3 червня
Серед шуму і метушні великого міста, з приглушеним щемом у душі все частіше пригадується рідне, таке близьке — погоже літнє надвечір’я в селі.
...За день стомившись, вітер заховається в кущ калини — спочити й приколисати пташину. Останні промені сонця полишили верхівки дерев, і, скрадаючись, пішли за горизонт. На землю наповзають перші, ледь вловимі сутінки. В повітрі витає приглушений людський гомін, останні пташині спроби оспівати вечір. За всіма законами має наступити царство тиші. Та у світі, виявляється, немає пустоти, і весь простір уже наповнює не дзвін, не бездарне сюрчання, врешті, не спів, а щось надзвичайне — звучне, мелодійне і таке спокійно-рідне. Перед таким маестро зблякне найвіртуозніший оркестр, буде здаватися нездарою найвправніший музика, жоден співак ніколи не втне такого співу. Тоді звертаюся, благаю, ні! — наказую: нехай замруть усі звуки, окрім цього. Прислухайтесь: співають цвіркуни. Так вдатно, віртуозно, від душі.
