З часу вбивства сербського прем’єр- міністра Зорана Джинджича минуло вже два тижні. Світові ЗМІ, зайняті Іраком, забули про Сербію — як колись у дні акції проти Мілошевича вони забували про Ірак… Проте закономірності сприйняття зберігаються в будь-якому разі — справжнє значення події багато хто усвідомлює тільки тоді, коли вже нічого не можна змінити. Похоронну багатокілометрову процесію людей, які прийшли попрощатися із злочинно убитим прем’єр-міністром Сербії, показали всі провідні світові телеканали. Показало й російське телебачення. Щоправда, російські журналісти не змогли пояснити, чому це серби так прощаються з людиною, яка, за їхніми ж словами, була «непопулярною» у країні через свою «прозахідну» політику. На похоронах прем’єра були присутні провідні політики багатьох країн світу: в Белграді можна було побачити і Йошку Фішера, і Хав’єра Солану, і Робіна Кука, який прибув ушанувати пам’ять Джинджича за кілька днів до залишення британського кабінету. Росію представляв лише заступник міністра закордонних справ. Цими ж днями сербська преса цитувала голову думського комітету з міжнародних справ Дмитра Рогозіна, який казав, що «постріли були спровоковані тією політикою, яку проводив у Сербії прем’єр Джинджич… Він діяв проти сербів, на догоду іноземним інтересам…» І якщо в Москві знають, що політичний вплив голови думського комітету обмежується його приймальнею, то в Белграді це висловлювання розцінили як офіційну точку зору.
І це зрозуміло! Адже, за логікою російської політичної еліти, «за сербів» діяв диктатор Мілошевич, який перетворив на заручника власних амбіцій цілий народ і безцеремонно використав Росію — приблизно так само багато хто намагається стверджувати, що Саддам є виразником інтересів свого народу, а антисаддамівська коаліція не звільняє, а окупує іракців. Своїм наступникам Мілошевич залишив Сербію бідною та дезорієнтованою — Джинджичу та іншим демократам довелося почати невдячну роботу з порятунку країни. Так, вони не повторювали щокроку пусті фрази про «братство росіян і сербів», але і в Росії після повалення Мілошевича про Сербію, яка потребувала вже реальної допомоги, а не тріскучих гасел, якось одразу забули, як скоро забудуть про Ірак. Натомість повірили в міф про «прозахідного» Джинджича, якого серби не люблять — не можуть пробачити йому видачі Мілошевича в Гаагу. І продовжують вірити, навіть побачивши Народ, який iде за труною.
