», що миттєво викликав негативну реакцію в українських радикальних колах. Можна було б, звичайно, порекомендувати тим критикам поета прочитати хоча б такі його натхненні рядки про «землю Кобзаря»: «Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе, соловьи запорожских времен», але — живі рідко бувають справедливими до ще живого генія, що ніколи не вписується до загальноприйнятих політичних рамок. Б.Чичибабіна починають звинувачувати в прихильності комуністичній ідеології, у чутливого, вразливого поета-філософа дуже скоро з’являється передчуття лиха: «Знову прийшла ненависть... тому що знову все робилося без любові, без Бога, без бажання добра кожній окремій людині».
«...Непримиренний ворог від’їжджаючих (я навіть Галичу не простив його від’їзду), я зараз мало не готовий виїхати», — з важким почуттям зізнається поет. Позначаються довгі роки важкої життєвої боротьби, здоров’я стає все гірше, й 15 грудня 1994 р. Бориса Олексійовича Чичибабіна вбиває хвороба. Поета ховають на старому Харківському цвинтарі, і 1997 р. завдяки фінансовій підтримці закордонних співвітчизників на його могилі встановлюють пам’ятний надгробок. На гранітному пам’ятнику висічено слова: «Сними с меня усталость, Матерь-Смерть».
