БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ
У Київському міському державному архіві, в фонді М.А. Булгакова, де зібрані документи періоду навчання майбутнього письменника на медичному факультеті університету Св. Володимира, зберігається його прохання на ім’я ректора університету, датоване травнем 1915 року: «Будучи визнаним при призові таксобі-лікарем, непридатним для несіння військової служби, оцим маю просити Ваше превосходительство видати мені посвідчення, що я є студентом V курсу, для надання в один із лікарських закладів». 18 травня посвідчення було отримане. Так, у розпалі Першої світової війни, в неспокійному рідному місті Михайло Булгаков береться до роботи із надання допомоги пораненим в одному із закладів Червоного Хреста. Є докази, що цей осередок милосердя діяв на базі нинішнього клінічного військового госпіталю, і звідси юний лікар переїде до Кам’янця- Подільського, щоб брати участь як військовий хірург-початківець у Брусиловському прориві, а потім вдень і вночі стояти біля операційного столу в госпіталі в Чернівцях. А пролягла його подвижницька дорога до Саратова драматичним літом 1914 року, в перші дні Першої світової війни.
«Безумство почалося», — скаже Генріх Манн про цю війну. «Чужі рани, приниження та страждання, — о, проклятий басейн війни», — ось слова з булгаковської «Білої гвардії» про роки баталій. Цей висновок прийде до Михайла Афанасійовича пізніше. А поки що, перебуваючи на канікулах у Саратові, в гостинному домі батьків дружини Тетяни Миколаївни Лаппа, М. Булгаков, студент IV курсу, береться до роботи в одному з червонохрестівських лазаретів, відкритому при Казенній палаті. 24 серпня 1914 року до Саратова прибув поїзд із першими пораненими. Протягом місяця саратовський евакопункт прийняв 2975 потерпілих. Велике навантаження лягло й на лазарет по вул. Вольській. Лікар К.О. Купріянова, фельдшериця С.М. Неклюдова, сестра милосердя Н.Є. Богоявленська — такі імена деяких колег молодого волонтера.
У квітні 1916 року М. Булгаков отримує лікарський диплом, причому кваліфікується як лікар із відзнакою. Його вибір — служити Батьківщині в її критичні дні на фронті, попри можливість опинитися в тилу. Річ у тому, що, як бачимо з досліджень С.П. Ноженка, із 176 студентів-медиків, які отримали в 1915 р. залік 8 семестрів, комісія лікарів військового госпіталю придатними до похідної служби визнала 110 осіб. Серед залишених у запасі, зокрема Багінський Стефан, Барт Гетель, Богатирьов Іоанн, Булгаков Михайло, Каковський Георгій. Так не здійснилося бажання творця «Бігу» та «Пурпурного острова» потрапити в зв’язку з війною на ратну службу до морського відомства.
1916 рік… Спочатку у військовому протистоянні він складався для Росії невдало. Від верхів’їв Дністра до Ризької затоки тривають кровопролитні битви. Проте на Південно-Західному фронті у весняні тижні назрівають події, які мало не змінили хід далекої війни. У березні командуючим фронтом призначають О. О. Брусилова, й одним із пунктів підготовки майбутнього наступу стає Кам’янець-Подільський. Тут і розгортається великий евакуаційний госпіталь Червоного Хреста, в складі якого опиняється й М. Булгаков.
22 травня, після авіаційної розвідки та небаченої в ті часи багатогодинної артилерійської підготовки, здійснюється прорив. 5 червня армії фронту захоплюють Чернівці. Генерал О. Брусилов писав про участь медиків у боях: «Вважаю своїм обов’язком засвідчити, що величезна більшість із них героїчно, самовіддано, невпинно працювали, і жодні ворожі бомби не могли відірвати їх від важкої, роздираючої душу роботи над скривавленими страждальниками — нашими воїнами». Серед цих скромних героїв був і М. Булгаков.
