Кого тільки не зустрінеш щоденно у людському потоці! Ось, наприклад, чесний, а працювати чомусь не любить, не хоче; а там його антипод — працьовитий, як бджілка, але «що ступне, то збрехне» (як казали у нас на селі). У цьому випадку й не знаєш, кому з двох надати перевагу; мабуть, все-таки другому. А буває, пощастить, й зовсім випадково познайомишся з людиною, яка чесно і завзято працює що є сили. Мова йде про Андрія N — представника покоління, яке на початку 90-х ще ходило в середні класи школи.
Біографія його проста. Батько робітник, мати медсестра; Андрій має вищу освіту — військовий інженер- механік. Та отримавши диплом, він швидко зрозумів, що військова кар’єра не для нього: десятиліттями очікувати підвищення в чині, ждати, коли дадуть квартиру, служити там, «куди пошлють» і отримувати, маючи диплом, жалюгідні 250 гривень (зараз уже аж 500). А навкруги вирує життя, яке, позірно принаймні, кожному надає шанс самостійно влаштувати свою долю. І Андрій пішов у відставку (не без складнощів), заховав свій диплом у далеку шухляду і «почав пошуки своєї власної ніші».
Розпочав із того, що, попри фінансову скруту, закінчив шестимісячні очні курси менеджерів і отримав ще один диплом, яким, однак, також не зміг скористатися. Бо куди не потикався, всюди від молодого чоловіка вимагали досвіду, стажу. Виходило замкнене коло — для стажу треба працювати, а на роботу не беруть. Навіть колишній приятель, із яким разом служили в армії, відмовився взяти його до себе в фірму: «Знаєш, старий, ти трохи потренуйся десь там, а вже потім приходь!».
Важко було Андрію, але не зламався, як це трапилося із деякими його товаришами. Мабуть, допомогли багатолітні зайняття боксом. Вирішив розпочати свій власний маленький «бізнес». Сьогодні, через кілька років, Андрій є знаною у певній сфері обслуговування людиною, спеціалістом із так званих «укосів» — він майстерно і навіть художньо ремонтує віконні та дверні квартирні отвори після встановлення сучасних вікон. Ринок такої послуги прогресивно зростає — все більша частина киян замінює свої дерев’яні «радянські» на «західні» рами й скло. У Андрія широкий «фронт робіт». «Подивіться тільки, — каже він, — на ті міріади жахливих вікон, що нас оточують! Вікон, які неможливо ні відкрити, ні закрити, ні тримати у чистоті!». Клієнти «передають» його один іншому, замовлень багато. Довелося наймати помічників, а також купити мікроавтобус — заробітки вже дозволяють. Адже без авто неможливо якісно обслужити всіх бажаючих, вчасно бути на місці, не обтяжувати замовників закупкою матеріалів.
Із розширенням бізнесу почалися проблеми. За словами Андрія, дуже важко знайти дійсно чесного сумлінного робітника: «Досить часто трапляються люди, які готові на яку завгодно халтуру за спиною клієнта. Я ж думаю, що найбільш суворим критиком маю бути я сам — повинен бачити й ті недоліки в своїй роботі, які клієнт ніколи не помітить. Не люблю, коли мене тикають носом в огріхи».
Андрій упевнений, що сьогодні в Києві тільки лінивий не знайде роботи, не заробить на життя: «Хто хоче й може робити — працюватиме. Є, однак, різні люди. Одні ліниві — вони будуть сидіти голоднi, а пальцем не поворухнуть заради заробітку. Інші обов’язково хочуть командувати (особливо відставники) або шукають «чистої» роботи. Я стикнувся ще з одним типом працівників — із людьми, які мають вельми «низьку планку» потреб. Скажімо, почав хлопець заробляти $250 і все — більше йому не потрібно. Відмовляється працювати, не хоче йти на замовлення. У голові тільки одне — прогуляти ті свої 250. Між тим у Києві не тільки великий ринок, але й велика конкуренція — трохи розслабився і тебе зразу викидає із колії».
Щодо Андрія, то він готовий на будь-яку роботу, аби жити по-людськи. Зараз перед ним «надзавдання» — зібрати грошей на квартиру. Сьогодні житло наймає — батьки з його молодшим братом живуть в однокімнатній. То ж ніде жити, нема куди привести наречену (вже три роки зустрічаються). Квартиру збирається купити у старому домі: «Надивився я на ті нові будинки, які зовні так гарно виглядають — із вежами, колонами, арками тощо. А у своїх квартирах новосели вимушені замінювати все — від стелі до підлоги. Така там якість. Фактично людина отримує тільки стіни; все інше — й вікна також — треба міняти. Я все це дуже добре знаю, бо маю багато клієнтів серед новоселів. Надивився — навіть підлога в тих нових будинках крива».
Для Андрія гроші існують не тільки заради грошей. Збирається облаштуватись і знову йти вчитися: «Заздрісно мені бачити, яку гарну освіту можуть отримати тепер студенти — сучасні спеціальності, серйозне вивчення іноземних мов. З іншого боку, дарма, що сам молодий, не розумію теперішній молодіжний стиль життя — моди, стосунки між дівчатами та хлопцями, розваги. Нічого не стидаються, курять, п’ють, нюхають. Це у мене, мабуть, від того, що з дитинства серйозно займався боксом, усвідомлював, що таке здоровий спосiб життя, цінував здоров’я і гарну форму».
Наш герой, як більшість українців, цікавиться також політикою. На моє запитання, кого він хотів би бачити президентом України, впевнено відповів: «Леоніда Кучму». «Чому? — спитала я і почула відповідь: «Бо невідомо, кого обирати замість нього — один краще іншого».
Радянські часи Андрій майже не пам’ятає, не дуже добре в них орієнтується і ще менше цікавиться. Він живе в одному, а не в двох різних світах, як це сьогодні трапляється з людьми старшого віку. Андрій сприймає життя, як воно є, адаптується до нього, як може, і не займається нескінченими порівняннями вчорашнього і теперішнього. Для цього молодого чоловіка абсолютно нормальним є той факт, що його життя повністю залежить від нього самого, від його праці. Показово також, що він послідовно будує роботу свого малого підприємства на базі пунктуальності та на довірі: клієнт довіряє йому, він — клієнту. Як казав герой Карпенка-Карого: «Ваше слово вище всіх векселів та розписок!». То, може, дещо таки змінюється у нашому королівстві, панове?
