Ім’я Юрія Білонога, чемпіона Олімпійських ігор у штовханні ядра, Україна і весь світ узнали в останніх числах серпня. Шляхом неймовірних зусиль, в останній шостій спробі йому вдалося обійти американця Адама Нельсона і буквально вирвати у нього золоту медаль. У 1997 році Юрій Білоног уже побував на п’єдесталі пошани, вигравши чемпіонат світу. Потім була тривала перерва. Після нього одеський спортсмен приніс Україні олімпійське золото.
Юрію Білоногу 30 років, майстер спорту з легкої атлетики, підполковник прикордонних військ. Живе в Одесі. Одружений, має сина та доньку. Коли Юрій повернувся на батьківщину, кореспондент «Дня» взяв у нього інтерв’ю.
— Чого вам коштувало олімпійське золото?
— Передусім величезної праці і 17 років наполегливих тренувань. Я ще хлопчиком мріяв стати чемпіоном. Потім у житті було все: і перемоги, і розчарування, — але мрія залишалася. І я знав, що одного разу вона стане реальністю.
— Мрія здійснилася. Що ви відчули, стоячи на п’єдесталі пошани?
— Чесно? Нічого особливого. Стою і говорю собі: я олімпійський чемпіон. І нічого не відчуваю, ні гордості особливої, ні хвилювання. Це прийшло вже потім, коли повернувся додому. Раптом виявилося, що мене вже знають сотні людей, на вулицях упізнають, просять автограф. Для мене така увага дуже незвична. Спочатку зайвий раз на вулицю не хотів виходити.
— Важко бути суперзіркою?
— Я ніколи себе зіркою не відчував. Ні коли чемпіоном світу став, ні зараз. Хлопчики, дівчатка на стадіоні всі намагалися мене Юрієм Григоровичем називати. Я їм заборонив. Якщо десь офіційно спілкуємося, справа інша, а на тренуваннях я для всіх був і залишаюся просто Юрою. Я взагалі за вдачею людина не гонориста, зоряна хвороба не для мене.
— Можливо, тільки праці і бажання все-таки замало, щоб стати чемпіоном. Потрібен ще талант, а, крім того, хороша школа і тренер, який навчить основам майстерності. Як сьогодні в Україні йдуть справи з підготовкою молодих спортивних кадрів?
— Як, на мій погляд, то не дуже добре. Наприклад, у нас в Одесі існує велика проблема тренерських кадрів. Більшість тренерів пенсійного віку, молоді викладачі не йдуть у спортшколи через низькі зарплати. А щоб стати справжнім майстром, щоб знайти і виростити свого чемпіона, треба і 10, і 20 років. Але спортсмена треба не лише знайти, його треба ще й утримати. Молодим спортсменам потрібен стимул. Я, наприклад, коли ще хлопчиком був, тренувався заради спортивної екіпіровки. Це було дуже престижно. Пам’ятаю, мені в 90-му році за костюм із написом «Збірна СРСР» пропонували півтори тисячі рублів. Тоді за ці гроші автомобіль можна було купити. А сьогодні не всякий юнак у 19 років може собі дозволити сидіти у батьків на шиї і займатися одними тренуваннями. У спорті він починає отримувати хоч якусь матеріальну винагороду, тільки досягши певних результатів, чемпіонських звань. У мене це сталося у 25 років. Але мені пощастило, я потрапив у спортивну сім’ю. У мене і дружина, і тесть спортсмени. Вони мене розуміли. А багатьом із моїх друзів довелося залишити спорт, щоб забезпечувати себе і сім’ю.
— І який вихід із цієї ситуації ви б запропонували?
— У всьому світі існує клубна система. Клуби самі шукають спонсорів, ростять кадри, забезпечують спортсменів. По-моєму, це єдиний вихід. І з того моменту, як Віктор Янукович очолив Олімпійський комітет, в українському спорті ситуація почала змінюватися на краще. Раніше підготовку до Олімпійських ігор починали фінансувати всього за три місяці до їхнього початку. У цьому році ми почали готуватися до ігор у Пекіні відразу ж після Олімпіади в Греції.