Сувора будівля старої лікарні в Чернівцях. Тут розташовувався госпіталь, де він служив, до цього часу вже будучи призваним на дійсну військову службу як ратник 2-го розряду. Телеграмою Михайло Афанасійович викликає до Чернівців і дружину, її зараховано нештатною сестрою милосердя Червоного Хреста. «Завдяки телеграмі мені вдалося взяти квиток на поїзд, — згадувала Тетяна Миколаївна. — Михайло зустрічав мене з госпітальним автомобілем на невеликій станції. Їхали кружним шляхом, оскільки залізничний міст через ріку Прут було зруйновано. Жили при госпіталі. Михайло Афанасійович, як правило, стояв на ампутаціях, а мені залишалося тримати ногу… Працювати доводилося багато. Михайло часто чергував уночі, під ранок приходив фізично та морально розбитим, буквально падав у ліжко, спав кілька годин, а вдень знову госпіталь, операції — і так щодня. Але свою роботу він любив, ставився до неї з усією відповідальністю і, попри втому, стояв в операційній, скільки вважав за потрібне».
А потім Михайла Афанасійовича перевели на земську лікарську службу до села Никольського Смоленської губернії. Проте формально він залишався на військовій службі із зарахуванням його до резерву чинів Московського окружного військово-санітарного управління. Сичевський повіт, потім Вязьма. Ці лікарські враження становитимуть основу знаменитих «Записок юного лікаря». Вибухають революції, але на безпосередніх лікарських буднях Михайла Афанасійовича це поки що не позначається. «Я не можу залишити ані на хвилину роботу, — пише він сестрі в жовтні 1917 року, — і тому звертаюся до тебе зробити дещо, якщо тобі не складно. Дізнайся, чи є в Москві найкращі видання із шкірних чи венеричних російською чи німецькою мовами і повідом мені».
Разом із тим, головна думка, яка охопила зараз лікаря Булгакова, — не залишитися «мілітаризованим». Лише 22 лютого 1918 р. «тимчасово відряджений у розпорядження В’яземської повітової земської управи лікар резерву Михайло Афанасійович Булгаков» отримує посвідчення, що дає йому право на від’їзд. У ньому, зокрема, йдеться, що він «звільнений із військової служби через хворобу згідно з посвідченням у тому Московського повітового військового революційного штабу в частині запасній. Займав посаду лікаря В’яземської міської земської лікарні, завідував інфекційним і венеричним відділеннями й обов’язки свої виконував бездоганно». Отже, відкривається дорога до Києва.
У ДНІ ПЕРЕВОРОТІВ
«Великий був рік і страшний рік після різдва Христового 1918, але 1919 був страшніший», — напише М. Булгаков. У місті, куди вони повернулися, згідно з Брестським миром були німці. Майбутнього Майстра чекають важкі випробування, але вже на інших війнах.
Центральна Рада, а за нею й влада Скоропадського. Булгаков практикує як лікар-венеролог у «дивовижному за спорудженням будинку» на Андріївському узвозі, 13. Як згадувала Тетяна Миколаївна, «…пацієнти могли з’явитися в будь-яку годину дня, а іноді й ночі…» У листопаді 1918 р. сталася революція в Німеччині, дедалі виразніше відчувалися передвісники падіння гетьманщини. 13 грудня оголосили призов лікарів, що не оминув, очевидно, й Михайла Афанасійовича. Адже, як безстрашно писав у 1936 році Булгаков, відповідаючи на пункти анкети, він «мобілізувався всією владою, що займала місто». Наголосимо, що він не був офіцером. Але в спробах оборони від військ Директорії, очевидно, брав участь, виконуючи обов’язки лікаря.
— «Мобілізація, — уїдливо продовжував Турбін (друге «я» автора «Білої гвардії»), — шкода, що ви не бачили, що робилося учора в дільницях. Усі валютники знали про мобілізацію за три дні до наказу. І в кожного грижа, у всіх верхівка правої легені, в кого немає верхівки — просто пропав…» Але чому Скоропадський зазнав поразки? Адже, як писав гетьман, він вважав доцільним підтримувати український національний рух, віддаючи перевагу територіально-державному патріотизму. І все ж повстання проти нього стає реальністю. 14 грудня П. Скоропадський публікує таку заяву: «Я, гетьман усієї України, протягом семи місяців докладав усіх своїх сил, щоб вивести край із скрутного становища. Але Бог не дав мені сил впоратися з цим завданням, і, з огляду виключно на інтереси України, я відмовляюся від влади».
