Нещодавно секретарем Київського міського комітету СДПУ(О) було обрано лідера Соціалістичного конгресу молоді Вадима Місюру. Факту появи молодого політика у вищому ешелоні керівництва однієї iз найпотужніших в Україні політичних сил достатньо для того, аби ближче познайомитися з В. Місюрою. А якщо згадати, що ще півтора роки тому сьогоднішній есдек був соціалістом і народним депутатом Верховної Ради третього скликання від СПУ, аргументів на користь знайомства більшає. Про колишніх і сьогоднішніх партнерів та актуальні питання політичного сьогодення — в розмові кореспондента «Дня» з Вадимом МІСЮРОЮ.
НЕ СЛОВОМ, А ДІЛОМ
— Вас, молодого і ще далеко не «зіркового» політика, соціал-демократи обрали на досить відповідальну в партії посаду. В сучасному українському політикумі подібні призначення є швидше винятком, ніж масовою практикою. Чому вибір припав саме на вас?
— Мені здається, у будь-якій структурі є якісь стратегічні принципи добору кадрів. СДПУ(О) — партія досить молода. Середній вік її членів — 39 років. Її лідери також досить молоді і, крім усього іншого, є хорошими політичними менеджерами. Прихід однієї людини істотно нічого не змінить. Потрібна команда. І розуміння цього Віктор Медведчук не декларує — він цю команду створює, залучає талановитих молодих людей (я кажу не про себе), фахівців різних профілів. У СДПУ(О) — велика програма з реформування практично всіх галузей життя країни.
Подібні до мого призначення в українській політиці не можна назвати практикою. Це, до речі, було одним з аргументів нашої молодіжної організації у прийнятті рішення щодо зміни політичного партнера рік тому. БЮТ, СПУ, задекларувавши через своїх політиків особливе ставлення до молоді та використовуючи молодь у своїх політичних заходах, потім забувають, що обіцяли цим людям, не вирішують їхні проблем, не підтримують їх хоча б морально. Соціал-демократи — на відміну від багатьох інших, — та партія, яка, визначивши проблему, вирішує її. Я можу навести десятки прикладів, як Віктор Медведчук, будучи головою Національної ради при Президентові України з питань молодіжної політики, конкретними діями допомагав молоді, незалежно від того, яких вони політичних поглядів.
— А ким ви сьогодні себе більше вважаєте — лідером Соціалістичного конгресу молоді чи секретарем Київської організації СДПУ(О)?
— Я не ставлю так для себе питання і не розділяю ці дві організації. У соціал-демократів є стратегічні партнери — це УСДМ, СКМ та десятки інших організацій. Тобто тепер у мене як лідера київської організації розширився спектр впливу і відповідальності. Проте, щоб стати неформальним лідером соціал-демократів Києва, я повинен ще багато зробити. Це одне з моїх головних завдань — стати реальним політичним лідером у Києві, лідером у вирішенні соціально-економічних проблем міста, стати людиною, впізнаваною киянами.
— Напевно, кожен керівник, який нещодавно зайняв посаду, стикається з, умовно кажучи, «досвідом попередника». І робить вибір: вписуватися у систему, що вже склалася до нього, чи внести в роботу організації щось нове. Який вибір зробили ви?
— На сьогодні основним нашим завданням повинна стати боротьба не за кількість, а за якість членів партії. Ми повинні привести цифри у відповідність до реальності, не враховуючи тих, хто на якомусь етапі втратив зв’язок із партією та не несе перед нею відповідальності. При цьому ми не боятимемося, що якийсь час відбуватиметься зменшення чисельності партії.
Сьогодні понад 10 тисяч членів партії отримали мандат народної довіри. Але те, що СДПУ(О) сьогодні контролює виконавчу владу, — неправда. Тому що у виконавчій владі наших людей якраз найменше. З великих посад — три губернатори і три міністри. Плюс невелика кількість заступників. Для мене більш важливою є кількість тих наших партійців, яких народ обрав. Це — показник народної довіри до нашої політичної сили.
ХТО КОГО ЗРАДИВ
— Складається враження, що однією з основних причин вашого переходу з СПУ до СДПУ(О) стало те, що соціалісти не дали вам можливості робити політичну кар’єру. Незважаючи на певну близькість ідеологій, СПУ і СДПУ(О) реально перебувають «по різні боки барикад». Чи не була болючою для вас ця «ломка»? Напевно знайдуться ті, хто вважає, що у вашій політичній біографії є така «зрада»?
— Це моя особиста трагедія. І трагедія тих кількох тисяч хлопців та дівчат, які йшли зі мною. Я маю на увазі не моє рішення про перехід до Соціал-демократичної партії — воно було усвідомленим. Річ у тiм, що ми вірили у щирість та в цілісність діяльності Соцпартії. Ми вірили в харизму Олександра Олександровича. Багато людей в Україні йому вірять, свідченням чого можуть бути результати минулих президентських і парламентських виборів. Причиною мого розчарування стала невідповідність між деклараціями і реальними діями керівництва партії. Причиною трагедії — втрата віри, з якою довгий час я жив і з якою боровся. Мене також мучили думки, що це може бути сприйняте як зрада, і я багато думав, чи так це насправді. Але я також запитував себе: а чи не зрадили ці люди тих сотень молодих юнаків та дівчат, яких спочатку вивели на площу, а потім кинули напризволяще? Їх ніхто не захищав у судах, у вищих навчальних закладах. Хоча вони чекали і вірили.