Крім того, вже років десять у нас не було ніяких медиковідновлювальних зборів. Сьогодні вже спортсменам пропонують путівки на тренувальну базу в Кончі-Заспі. Сама база реконструюється, директор змінився. Харчування тепер тут на будь-який смак. Ми й не звикли до такої уваги...
— Повернімося до Олімпіади. Що, на ваш погляд, відрізняло українських спортсменів від інших на цих змаганнях?
— Низький ступінь патріотизму. За своїми спортивними якостями ми ні в чому не поступаємося європейцям та американцям. А ось національної гордості та командної згуртованості нам справді у них варто б було повчитися. Вболівають за своїх тихо, мовчки. Суперник твій виступає, знову тихо сидять, бояться свиснути. Греки, італійці, французи за своїх кричать на трибунах, підтримують як можуть. Розуміють, що результат спортсмена залежить, у тому числі від того, як поводяться болільники.
— Скажіть, а як у Європі ставляться до України, що про неї знають?
— По-моєму, Україну вже знають у всьому світі. Насамперед, завдяки її спортсменам: Кличку, Шевченку та іншим. І ставляться до нас тепло, дружньо. А ось американців у Європі не люблять. Дуже зарозуміло вони себе поводять... Тому, коли мій суперник-американець закидав шосту спробу, весь стадіон вив і свистів.
— Останнім часом фактично жоден міжнародний турнір не обходиться без допінг-скандалу. Не обійшлося без ексцесів і у Греції. Наскільки, по-вашому, об’єктивно проходить обстеження спортсменів і що примушує організаторів кожної чергової Олімпіади посилювати вимоги допінг-контролю?
— Причина такого пильного допінг-контролю спортсменів з України, Росії та інших країн Східної Європи, по-моєму, проста. Допінг-контроль — це хороша можливість управляти медалями. Випив таблетку аспірину — все. Препарат розріджує кров, значить — стимулятор. І доводити зворотне даремно. У мене були змагання, коли за два дні мене три рази перевіряли, все ніяк не могли піймати. Інших зовсім не перевіряли. По суті це вже не допінг-контроль, а допінг-шантаж. Причому його організатори вже самі розуміють, що дійшли до абсурду.
— А в чому для вас була основна особливість олімпійських ігор у Греції?
— Передусім, у тому місці, на якому мені довелося виступати — стадіон, якому близько 3 тисяч років. Ігри 2004 були на ньому першими з часів древніх греків. Тому місцеві журналісти жартували, що я другий олімпійський чемпіон після Геракла. Знаєте, коли виступаєш у такому історичному місці, відчуваєш якесь особливе хвилювання, неначе на тебе дивляться всі герої Еллади.
— Юра, говорять, що багато спортсменів дуже вірять у прикмети. Талісмани всякі носять, щасливі шапочки, маєчки. А ви вірите в прикмети?
— Вірю. Їду на змагання і все на номери машин дивлюся, чотиризначні. Шукаю щось на зразок 20-97 або 21-15. Ну, щоб близько було до довжини кидка.
— І допомагає?
— Іноді.
— Скажіть, а хто в сім’ї за вас більше за всіх уболіває? Син, донька, дружина?
— Теща. Тесть на змаганнях поряд зі мною. Він, як ви знаєте, мій тренер. Дружина ніколи не дивиться трансляції по телевізору. Хвилюється дуже. Син із донькою дивляться, радіють. А ось теща вболіває по-справжньому.
— Перед від’їздом на Олімпійські ігри мер Києва пан Омельченко обіцяв усім медалістам подарувати квартири у столиці. Вам як золотому призеру, пам’ятається, належить трикімнатна. Так стримав мер свою обіцянку?
— Поки ні. Але у будь-якому випадку не маю наміру перебиратися до Києва. Одесу я люблю більше.
— І останнє, традиційне запитання. Які ваші плани на наступні олімпійські ігри?
— Я, так само, як і на цих, боротимусь за перше місце, золоту медаль. Спорт — це моя професія, моє життя. І я збираюся докласти всіх зусиль, аби досягти в ньому найвищих результатів.
