Новий міністр оборони не має наміру сподобатися всім, а пропонує суспільству та державі з’ясувати: чим є нинішня українська армія, та визначитися — який набір військових можливостей може собі дозволити зараз держава? Якою мірою може й повинна розраховувати країна на армію як чинник стримування, чинник міжнародних переговорів і чинник інтеграції у «пристойне товариство»? Пристойне — у плані військових і соціальних стандартів безпеки.
«Я ЗНАЮ, ЩО ЗАДОВОЛЕНИХ БУДЕ НЕБАГАТО»
— Після того, як під час роботи секретарем РНБОУ вас неодноразово «відправляли» послом то до Канади, то до Німеччини, призначення на посаду міністра оборони виглядало несподіваним. Враховуючи стан армії, для політика ваша посада є досить ризикованою. Ви одразу погодилися?
— Не відразу. За час роботи секретарем Ради безпеки вдалося багато що зробити. Достатньо пригадати нову стратегію щодо НАТО, Празький саміт, рішення про участь у миротворчій операції в Іраку… А у внутрішніх справах — радикальні рішення щодо залізниці, «Укртелекому», «Енергоатома», які після цього протягом року зі збиткових стали високоприбутковими. Рішення Ради безпеки щодо «Держкомрезерву», щодо використання надр, щодо підприємств з іноземними інвестиціями, щодо енергетики, алкогольних та тютюнових виробів, — усі вони вивели з тіні мільярди гривень, які осідали в кишенях поінформованих пройдисвітів. Звичайно, вони були зацікавлені відправити мене подалі від України, навіть до прекрасної Канади. Звідси й ті чутки, про які ви говорите, і брудні кампанії в деяких ЗМІ. Після всього цього — переключення на «вузьке» відомство, ал е з широким колом проблем… Треба було добре подумати. На цю тему було кілька розмов з Президентом.
Головний аргумент Президента — необхідність серйозного реформування. Він говорив: у вас є досвід, колись створювали СБУ, готували низку засідань РНБОУ з проблем Збройних сил, розслідували скнилівську трагедію, ситуацiю з російським Ту-154. І є необхідність у дуже серйозному ривку в реформуванні Збройних сил. А другий момент — мої особисті аргументи, які я почав для себе виставляти за принципом «за» і «проти». Спочатку було більше «проти», але потім з’явилася середина. Далі, чесно кажучи, треба було комусь справді серйозно вторгнутися в армійський організм, щоб почати його лікувати. Я знав, що в армії багато проблем, знав багато чого. Але чесно скажу, що тільки з часом я зрозумів, чому Президент наполягав, щоб я погодився. Я не міг передбачити, наскільки проблеми Збройних сил глибокі і небезпечні як для самої армії, так і для суспільства. З часом я пересвідчився, що Леонід Данилович відчував, а може, й знав більше, ніж знав я на той момент про проблеми, пов’язані зі Збройними силами. .
— Як сприйняли ваше призначення центральний апарат і генералітет МО? Чи маєте в міністерстві союзників і однодумців? Ви прийшли до Міноборони «зі сторони», не будучи пов’язаним такими речами, як борги, особисті послуги, однокашництво, зв’язки і таке інше. Навіть більше, ви виходець із іншої силової структури, а, як мінімум, обережні відносини між силовиками різних відомств є «традицією» багатьох країн. Україна — не виняток.
— Я думаю, що Президент у тому числі враховував і ці обставини. Це підтверджується порівняно із призначеннями керівників й інших відомств. Я маю на увазі Ігоря Смєшка на чолі СБУ, він також не мав жодних зв’язків і ніколи у СБУ не працював. І призначення міністром внутрішніх справ Миколи Білоконя — він хоча і з тієї системи, але з дуже великою, як для нашого часу, «перервою» в роботі в Адміністрації Президента. Справді, «свіжий погляд» полегшує можливість виконувати складні завдання і приймати непопулярні рішення. Але я хочу наголосити на важливій деталі: з 1994 року я не працюю у Службі безпеки. Вже майже десять років я, як-то кажуть, у великій політиці: віце-прем’єр, перший віце-прем’єр, прем’єр, голова парламентського комітету, секретар Ради безпеки, тепер міністр оборони. Це світ великих політичних категорій, він істотно відрізняється від технології спецслужб. Щоправда, іноді я бачу в трепеті деяких генералів, за якими є грішки, що вони пам’ятають про ту ранню частину моєї біографії. І не без підстав.