Другий момент. Молодь завжди прагне до самореалізації. Але, прийшовши до СПУ, ми відчули, що це неможливо, наштовхнулися на жорсткий бар’єр з боку партноменклатури ще радянського гарту.
Було і ще дещо, що стало для всіх нас «ударом нижче пояса»... СКМ був молодіжним крилом СПУ, «кузнею кадрів» для партії. Але одного разу ми дізналися, що за нашою спиною керівництво налагоджує співпрацю з Комуністичною молодіжною організацією, підписує відповідний договір. Ми дізналися про це на засіданні виконкому СПУ як про вже здійсненний факт. Ніхто навіть не повідомив нас, не попередив, не пояснив. Адже за спиною кожного члена СКМ — чималий обсяг проробленої роботи — в акціях, на виборах. Ми всі працювали від душі, «за ідею»...
Ми прийшли до СПУ як молодіжна організація з соціал-демократичною ідеологією. А зіткнулися з «комуністичними» формами і методами роботи. Ми намагалися змінити цю ситуацію зсередини СПУ, виступали на бюро. Але так і не змогли переламати позицію більшості регіональних секретарів, які впливали на Олександра Мороза.
Мене на одному засіданні бюро зачепило, коли встала одна шанована мною людина і сказала: «У нас заміни Морозу і Вінському немає в партії». А я встав і сказав: «Заміна є», розраховуючи на почуття гумору в лідера соціалістів. Зрештою, я вірив, що Олександр Мороз як людина розумна розуміє, що партія не має права вибудовувати свою роботу «під лідера» — вона повинна створювати команду. Але виявилося, що почуття гумору — річ відносна, а відвертість — річ у деяких випадках незатребувана і навіть страшна. Всі групи, які й до нас залишали ряди СПУ, аргументували це тим, що в партії сталася концентрація влади в руках однієї людини — другої після Мороза, і було вибудовано в гірших традиціях КПРС систему роботи — з цензурою, переслідуванням інакомислячих, з одноголосним голосуванням.
Чому я вибрав СДПУ(О)? Тому що це сьогодні одна з небагатьох партій, яка має цiлiсну програму і ставить перед собою цiлiснi завдання стосовно пропаганди соціал-демократичних ідей. І лідери її досить молоді та послідовні. Це також дуже важливо.
— Як ви вважаєте, чи є майбутнє у СПУ, зважаючи на все вищесказане?
— На мою думку, майбутнє СПУ, як і майбутнє КПУ, багато в чому визначене особливостями електорату цих партій. Він не омолоджується. Серед шести партій, яким на виборах віддала перевагу молодь, СПУ не було. За неї разом із ПСПУ проголосувало близько 3% виборців у віці до 30 років.
Мені здається, що в СПУ є серйозна проблема лідера — наступника Олександра Мороза. Не тому, що немає людей, гідних очолити партію, а через саму специфіку цієї партії. Чи готові соціалісти йти за досить декларативною програмою і статусом опозиційної сили? Навряд чи. Аналіз показує, що, крім членів Комуністичної партії, у цьому політичному спектрі «за програмою» більше ніхто не готовий іти. Комуністам не так важливо, хто буде лідером. А в СПУ зміна лідера поставить під сумнів існування і статус партії.
— Усе-таки хотілося б почути, як у вас відбувся перехід від непримиренної опозиції влади до її підтримки в лавах СДПУ(О)?
— Слід чітко визначити, що означає «бути в опозиції». Для мене особисто опозиційність вибудовується з огляду на цілі та завдання партії. Наприклад, якщо члени партії ставлять питання про те, що потрібно вирішити проблеми в комунальній сфері, вони будуть вимушені стикатися у своїй діяльності з чиновниками, які, власне, і є владою. Спрощено кажучи, вирішуючи цю проблему, партія перебуває в опозиції до влади, тому що пропонує альтернативні способи комунального господарювання, альтернативну тарифну політику. Здорова опозиційність, на мою думку, — це коли ти виступаєш проти конкретних дій влади, але не проти особистості. Політик не має права ставити своє особисте ставлення до тієї чи іншої особистості вище за інтереси суспільства і держави. Наші опозиційні сили не хочуть визнавати позитивних кроків влади, тим самим вносячи деструктив й у відносини за лінією «влада — опозиція», й у свідомість громадян. А все через те, що їхнє бажання самим прийти до влади настільки сильне, що поряд із ним не залишається місця логіці та здоровому глузду.
— А коли ви виводили свою молодь на акції протесту, ви цього не розуміли?
