Лише останнім часом ми видужуємо від хвороби під назвою гігантоманія. Від вимірів дійсності епохами, масами, частинами світу. Нарешті повертаємось до людини, до цього атому цивілізації, який може спричинити ядерний вибух історії, а може просто дати щастя іншому, а той йому, а може просто страждати, або просто існувати — се ля ві. Хто на що спроможеться, кому як припаде. Але людина не тільки піщинка всесвіту, а й сама цілий всесвіт. Який так цікаво розглядати зблизька, очі до очей. За тим і ходимо в театр, щоб у дзеркалі його сцени впритул на інших подивитись і на себе глянути. Особливо добре можна побачити цей інший людський світ на камерній, малій сцені, коли актори дихають поруч, а їхні справжні сльози хочеться витерти власною хусточкою.
Акторові на камерній сцені важко — неможливо збрехати, не випадає удавати, треба прожити долю і характер персонажа за законами сценічного перевтілення, без укрупнення міміки, педалювання голосу, надмірності жесту. Тобто так, як у житті. Бо значення набуває помах вій, посмикування губ, шепіт і навіть парфюм. На камерній сцені актор сприймається крупним планом, і засоби його виразності стають іншими — аквареллю, олівцевою графікою, пуантилізмом (живописом із крапок). Тут мізансцени утворюють руки, а характер дихання — тональність вистави. Щоб переконливо, органічно працювати на камерній сцені, актор має бути внутрішньо вільним, цілком вірити в запропоновані обставини і досконало володіти тим, що в артистичній технології називається публічною самотністю. Тоді він зможе зосередитись на собі, «не помічати» близьких глядачів, імпровізувати у непередбачених випадкових ситуаціях і переконати присутніх у тому, що він не артист Богдан Козак, а лауреат Нобелівської премії письменник Абель Знорко.
Ви не читали творів Знорка, не чули про такого письменника? Та ось же він, поруч з вами, можете потиснути йому руку чи помацати шовк його кардигана. А колишнього югославського поліцейського, що стежив і за вами, не пізнали? А ось дядя Ваня — знайомі з Войницьким? Ну з тим, що не вміє як слід стріляти, п’є горілку і невчасно приносить останні осінні троянди. А ту даму з собачкою ви напевне зустрічали в Ялті, пам’ятаєте, вдосвіта, коли прийшов пароплав з Феодосії вже без вогнів…
Ах, так ви не бували ні у Скандинавії, ні в постюгославській Сербії, не їздили кіньми до станції, повертаючись до Харкова, а у Чорному морі тепер не водяться пароплави. Наразі з цими людьми ви могли зустрітися на гастрольних виставах львівського театру ім. М.Заньковецької (за благодійної підтримки АТ «Кредит-банк» Україна»), що їх гостинно прийняв Київський театр ім. І.Франка.
Тільки й чути навколо — в Європу, в Європу! Одна Дунька вже просилася пустити її в Європу. А львівські митці звідти і не виходили. Вони і є акторами європейської культури і шарму. Рідною мовою розмовляють і в побуті, і на сцені органічно і вишукано, і вона звучить так же солодко, як французька з вуст француза. Вони вміють носити краватки і високі комірці, пенсне і довгі сукні так, наче в них уродилися. Та головне — вони живуть життям своїх персонажів у всій його складності, гіркоті та протиріччях. І ми віримо їм, співчуваємо, закохуємось у них.
Режисер Алла Григорівна Бабенко все своє довге творче життя тяжіє до класики — Бальзак і Шекспір, Еврипід і Чехов близькі їй, зрозумілі й цікаві. Останнім часом особливо Чехов. «Дядя Ваня» на камерній сцені звучить у її інтерпретації трохи відсторонено і водночас емоційно-пронизливо. Актори від сцени гіркого кохання і останнього поцілунку обертаються до нас і якоюсь наче луною вимовляють ремарки-коментарі про те, що в саду стукотів сторож, а няня в’язала шкарпетку. А няня сидить і в’яже...
У цій виставі все тримається на подробицях і умовності. Лікар Астров (Т.Жирко), як і лікар Чехов, носить пенсне. Симпатичний професор Серебряков (Я.Мука) розмовляє пласким металевим голосом, витримати його лекцію, мабуть, жодні вуха не змогли б. У Соні (Н.Шепетюк) таки справді розкішне волосся, а у Олени Андріївни (А.Сотникова) сірі очі. «Некрасива» Шепетюк красива нестандартною красою, а Сотникова випромінює приховану сексапільність русалки. Чай п’ють з удаваних чашок — а справжній самовар знаково стоїть на підлозі весь час. Та особливо цікаво розмовляють дійові особи. Не так, як ведеться в нормальній п’єсі — сказав один, потім сказав другий, вступив третій і знову після нього сказав перший. Тут люди своїми репліками наповзають один на одного, інколи говорять одночасно, часто підсміюються, ховаючи нервову напругу та притлумлюючи сором’язливу незручність. Сльози намагаються затримати в очах, зволожуються вони і у чоловіків. Скупо, але по- справжньому плаче дядя Ваня (В.Яковенко). Так і проживають буквально поруч з нами трагедію незапитаних талантів людяності, невдалого життя, задушених почуттів герої Чехова, відтворені видатними артистами зі Львова.