У Збройних силах загалом по-різному сприйняли моє призначення. Я навіть не беруся аналізувати або оцінювати його однозначно. Вважаю, що тривога була й, можливо, залишається у деякої частини військових, але я хочу сказати, що дуже велика частина офіцерів, генералів однозначно підтримують те, що я роблю. Навіть попри прийняття непопулярних рішень: скорочення, звільнення, розслідування. Дуже по-різному сприйняли те, що армійська газета «Народна армія» почала проводити журналістські розслідування щодо низки дуже делікатних питань. Я знаю, що задоволених буде небагато. Етап реформування, який зараз задано, та рівень глибини цього реформування зачіпає інтереси дуже багатьох. Звісно, поки немає остаточної інформації про терміни, параметри та бюджет скорочення армії, це породжує тривогу — і це зрозуміло. Я зробив і зроблю усе можливе, щоб максимально повна інформація про реформу швидко проходила каналами Збройних сил у вигляді наказів, нарад, колегій, і щоб це усе дохідливо розтлумачувалося. Можу одразу сказати, що не буде реформ заради кампанії, заради чисельності. Не в цьому мета. Мета в тому, щоб суспільство отримало правдиву інформацію про Збройні сили, які воно сьогодні має. І яких у зв’язку з цим слід вжити заходів, аби створити Збройні сили, які потрібні сьогодні Україні. Міф, який створювався про армію, завдав багато шкоди передусім самим Збройним силам. Ця шкода полягає не тільки в подіях, пов’язаних зі скнилівською трагедією, з Ту-154, із Броварами, з Артемівськом. Найбільш руйнівний міф — це міф про бравурне благополуччя Збройних сил.
МІФИ ПРО АРМІЮ
— Як ви оцінюєте ступінь розуміння суспільством і державою того стану, в якому знаходиться армія?
— Сьогодні понад 47 тисяч офіцерів і прапорщиків без квартир — це концентрована образа військових з боку суспільства та з боку держави. Адже не йдеться про зовсім молодих людей — 5-7 років вислуги, які, ну, якось можуть перетерпіти, усі, мовляв, через це проходили. Йдеться про полковників, генералів, які по 20—25 років відслужили і не мають житла, мають 2—3 дорослих дітей — це важко травмує сім’ї військовослужбовців. І ще деталь: багато хто не вірить і вважає неймовірним, коли я кажу, що сьогодні офіцери і прапорщики — від окремого батальйону до дивізії включно — мають тільки одну польову форму. А жінки-військовослужбовці — у плані військової форми — це трагедія. На всі випадки одна форма — польова. Якщо держава не може надати форму військовій людині, призваній на службу до Збройних сил, вона повинна їй виплатити грошову компенсацію — це передбачено законодавством. І те, що держава не виплатила військовослужбовцям, які служать сьогодні, 614 мільйонів гривень компенсації за військову форму, яку вона їм не видала, — це другий рівень образи армії. Я вважаю, що правда про Збройні сили — це одна із цілей реформи. І, звісно, суспільство має знати про небезпеки, які несуть Збройні сили громадянам. Може, для когось це звучить несподівано і незрозуміло... А небезпеки такі. Сьогодні у Збройних силах — понад мільйон тонн боєприпасів, які потрібно утилізувати. Для потреб армії Україні достатньо менше мільйона — це на 20 років уперед. У країні понад 200 різноманітних складів, баз й арсеналів, де сконцентровано колосальну кількість боєприпасів. Більшість таких складів сформували наприкін ці 80-х років, коли зі Східної Європи виводили війська колишнього Радянського Союзу. Протягом 10 років ці сховища перетворилися на такi, якi несуть колосальну небезпеку. Трагедія в Артемівську показала, що це таке. Артемівськ — це маленька частинка армійських арсеналів. Є склади у 10—20 разів більші, ніж в Артемівську. Багато боєприпасів не просто лежать на землі — вони заросли травою, до багатьох із них уже не можна підпускати нікого, крім саперів, деякі склади по суті «самозамінувалися». Перший наказ після призначення, який я підписав 3 липня, — був про впорядкування на цих складах. Але самі Збройні сили самостійно ніколи цю проблему не вирішать.
— Одне з останніх, коли ви були секретарем, засідань Ради безпеки також було присвячено цій проблемі?