— Розумів. І я ставив такі запитання керівництву партії, запитував, чому ми не йдемо на переговори з владою з окремих питань, які можна вирішити. Але є особистісні конфлікти, які в «партіях одного лідера», як СПУ, стають справою всієї політичної сили. А це найстрашніше в політиці. Це, власне, і не політика вже. Коли ми у всьому цьому розібралися, зрозуміли, що стали для цих людей «гарматним м’ясом»; ми опинилися перед необхідністю вибору — наступити на горло власної совісті та принципам і залишити все, як є, чи піти.
До речі, багато з тих, хто виходить на вулиці, сидять у наметах (і СКМ не був винятком), роблять це через брак інформації. Нам у той час ставили конкретні прямі запитання про касети Мельниченка, про наших лідерів, але ми не могли відповісти, тому що у нас не було ні фактів, ні аргументів — тільки емоції. Надто однобока подача інформації за умови, що перевірити її неможливо, — це була своєрідна маніпуляція з боку опозиційних лідерів, причому маніпуляція всією країною. І якщо люди такою ціною хочуть прийти до влади, то всі повинні замислитися, чи не буде така влада жахливішою за нинішню?
ВНУТРІШНЬОПАРТІЙНА СВОБОДА СЛОВА
— А що ви можете сказати стосовно цього про СДПУ(О)? Чи задоволені ви тим рівнем і свободою дискусії, яка відбулася, наприклад, на останньому партійному з’їзді?
— Сьогодні будь-яке рішення, яке приймає партія, проходить у жорстких суперечках. І тільки потім виробляється кінцевий узгоджений документ. Журналісти намагалися роздути проблему, посилаючись на інтерв’ю одного з лідерів СДПУ(О) — Олександра Зінченка — і на відсутність його на з’їзді. Але я знаю, що Зінченко активно брав і бере участь у всіх обговореннях, пов’язаних із партійним будівництвом. І партія враховує його думку. Може йтися тільки про одне — про привселюдність таких обговорень. Але я вважаю, що всі внутрішньополітичні питання будь- яка партія має вирішувати без залучення громадськості. Хоча б тому, що громадян мало цікавить, як та чи інша партія будує свою роботу.
Якщо говорити про останній з’їзд, то він показав плюралізм думок, були досить критичні виступи делегатів. Тому я тут проблеми не бачу. Олександр Зінченко — один із найбільш публічних, харизматичних, перспективних політиків у нашій партії, нарівні з Віктором Медведчуком і десятками інших людей. Адже партія — це команда. І Віктор Володимирович, що робить йому честь, один із небагатьох у країні політиків, хто не боїться, щоб поряд із ним були розумні, енергійні люди.
— Як би ви тоді окреслили реальні проблеми партії?
— Пропрацювавши рік із соціал-демократами, я ніколи не стикався з тим, що можна було б назвати розборками, а не нормальною дискусією. А ось дискусії в партії є і будуть. Оскільки СДПУ(О) — це партія особистостей, професіоналів, у яких є своє бачення.
СТАВКИ І СТИМУЛИ
— Ви були депутатом минулого скликання ВР. У чому різниця між минулим і нинішнім парламентами?
— Мені здається, цей парламент став комерціалізованiшим. Не в плані відносин між депутатами, а в плані якісного складу депутатів. У попередньому парламенті було дуже багато яскравих, одіозних особистостей, які додавали парламенту своєрідного шарму. Водночас нинішньому парламенту стало ще важче домовлятися.
— Нині багато говорять про необхідність єдиного кандидата від центристських сил або від сил, що становлять більшість у парламенті. Що ви думаєте з цього приводу?
— Ми бачимо, які процеси і переговори тривають сьогодні щодо єдиного кандидата в таборі опозиційних сил. Я переконаний, що настав час і так званим пропрезидентським силам, а правильніше буде говорити — силам, які хотіли б продовжити у майбутньому сьогоднішній курс розвитку держави, не розштовхувати одне одного ліктями і нарешті поставити одне перед одним запитання: чи діятимемо ми погоджено? Тому що сьогодні складається враження, що тільки одна політична сила — СДПУ(О) — ніде не декларує, що вона завтра-післязавтра вже висуватиме свого кандидата. Нині всі розуміють, що для того, щоб перемогти на виборах, потрібні не ті відсотки голосів, які виборці віддали тій або іншій партії на парламентських виборах, і навіть не ті, які, згідно з соціологічними опитуваннями, може зібрати той або інший кандидат. Потрібна підтримка 51% населення. Тому дуже важливо, розуміючи це, сідати за стіл переговорів і виробляти систему пошуку єдиної кандидатури. Сьогодні ситуація виглядає так, що майже кожен намагається переконати, що він може бути цим претендентом, точніше, цим наступником. І в цьому може бути програш.
— СДПУ(О) зможе поступитися своїми амбіціями заради єдиного кандидата від центристських сил?
— Для нашої партії насамперед важливо не програти загалом те, що вже робиться в країні, що вже зроблене. Тому я думаю, що зможе — якщо цей кандидат відповідатиме програмі нашої партії. Впевнений, що переговорний процес вже триває. У свою чергу ми, Київський міськком, також намагаємося вести переговори з низовими організаціями інших партій, щоб процес був повномасштабним.