«І все-таки, коли Турбін відпустив фельдшерів, він опинився у пустому присмерковому класі… Отам чорна померла громада університету, стріла бульвару в білих вогнях, коробки будинків, провали пітьми, стіни, височінь неба… «Бажав би я знати, чому стріляють у Святошині…»
Військова перевага на боці Директорії. «Місто прокидалося в тумані, оточене зусібіч. Звідусіль стежками та шляхами і нестримно просто сніжними рівнинами чорніла та повзла… кіннота, скрипіли важку гармати та йшла… піхота». 26 грудня створюють перший уряд Директорії. Того самого дня оголошується її Універсал. Його підписали Винниченко, Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко. Тим часом активізується «інфільтрація» військ Червоної Армії до України. Влада оголосила про мобілізацію всіх здатних носити зброю у віці від двадцяти до тридцяти п’яти років. Лікарів, природно, теж призивали. За свідченням Тетяни Миколаївни, таку повістку отримав і Михайло Афанасійович. «Я кудись ішла, прийшла — лежить записка: «Приходь туди-то, принеси те-то, мене взяли» (він пішов відмітитися, його одразу й узяли…) Приходжу — він сидить на коні».
Можна вважати, що М. Булгакова як лікаря мобілізували до кінного полку. В обстановці поспішного відступу він зрештою, очевидно, покинув лави…
«Задоволений, що бачу Україну…» «Як тягне земля, на якій людина народилася…» Звичайно ж, Булгаков, який створив найкращі портрети Києва, безмірно любив рідний край. Проте симпатії його в дні української революції були, очевидно, на боці Скоропадського. Утім, історія рухається своїми складними, болісними, суперечливими дорогами. 6 лютого 1919 року, після сорока семи днів правління Директорії, до Києва ввійшли частини Червоної Армії. І знову починається «полювання на лікарів». «У Києві та губернії, — писав у ті дні журнал «Лікарська справа», — згідно з наказом військово-санітарного управління з 15 квітня триває реєстрація і мобілізація лікарів. Крім калік і одержимих тяжкими хворобами, ніхто не звільняється від мобілізації». Ставлення Булгакова до нової мобілізації вкрай негативне, і він уникає її «непрямим шляхом», покинувши Київ. «Одного разу пішли в ліс, не пам’ятаю вже, від кого. Одягненими спали на сіні», — згадує Т.М. Лаппа. Але й у Рад поки що недовгий вік. На початку червня війська Денікіна з північного заходу, а Петлюри — з південного заходу форсують наступ на Київ. У серпні ситуація ще більше загострюється. 30 серпня петлюрівські війська займають Деміївку та прилеглі райони, а наступного дня їх витіснили денікінці. У місті встановлюється нова диктатура. Становище її однак нестійке. У кінці вересня 1919 року лівобережна група Червоної Армії робить атаку на центральні райони, а з Дніпра підходять бронепароплави більшовиків «Геройський», «Грозний» і «Гнівний», що відкривають шквальний вогонь. Вуличні бої тривали кілька днів, проте денікінській владі вдається поки що втриматися.
Переворот за переворотом. «Для поповнення діючих частин» денікінський головнокомандуючий оголосив наказ про призов на військову службу кадрових військових лікарів, які перебувають за штатом, лікарів запасу, ополчення та білобілетників. До цих лав потрапляє і М. Булгаков. «Він отримав мобілізаційний листок, здається, обмундирування. Його відправили до Владикавказа, до військового госпіталю, — розповідала Т.М. Лаппа. — У Києві він у цей час уже мріяв друкуватися. Добровольцем він зовсім не мав наміру йти нікуди». І все-таки ось його остання війна.