— Так, саме цій. На даний момент вдалося здійснити близько 30% обсягів найтерміновіших, найнеобхідніших необхідних робіт з невеликого впорядкування складів. Вирішення проблеми вимагає величезних коштів. Треба побудувати «Зміївські вали» для обвалування боєприпасів, які в ряді місць сьогодні просто складено на землі, як буряки, у тарі, що прогнила, і в дуже небезпечному стані. Ці боєприпаси, за інструкціями, потрібно обвалувати п’яти-шести- семиметровими земляними валами. Звісно, спочатку їх слід добре одягнути у надійні дерев’яні «вдяганки». Потрібно збудувати понад 150 кілометрів валів. Це великі кошти, пальне, техніка, люди, земля. Потрібні різноманітні складні сигналізації, протипожежні системи, пожежні машини, пожежні водосховища, будматеріали і багато іншого, на що потрібно витратити сотні й сотні мільйонів гривень. Тара — це не просто ящики для консервів. Це вельми складні вироби для багатометрових торпед, ракет, великокаліберних снарядів, важких бомб тощо. Окрема тема — чому раніше цим не займалися як слід.
— У деяких інтернет-виданнях висловлювалася версія про те, що вибухи в Артемівську — це результат прагнення «сховати кінці» після рішення Ради безпеки і вашого наказу про інвентаризацію майна на військових складах.
— Ні, в Артемівську все цілком ясно. Три авантюристи у військовій формі, які охороняли склад, залучили цивільного газозварювальника. Це було їхнє вже шосте «відвідування» складу. Знаючи, що п’ятдесят другу бригаду розформовуватимуть і ці склади за планом мають передислокувати, вони почали різати під’їзні залізничні шляхи та здавати їх у металобрухт. «Зварювальні роботи» всередині одного зі складів призвели до спалахування пороху, а далі всі вже знають... До речі, склад в Артемівську — не найбільший і не найгірший. У ньому вибухнуло 3600 тонн. Збройні сили мають близько десятка складів, де боєприпасів зберігається в десятки разів більше, ніж в Артемівську.
— Ви сказали про міфи, які створювалися про Збройні сили. Хто ці міфи створював і навіщо?
— Це довга історія. З одного боку, є позитивна частина міфу про Збройні сили, але вона напрацьована нашими попередниками: дідами, батьками, а для кого й прадідами. Військові досить тривалий час були прикладом високої організованості, чіткості, самовідданості, і це створило хороше ставлення до ЗС, хороший міф, який досі працює в рейтингу довіри до армії. А ось у роки незалежності було створено іншу, негативну частину міфу про армію: мовляв, існують, звісно, недоліки, пов’язані з недофінансуванням, а взагалі все гаразд. У військових багато всілякого добра, вони якось виживуть. Йдеться також про живучість показухи, окозамилювання, я б навіть сказав, дезiнформацію щодо реального стану справ.
ВІД КОГО ЗАКРИВАТИСЯ?
— Тобто, моделі поведінки і взаємовідносини з політичним керівництвом країни залишалися радянськими, а радянських ресурсів уже не було?
— Можна і так сказати. Але я вважаю, що серйозно позначилася відсутність дієвого демократичного контролю за Збройними силами з боку суспільства та гіпертрофоване прагнення таємничості, закритості — воно так само багато в чому сприяло погіршенню стану армії. Я, будучи нещодавно у Львові, представляючи нового командуючого військами Західного оперативного командування генерал-лейтенанта Петрука, відвідав один із небезпечних складів боєприпасів. Запросив главу обласної державної адміністрації, голову облради, мера: їдьмо — подивимося. Я мав інспекторську місію, перевіряв, як виконують мій наказ. І можете собі уявити, які були в них очі... Десятки тисяч тонн боєприпасів, які зберігаються з порушенням УСІХ правил. Але це ж ненормально, що ці троє керівників уперше побачили, що вони під боком мають. Чому не вживали заходів? Я дивлюся убік керівника області, а він мені каже: ради Бога, ніхто й ніколи не звертався, що взагалі є проблема землі для валів, у нас скільки завгодно косогорів, нам ніхто і ніколи не казав, що є така проблема. Усе це — наслідок закритості Збройних сил. Від кого закрилися? І це не єдина болячка — я маю на увазі склади в такому дикому, неприпустимому стані. Щодо цього існує жорстка вказівка Президента і нам, і уряду щодо фінансування цієї проблеми. Є й інші важкі хвороби, про які ми не знали.
