Те, що прийняття нового закону про вибори на пропорційній основі супроводжуватиметься гострою дискусією, було прогнозоване. А ось передбачити, що головними будуть протиріччя не за лінією «влада — опозиція», а за лінією «списочники — мажоритарники» не спромігся майже ніхто. Хоча конфлікт лежав на поверхні.
Елементарна арифметика, за якою в парламенті є рівно половина людей, котрi завдячують своєму обранню не стільки партійній чи блоковій приналежності, скільки особистому успіху в конкретних виборців, почала явно даватися взнаки лише в останні тижні. Знавці парламентської алгебри, як виглядає, поки що неспроможні вирішити ніби просте арифметичне завдання.
Перед розглядом виборчого закону в другому читанні до нього було запропоновано нечувану кількість пропозицій і змін. За кожним із цих кількох сотень зауважень стоїть інтерес реальних людей і реальних територій, які вони представляють у Верховній Раді.
На перший погляд, перешкода не видавалася нездоланною. Слід було переконати лише частину депутатів-мажоритарників і додати їхні голоси до голосів депутатів-списочників, які в свою чергу мали б голосувати за пропорційний закон двома руками та із заплющеними очима. На практиці все виявилося складніше. Кожен авторитетний депутат, обраний в окрузі, в разі переходу на «пропорціоналку» не без підстав розраховує на «прохідне» місце в списку «прохідної» партії чи блоку. Що, звісно, не надто надихає списочників із останніх та передостанніх рядів. Коли ж подивитись на перспективу в світлі можливої політичної реформи, то депутатські мандати парламенту, який матиме набагато більші повноваження, ніж тепер, стають ще привабливішими.
Отже, спротив пропонованому переходу на вибори виключно за партійними списками криється не тільки в публічних демаршах окремих депутатів-мажоритарників — зокрема, у їхніх демонстративних виходах із фракцій, які сталися минулого тижня. Але і в пропозиціях до нового закону, спрямованих на більшу персоніфікацію виборчих списків і наближення процесу їхнього формування до виборчих округів, де все виглядає не зовсім так, як уявляється в центральних партійних штабах.
Аби спромогтися узгодити всі наявні протиріччя й урахувати всі пропозиції за один день пленарного засідання, голова Верховної Ради мав би або володіти майстерністю спресовувати час, перетворюючи години на хвилини, або знайти на захист своєї позиції такі аргументи, які б переконали якщо не всіх і одразу, то хоча б тих, чиїх голосів було б досить для ухвалення нового виборчого закону. Відомо, що ці аргументи Володимир Литвин наполегливо шукав у кількох високих кабінетах, проте вийшов звідти не до кінця переконаним.
Схоже, головна проблема нині — не прийняти якомога досконаліший закон про вибори, а прийняти цей закон якомога швидше. А те, що виходить у результаті швидких рішень, ми можемо спостерігати майже кожен день, коли недоречності чи протиріччя в чинному законодавстві стають на заваді чи не в кожній справі, хоча б трохи складнішій за забивання цвяха в стіну.
Особлива принциповість депутатів в обговоренні зауважень до прийнятого в першому читанні закону про вибори обумовлюється просто: йдеться насамперед про інтереси самих депутатів. У цьому напрямку наші народні обранці якщо й помиляються, то тільки й виключно на власну користь. Сконструювати виборчий закон, який би влаштовував усіх, неможливо ні за одне пленарне засідання, ні за триста таких засідань.
Потрібен компроміс. І цей компроміс уже давно існує в друкованому вигляді, зшитий у скромну книжечку під назвою «Закон про вибори народних депутатів». Йдеться про чинний закон, за яким українські парламентарії одержали свої теперішні повноваження. Є підозра, що пошук компромісів приведе всі сторони до варіанту, за якого змінювати існуючий закон не буде жодного сенсу. Саме про це, швидше за все, думає більшість парламенту. Більшість не в політичному, а в арифметичному значенні цього слова. А те, про що не говорять вголос, але чого дуже хочуть, як правило, виходить у нас дуже добре.