«ЩОБ ПОТОМСТВО НЕ ЗАБУЛО»
І знову рядки Т.М. Лаппа: «У Владикавказі прожили недовго — Булгакова відправили до Грозного, у перев’язочний загін. Виїжджав уранці, не випускаючи з рук зброї, на ніч приїжджав додому. Одного разу попав в оточення, але якось вирвався. Потім опинилися в Беслані — не доїжджаючи до Владикавказа. Увесь час жили в поїзді — в теплушці або купе. Узагалі там нічого не було, крім кавунів».
Невдовзі денікінським дивізіям доводиться відступати. Вони насилу втримують Петровськ-Порт, Владикавказ, Дербент, ведучи битви на два фронти — проти Червоної Армії та гірських партизанів. Величезне військо тане.
«Кулемети гримлять дружно, — писав М. Булгаков у «Незвичайних пригодах лікаря». — Чеченці шпарять з аулу. Б’ються відчайдушно. Але нічого не вийде. Візьмуть аул і запалять. Де ж їм із двома тридюймовками встояти проти трьох батальйонів кубанської піхоти… Голову даю на відсіч, що все це закінчиться погано. І заслужено — не пали аулів».
У морозну лютневу ніч поблизу Владикавказа зазнав краху військовий ешелон. «Не пам’ятаю, як заснув і як вискочив… Стогін і виття. Машиніст загнав, попри вогонь семафора, ешелон на зустрічний поїзд. До ранку в станційній кімнаті перев’язував поранених й оглядав убитих», — писав лікар про свої «пригоди». «Солдати його полюбили», — зазначає Т.М. Лаппа. Адже Михайло Афанасійович був прекрасним лікарем і мужньою, сміливою людиною. У щоденнику «Під п’ятою» (вилученому ГПУ і знайденому на початку дев’яностих) він зафіксував: «Я досі не можу оволодіти собою, коли мені треба говорити та стримати болісні арлекінські жести. Пригадав вагон у січні 1920-го року і пані, яка жаліла мене за те, що я так дивно смикаюсь. Я бачив подвійне видіння одночасно — вагон, в якому я їхав не туди, й одночасно картину моєї контузії під дубом і пораненого в живіт полковника… Щоб не забути і щоб потомство не забуло, записую, як і коли він помер. Він помер у листопаді 1919-го року під час походу на Шалі-аул й останню фразу сказав мені таку:
— Дарма ви втішаєте мене, я не хлопчик.
Мене ж контузило через півгодини після нього».
Переддень 1920 року. Новий рік Булгакови зустрічали в генерала Гаврилова. «Були якісь офіцери, — розповідає Тетяна Миколаївна. — Пам’ятаю, всі дуже багато пили, були розхвильовані. Червона Армія успішно наступала… Найспокійнішим був М. А. Він мало пив і, як мені здається, іронічно дивився на всю цю компанію. Нам не було весело. Ми думали про долю близьких, рідних.
Незабаром ми в будинку Гаврилових зайняли кімнату. Отут Михайло Афанасійович захворів на тиф… Білі залишили місто. Тривав грабіж, розбивали склади, магазини.
М. А. стало дуже погано. Я побігла за лікарем. Мене зупинив інгуш і почав запитувати, куди я так швидко біжу. Я йому сказала, що мій чоловік помирає. Він, очевидно, пройнявся співчуттям і провів мене до квартири лікаря, а потім і до нашої квартири. Лікар допоміг Булгакову…»
За даними С.Д. Боброва, це був місцевий лікар Лаврентій Газданов.
Подальше відоме. Михайло Булгаков одужав, однак до професіональної медицини більше не повернувся. Сходила його літературна зірка. Будуть написані великі твори, а світова слава прийде лише посмертно. Щоб увібрати в небачених полотнах і тяжкий досвід воєн лікаря з відзнакою, поза яким, не охопивши вітчизняну усобицю, Майстер, напевно, залишив би нам зовсім інші романи та п’єси, зовсім іншу Булгаковіану. Що ж, життя поставило перед ним безприкладно важкі завдання на скривавлених полях і в безвісних селах початку ХХ століття, і він упорався з ними, сказавши одного разу: «І цього врятувати… І цього… Усіх».