— Що ви маєте на увазі?
— Найголовніша — це поширена неправда про армію.
ГРОШІ
— Ви вже згадали про проблему житла для військових. Але про це говорять уже стільки, що постає запитання: а куди йдуть житлові гроші? Адже армія має значні ресурси, вони реалізуються вже не рік. Чи за рахунок цих ресурсів не можна вирішити проблему житла?
— Можна, але не зовсім. Держава, указами Президента, дозволила Міністерству оборони задіяти не тільки бюджетні кошти на житлове будівництво. Залучали й інвестиційні гроші. Дозволено пайову участь Міністерства у вигляді земельних ділянок, дозволено пільги у вигляді звільнення від податку на прибуток і для тих підприємств, які будують житло для військовослужбовців. Державна Податкова адміністрація та Рахункова палата назвали суму 835 млн. гривень. Вона не надійшла до бюджету країни за кілька років у зв’язку зі звільненням підприємств від указаних податків. Гроші не надійшли до бюджету і пішли на будівництво житла для військовослужбовців. Виявилося, що тут було дуже багато зроблено несумлінно. Доводиться розбиратися.
Цього року і, маємо надію, наступного стаття витрат на будівництво житла для військових згідно із законом про держбюджет, є захищеною. І — слід віддати належне і уряду, і парламенту — фінансування здійснюється регулярно. На наступний рік передбачено трохи більше 300 мільйонів гривень.
Крім того, Міноборони має значні земельні ресурси. Я зараз припинив — на це є «добро» Президента — передачу всіх земельних ресурсів просто так, на «донорських» умовах будь-кому. А є прохання дуже високих «ходоків»... Усе припинено, розроблено технологію, є розрахунки — все, крім бюджетних коштів, буде задіяно на будівництво житла. Тобто ця проблема має два аспекти — минуле й майбутнє. Минуле — з ним ми розберемося. Ми зараз уже подали кілька позовів у суд і, впевнений, виграємо. Знущального обдурювання Міністерства оборони не буде. А ті ресурси, які є в армії, реалізовуватимуть виключно за ринковими цінами. Немає проблем, ми можемо передати зайву техніку, земельні ділянки чи то уряду, чи то Верховній Раді, чи то місцевій владі. Єдина умова: за ринковою ціною. Ділянка на інженерних мережах — це одна ціна, а ділянка в полі — інша. На відповідну суму — житло для військових у тому ж місті або області, де передається майно. До речі, в Росії саме в такий спосіб вирішують проблему житла для військових, передусім у Москві. Не тільки для безквартирних. Адже більшість офіцерів живуть у дуже поганих умовах, хоч і не вважаються безквартирними. Приміром, генерал, 22 роки вислуги — одна кімната, двоє дорослих дітей, але він не вважається безквартирним. Окреме питання — службове житло. Сьогодні я, як міністр, не маю резерву службового житла та скутий у можливостях маневрувати кадрами, не створюючи великих проблем їхнім сім’ям. Фонд хорошого, комфортного службового житла буде створено. У тому числі й за рахунок реалізації майна армії, будемо й купувати на повторному ринку — там, де це не дуже дорого. Тим ганебним явищам, про якi я говорив, — безквартирний офіцер — слід покласти край назавжди.
— Якщо йтиметься про зниклі державні гроші, очевидно, слід чекати нових кампаній на замовлення?
— Деякі вже тривають повним ходом, деякі, як мені відомо, плануються. Нещодавно наймали кількох журналістів із Черкаської області за непогані гроші писати книгу про справу Гонгадзе, обіцяли доступ до «закритих» матеріалів, але одна умова, — «мочити» Марчука і ще дві особи. Купляють нових «біографів», так званих «тлумачів» мого життя. Усе це вже було і все лопнуло. Брехня є брехня. Щоправда, зараз виявилася одна деталь — фахівці з «цікавих схем» залучають до таких акцій готових до цих послуг політиків.
— Ви маєте на увазі озвучення лідером КПУ Петром Симоненком версії щодо деяких таємниць, пов’язаних із справою Георгія Гонгадзе? Він знає, що ви знаєте...
