Проте, з погляду порівняльного аналізу внутрішньополітичних процесів, російська виборча кампанія, безумовно, є цікавою. За подробицями «День» звернувся до директора українського Інституту політичних досліджень Володимира БОНДАРЕНКА як політтехнолога, який працював практично на всіх загальнонаціональних виборах у Росії за останні десять років. Нинішні — не виняток. А вибори в Росії, як завжди, дають для українських спостерігачів безліч повчальних епізодів.
— Ніхто не має сумнівів, що наступним президентом Росії знову стане Володимир Путін. У чому ж сенс цих виборів — як для простих росіян, так і для офіційного Кремля?
— Найкраще на це запитання відповів заступник глави адміністрації президента РФ Дмитро Козак, який заявив, що вибори глави держави відбудуться у вигляді референдуму. При цьому ключове запитання, на яке має відповісти виборець, лише одне — «чи підтримуєте ви лінію президента Путіна?» Головним завданням влади на виборах є забезпечення легітимності кампанії, тобто як щонайменше п’ятдесятивідсоткової явки виборців. Ну й, звісно, команда Путіна боротиметься за те, щоб гарантовану перемогу свого вождя зробити красивішою — в першому турі та з якомога більшим відривом від конкурентів. Що стосується простих росіян, то відмінність нинішніх виборів від усіх попередніх у тому, що сьогодні від позиції кожного з них дійсно нічого не залежить.
— Рейтинг Путіна є феноменально високим, і, що найголовніше, стабільним практично з моменту його приходу до влади чотири роки тому. Однак у простих росіян предосить підстав для невдоволення — починаючи від низького, порівняно з населенням країн Заходу, рівня життя, закінчуючи питаннями безпеки. Тобто поле для конструктивної критики влади широке, сильним політикам із стану опозиції є де розвернутися...
— Кого з російських політиків ви вважаєте сильними опозиціонерами? Компартія втратила свій авторитет, права ж опозиція не може розвернутися хоча б тому, що ліберальні, прозахідні ідеї підтримує вельми незначна частина населення. Подивіться: КПРФ цього разу висунула замість свого лідера Геннадія Зюганова нікому не відомого Миколу Харитонова. Дізнавшись про своє висунення з преси, він із сумом заявив, мовляв, партія сказала «треба». Інший «опозиційний» кандидат Володимир Бринцалов на фасаді будівлі свого передвиборного штабу розмістив величезну символіку президентського блоку «Єдина Росія». Висуванець ЛДПР Олег Малишкін «хоче просто розвеселити Путіна, щоб тому не було самотньо». Ніхто з «конкурентів» чинного президента навіть не мріє реально поборотися за «престол». Виняток становить хіба що Ірина Хакамада, яка, принаймні, не боїться публічно критикувати Путіна. Ірина Міцуовна вже здобула собі славу єдиного «кандидата-чоловіка» у списку конкурентів ВВП. Опозиціонером прийнято вважати й Івана Рибкіна, однак після історії з його зникненням і знайденням у київському готелі «Україна» постало питання, чи можна його вважати політиком взагалі.
— Як ви вважаєте, чому ряд добре знайомих виборцю, і не тільки російському, дійових осіб — Володимир Жириновський, Геннадій Зюганов, Григорій Явлінський, Борис Нємцов — відмовилися від участі в нинішній кампанії? Чи не є таке рішення для згаданих фігур політичним «самогубством»?
— Вважаю, це їхнє власне рішення, бо в інтересах Путіна — створити хоч якусь видимість боротьби. Провал Союзу правих сил та «Яблука» на нещодавніх парламентських виборах наочно продемонстрував, що буде з тими, хто зважиться оспорювати авторитет ВВП. Отже, потенційні опоненти Путіна вирішили, що називається, «не ставати посміховиськом». З одного боку — начебто правильно, особливо що стосується Явлінського або Нємцова: після провалу на виборах до Думи електорат не пробачить другого розгрому вже на виборах президента. Однак це не можна назвати виходом із ситуації. Швидше навпаки — подібна тактика скидається на капітуляцію без бою. У політиці святе місце пустим не буває, політична боротьба багато в чому схожа з боротьбою за виживання в природному середовищі — або ти перемагаєш, або перемагають тебе, при цьому поразка рівнозначна смерті. Тут буде дуже доречним навести приклад Білорусі. Свого часу, після приходу до влади Олександра Лукашенка і згортання ним демократичних процедур, тамтешня опозиція бойкотувала парламентські та місцеві вибори. Результат відомий — опозиція в Білорусі просто перестала існувати. Якщо до цього вона була у представницьких органах у меншості, то після добровільної відмови від боротьби за владу її там не стало зовсім. Але білоруські опозиціонери помилилися щодо можливостей позапарламентської боротьби — переставши існувати в парламенті, опозиція перестала існувати й на вулиці. Безсумнівно, подібна доля чекає й на російську опозицію, якщо вона не перестане поводитися так легковажно. Панам Явлінському, Нємцову, Зюганову слід було б уяснити, що в політиці неприпустимо ображатися, навіть якщо твій опонент дійсно був неправий і грав не за правилами. Слід підводитися, і, попри шишки, садна, вибиті зуби та зламані щелепи, боротися далі.