А доктор Астров, прибравши прізвище Гуров, поїхав до Ялти, щоб зустріти там білого шпіца і його хазяйку. А.Бабенко ставить «Даму з собачкою» прямо по тексту прозового оповідання. Тарас Жирко і Любов Боровська наче згадують історію своїх чехівських героїв, часом повторюючи описувальний текст автора, поправляючи один одного, «прочитуючи» листи, нагадуючи та уточнюючи спогади. Вони часто сміються з усього того, як сміються над пригодами юності, коли минулі страждання з відстані прожитих років видаються не такими вже й гіркими, а тодішні почуття не такими вже й глибокими. Та в такій іронічно-гіркій інтонації актори можуть бути по-справжньому страждаючими, охопленими шаленими почуттями, щоб знову зісковзнути з них у легкий серпанок спогаду, щоб задушити в собі трагедію нездійсненого призначення Чоловіка і Жінки одне одному.
І знову подробиці, знову деталі, з яких зіткано образну тканину дії. І він, і вона поскладали спроквола зі своїх листів кораблики, і стали ці кораблики поруч, та були вони паперовими… А справжні кораблі гули, стогнали й вили, вивертаючи душу — музика самотності та приреченості. І нехай Жінка була надмірно сльозливою, боязкою самоїдкою, а Чоловік невимовно нудним і банальним обивателем, тобто були вони звичайними пересічними людьми, та їх виправдовувала і підносила справжність їхнього Кохання, дарунок долі, який вони не зуміли втримати…
Вистави Вадима Сікорського присвячені сучасній драматургії. Самодостатні москвичі, привізши на гастролі до Києва «Загадкові варіації» Е.Е. Шмітта, «ощасливлювали» Малоросію відкриттям для неї модного французького драматурга, що написав цю п’єсу спеціально для Алена Делона. А на той час її вже давно грали у Львові! Режисер В.Сікорський у своїх виставах на камерній сцені (додамо сюди й «Професіонала» Д.Ковачевича) робить ставку на акторські дуети. В них постійно задіяний нар. арт. України, академік української Академії мистецтв, професор Богдан Козак. Його майстерність цілком відповідає поважності наведених звань. Він і справді замикає на собі конфлікт та інтригу обох п’єс. Не вдаючись до гриму та інших засобів великої сцени, Козак міняється внутрішньо — самовпевний нобеліанець в ореолі популярності, він до пори тримається випростано, рухається наче в повільному танці життя, жести його широкі й витончені, одяг вишуканий і нестандартний, золота цяточка на ланцюжку прикрашає груди наче орденом слави, а викинута над головою рука царським жестом включає музику «Загадкових варіацій». З професіональним поліцейським із сербських органів безпеки цього скандинавського письменника ріднить лише манера помітно пильно вслухатися в співбесідника, пронизливо вдивлятися в нього, ледь подавши опущену голову наперед. Та й за сюжетами п’єс обидва герої Б.Козака грають зі своїми партнерами, як кіт з мишею. Хіба що у французькій п’єсі ця гра перевертається для Абеля Знорка навпаки. Це Ерік Ларсен (у блискучому виконанні Олега Стефана) виявляється справжнім котом-мисливцем, що полює на душу знаменитості. І тоді великий Знорко знічується, ховається на підлозі під плащ прийшлого суперника по коханню та в подальшому час від часу намагається енергійно протистояти жорстокій правді, аж поки остаточно не розгублюється, як дитина, перед буденністю кальсон, зубної щітки і необхідності змінити спосіб існування. Та фінальна фраза, вимовлена Козаком просто і непафосно, без зайвої значущості: «Я вам напишу», — свідчить про кардинальну зміну в характері цієї людини. Відтепер він відмовляється від кокетства усамітненості й штучної виокремленості та повертається обличчям до людей, до взаєморозуміння з ними і взаємопоцінування.
Олег Стефан, актор Львівського театру ім. Л.Курбаса, у ролі Ларсена є гідним партнером визнаного майстра. Здатний на карколомну ексцентрику в інших виставах, тут він працює в режимі тонкого психологізму, органічності, уваги до партнера, в зміні внутрішніх темпоритмів відповідно до ситуації, стабільно витримуючи наскрізну дію ролі.
Януш Юхницький в ролі сербського дисидента, а нині директора літературного видавництва, протистоїть своєму стриманому партнерові Б.Козаку відкритою емоційністю творчої натури, палкими реакціями на події п’єси. Та акторові вдається не перебільшити їхнього градусу, як це може бути на великій сцені і як це не вповні вдалося артистам К.Хом’як, Г.Давидовій та М.Максименко у «Дяді Вані». Юхницькому віриш, а контраст зі стриманою манерою ведення ролі Козаком підкреслює і виражає протистояння їхніх героїв.
Під пахвою колишнього поліцейського знайшовся пістолет. За законами драми він має вистрiлити. Але вистрілить він за межами сцени і п’єси. Бо з ледь надмірного спокою цієї людини, якоїсь малопомітної відстороненості, з того, як багато абрикосової ракії п’є цей теперішній водій, збираючись на нічну зміну в таксопарк, ми розуміємо, що трапиться з ним невдовзі. Його останнє побажання колишньому підопічному сприймається як заповіт і надзвичайно актуально — бути справжнім професіоналом. У часи тотального дилетантизму це звучить гордо. Особливо з вуст таких професіоналів вищого ґатунку, якими є заньківчани.
Будьмо професіоналами та шануймо львів’ян, бо вони того варті.