— Я вже відповідав на ці його випади. Заплуталися і забрехалися. Звідки головний «опозиціонер» отримує такі тексти для озвучування? Знаєш таємницю у справі Гонгадзе — йди до суду, до прокуратури, надішли матеріали Северинсен… Прочитав «сенсацію» про Марчука, складену і підсунену тими ж, хто й раніше це робив, тільки для високого керівництва, — віддай прокурору.
«І ЦЕ НІКОГО НЕ ШОКУВАЛО?»
— Про землю ви вже сказали. А що з військовими санаторіями і брухтом? Армія, напевно, — один із найбільших у країні «постачальників» цього ліквідного товару.
— Нам, згідно з планом реформи, потрібно буде за два роки вивести із бойового складу 2 тисячі танків, 400 літаків і понад 2 тисячі артилерійських систем, передати 600 військових містечок. Донорства за рахунок Збройних сил більше не буде. Збройні сили вже ду-у-уже багато віддали і землі, і військових містечок, і техніки, і брухту. Брухт реалізовуватимемо тільки за ринковою ціною. Щодо нього, до речі, також «ходоки» різні резолюції керівникам міністерств підсовують... Усе, «стоп, машина», тепер усе працюватиме виключно на інтереси військових, перш за все на житло. І санаторії більше не віддаватимемо, бо те, що залишилося сьогодні... Військовослужбовець повинен мати можливість один раз на рік побувати в санаторії, будинку відпочинку. Той оздоровчий ресурс, який залишився в армії після всіх «передач», за нинішньою чисельністю ВР, дозволяє військовому побувати в санаторії один раз в 17 років. Хіба це нормальне? Сьогодні біля 3 тисяч наших військових несуть службу в миротворчих місіях. А взагалі, 20 тисяч пройшло через миротворчі місії. А це складні для здоров’я регіони: Сьєрра-Леоне, Ліван, Ірак... Президент підтримав мене в цьому. Мені потрібна була його підтримка, бо «ходоки» із проханнями, наприклад, передати безоплатно військові містечка в Києві — десятки гектарів (а передали вже тільки в Києві близько 90 гектарів землі і близько 400 будівель) дошкуляли. Зараз — жодних безоплатних передач.
— Важко повірити в те, що «доїння» армії відбувалося без зацікавленості з боку військових чиновників. Якщо відповідальна особа в Міноборони передає, умовно кажучи, якусь кількість брухту за мізерною ціною або ділянку землі — адже всі розуміють, що це означає.
— На жаль, правопорушень у Збройних силах багато. Коли я почав перші дні докладати Президенту такий показник — щодня гине один- два військовослужбовці — до цього неможливо звикнути, адже це відбувається за мирних часів, у себе вдома. З початку цього року у Збройних силах загинуло 109 військовослужбовців, в Іраку — троє. 1032 особи з початку року покалічено. До речі, минулого року загинуло 146 військовослужбовців. А за останні 5 років загинуло 735 військовослужбовців, 218 із них наклали на себе руки. І це нікого не шокувало? Причини різні, але значна їх частина пов’язана зі станом дисципліни й організованості в армії та нерідко бідністю. Проблема правопорушень у Збройних силах дуже гостра. Я вважаю, що ці цифри не слід приховувати. Суспільство має знати, що у Збройних силах — наших рідних, любимих, шанованих — існує така проблема. І не можуть Збройні сили самі з нею впоратися. Досить багато правопорушень пов’язано з розкраданням, зловживанням владою, є, на жаль, і рукоприкладство, казармове хуліганство. Це — правда про Збройні сили. Порушено, на жаль, багато кримінальних справ. І багато в чому це пов’язано з тим, що були ослаблені армійська ієрархія, порядок, контроль.
Щоб мене заспокоїти, деякі мої нинішні колеги-генерали кажуть, адже цього року загинуло менше, ніж у минулому, і самогубств менше ось на стільки. Та й порівняно із загальнонаціональними показниками у нас краще, на сто тисяч населення у нас менший відсоток. Та краще за вас я знаю, дорогенькі мої, що минулого року в Україні у суспільстві загинуло трохи більше 76 тисяч осіб! — і не на фронтах, а на роботі, на транспорті, отруїлися саморобним алкоголем, наклали на себе руки. І це на одну тисячу більше, ніж 2001 року. Я це питання готував на засідання Ради Безпеки і знаю цю статистику краще за вас. Я заборонив оцінювати це найважче явище у Збройних силах порівняльною статистикою.
Закiнчення в наступному номерi