— Крім політиків, у Росії суб’єктами прийняття важливих політичних рішень прийнято вважати «олігархів». Принаймні, так було в епоху Єльцина. Яка їхня роль у російській виборчій кампанії нині?
— На цю тему в Росії зараз є популярний анекдот. Мовляв, приходить до Путіна олігарх і каже: «Володимире Володимировичу, немає більше моїх сил. Дороги за свій рахунок побудував, лікарні відремонтував, дитячі будинки підтримав. Усе, немає більше грошей. Дозвольте поїхати за кордон». На що Путін відповідає: «Поїхати — без проблем. Тільки, за старим російським звичаєм, перед дорогою належить посидіти...»
Вертикаль влади в Росії навчилася «співробітничати» з бізнесом на всіх рівнях. Підприємці вже давно допомагають і державі, і безпосередньо Путіну в його різноманітних проектах. Це ж стосується й виборів — кожен серйозний бізнесмен історію з Ходорковським «закарбував на носі». Кожен із них розуміє, що тільки підтримка «ВВП своєї країни» може забезпечити стабільність його справ та його власну безпеку. Із великих суб’єктів бізнесу лише ображений «ЮКОС» не приховує своєї опозиційності. Зокрема, один із засновників цієї корпорації Леонід Невзлін уже заявив про підтримку Ірини Хакамади. Щоправда, за нинішніх передвиборних розкладів навряд чи ця підтримка якось позначиться на результаті кампанії. «Опозиційним» олігархам у сьогоднішній Росії у кращому разі відводять роль приборкувачів вітряних млинів. У гіршому — мешканців місць не таких далеких.
— Перша президентська кампанія Володимира Путіна відбувалася під акомпанемент «антитерористичної операції» у Чечні, на тлі свіжих у пам’яті людей жахливих вибухів будинків у Волгодонську та в Москві, які влада однозначно приписує чеченським терористам. Нещодавній теракт у московському метро активізував розмови про чеченських терористів, з якими слід робити відомо що. Яким є вплив чеченського чинника на перебіг нинішніх виборів?
— Протягом останніх років Кремль щосили намагався подавати проблему Чечні як вирішену. У республіці відбулися вибори президента, на яких переміг кандидат від ВВП Ахмат Кадиров. Однак саме перемога свого кандидата у Чечні, як і в інших регіонах, може спричинити ефект порохової бочки для Путіна. Бажаючи провести вірних собі політиків у керівництво регіонами, Кремль грубо ігнорує реальне волевиявлення місцевих жителів, а це викликає у них зворотний ефект. Тому цілком природно, що обрання президента в Чечні не привело до встановлення остаточного миру. Великих битв на території Чечні не передбачається, отже, серйозним інформаційним чинником ця проблема не буде. Однак перманентна присутність фронту боротьби з тероризмом є чинником ідеологічного згуртування росіян, яке сьогодні можливе тільки навколо однієї-єдиної постаті — президента Путіна.
— Чим майбутні вибори в Росії схожі, а чим відмінні від наших виборів глави держави, запланованих на осінь?
— Відмінностей набагато більше, ніж схожості. Найголовніша відмінність — у них все відомо заздалегідь, а в нас поки не ясно нічого.
— Як, на ваш погляд, можуть змінитися відносини між Україною та Росією після російських виборів?
— Про кардинальні зміни йтися не може — влада в Росії залишається тією самою. Водночас певні трансформації імовірно будуть. У результаті нещодавніх парламентських виборів Володимир Путін отримав абсолютно слухняну Думу, тобто законодавчу гілку влади. Залишилося тільки підтвердити свій власний статус — руки в усіх напрямах розв’язані. За підсумками цих двох кампаній Володимир Путін отримує таку владу над своєю країною, якої навіть приблизно не має жоден із лідерів країн Заходу. Навіть більше, такої влади над власним народом не має жоден із лідерів великих держав решти світу, чи то Китай, Індія або навіть Саудівська Аравія. Як розпорядитися цією владою — проблема самого Путіна. Щодо України, очевидно, реалізовуватиметься стратегія, обрана Кремлем раніше. Офіційно це звучить так — відносини з Україною є зовнішньополітичним пріоритетом №1. По суті ж це означає — всіма прийнятними методами повернути Україну в орбіту свого економічного, політичного й культурного впливу. Серед цих методів можна назвати і Тузлу, і ліберальну імперію Анатолія Чубайса. Проте, «тупого» повторення історії з Тузлою, вважаю, не буде — отримавши одного разу гідну відповідь, надалі наші візаві намагатимуться діяти рафінованіше. Однак абсолютно очевидно, що тепер тиск посилиться в усіх напрямах. Але якими будуть його наслідки, я просто переконаний, залежить передусім від нас самих.
