15 листопада — дата прийняття Закону УРСР про приєднання Західної України до УРСР. Хоч як би ми ставилися до цієї дати, але вона назавжди залишиться в історії українського народу. Багато вже сказано про політичний аспект приєднання. А що ж отримала Західна Україна в економічному плані?
Довгі 20 років (1919—1939) майже шість мільйонів західних українців Галичини та Волині були Польщею «Б», на відміну від Польщі «А» (центральних і західних воєводств) і відчули на собі всю міцність обіймів західного сусіда і в економічному, і в духовному плані. Очікувати на особливу прихильність поляків українцям не приходилося — давалися взнаки десятиліття протистоянь і боротьби. Національний гніт чітко проявлявся в економіці — українці отримували меншу зарплату (різниця з поляками могла сягати 50%), мали більший, аніж в середньому по Польщі, робочий день (досягав 14—16 годин), обкладалися значно більшою кількістю податків — навіть за офіційними даними в Західній Україні їх налічувалося більше сотні (на димар, на курку, на собаку, на утримання поліції тощо). Українці довгий час не могли займати державні посади навіть на повітовому рівні!
Але особливо відчутною для українців стала аграрна реформа, яку польська влада розпочала у 1919 році. Запроваджувалася система «осадників» — польських переселенців, що ставали провідниками політики польського уряду. До 1928 р. лише на Волинь і Тернопільщину виїхало 85 тисяч польських родин (всього ж в Західну Україну виїхало близько 200 тисяч родин у села і майже 100 тисяч у міста), які отримали по 8—10 гектарів або 31,5 % всієї місцевої орної землі. Таким чином на 1928 р. 75% землі опинилося в руках поляків або ополячених українців, а 16% українців стали зовсім безземельними.
Особливістю західноукраїнської економіки міжвоєнного часу було продовження польським урядом типово колоніальної економічної політики Австро-Угорщини, що характеризувалася ставкою на вивезення сировини та напівфабрикатів, слаборозвинутою промисловістю. 80% населення Західної України становили селяни і лише 8 % припадало на промислових робітників. На теренах Західної України та Білорусії було розміщено всього 5% (близько 4,5 тис., з яких 2 тис. мали до 4 осіб робітників) промислових підприємств, які споживали тільки 1% електроенергії, що вироблялася в країні. Навіть не можна сказати, що уряд Польщі розглядав Західну Україну як сировинний додаток. До 1939 р. було розвідано всього 1/8 частину природних ресурсів, які містить ця територія — в основному нафто-газові та калійно- соляні поклади.
Таким чином, економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку, проявлялося у гальмуванні промислового розвитку цих земель, консервації кустарно-ремісничого характеру виробництва, орієнтації виробництва лише на добування та первинну обробку сировини, хижацькій експлуатації природних багатств, низькій енергоозброєності промисловості, перетворенні краю на ринок збуту.
Проте говорити, що західні українці здалися на милість долі, не можна. Українські підприємці поступово здобули значний авторитет не лише в масштабах Західної України, але й всієї Польщі. Так, українці Левицький і Терлецький входили до Наглядової ради Нафтового акціонерного товариства, що контролювало поставки і вивезення нафти з Польщі. Однією з форм виживання західних українців довоєнної Польщі стала винайдена й вміло застосована економічна політика опори на власні сили — своєрідна заповідь українського патріотизму — «свій до свого по своє» («ССС»). Малось на увазі, що оскільки українцям у їхніх починаннях не допоможе ніхто, то їм слід самим собі допомагати. Через майнове розшарування найбідніші українці іноді розшифровували ці три «С» як «свій свого скубе».
Було утворено кілька потужних українських союзів, товариств, спілок і навіть банків. Серед найбільших відзначимо «Союз українських купців» (більш як тисяча членів); «Союз українських хліборобів» (великі землевласники. Нараховував майже 700 членів, у володінні яких було приблизно 500 тисяч моргів землі); «Союз українських кам’яничників» (власників будинків, яких лише у Львові нараховувалося не менше як 400 осіб); Українська спілка «Сільський господар» (об’єднувала переважно середніх та дрібних землевласників); страхові українські організації, серед яких однією з найбільших була компанія «Дністер».
Але найголовніша увага західних українців була зосереджена на розвитку кооперативного руху, який, окрім своєї основної функції — розвитку економіки — почав виконувати й функції самоврядування та економічного самозахисту, економічної та загальної освіти тощо. Кооперативні організації надавали селянам велику консультативну допомогу з кращого ведення господарства, фінансово підтримували товариства хліборобської освіти «Сільський господар» (1683 місцеві гуртки, 107 тис. членів) та «Хліборобський вишкіл молоді» (455 гуртків). Українські кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Так, кредитові спілки організувалися в «Центробанк» (Львів), сільські споживачі й торгові спілки утворили «Центросоюз», який успішно вивозив на західноєвропейські ринки м’ясні вироби, яйця, стручкові плоди. Міські торговельні кооперативи були об’єднані в «Народну торгівлю».
Спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», яка, за визнанням самих поляків, була настільки сильною, що диктувала ціни на молочні продукти по всій Польщі. Річний обіг «Маслосоюзу» дорівнював 15 млн. злотих (сума на той час астрономічна). Понад 250 молочарень Союзу забезпечували маслом не лише Польщу, але й експортували його до Англії, Австрії, Німеччини, Франції, Чехо- Словаччини і навіть Палестини.
Існувала й організація, яка об’єднувала всі українські кооперативи, навчала службовців та забезпечувала загальне керівництво РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Це привело до швидкого зростання кількості кооперативів у Західній Україні — з 581 у 1921 р. до 4 тисяч у 1939 р., а загальне число членів кооперативів досягло 700 тисяч (90% — у Галичині). Польська влада всіляко перешкоджала діяльності української кооперації — звинувачувала їх у неправильній звітності, порушеннях технологій чи гігієни...
Таким чином можна констатувати, що в міжвоєнній Польщі був створений своєрідний національний фронт всеукраїнських сил у формі найрізноманітніших товариств, союзів, об’єднань, головним завданням яких було саме економічне виживання українців. І це певною мірою їм вдавалося.
Але стабілізація економіки 1924—1928 років була перекреслена економічною кризою 1929—1933 рр., яка чи не найболючіше вдарила саме по Польщі. Значні матеріальні та людські втрати під час I Світової війни та Визвольних змагань призвели до того, що лише у 1928 р. країна досягла рівня 1913 р. Так, лише на Галичині було зруйновано близько 20% житлових та господарських будинків, втрачено 38% робочих коней, 77% свиней. 1933 р. став піком промислової та аграрної кризи у Польщі. Виробництво впало на 30—40 %, а державний прибуток на 40 %. Жахливе безробіття (практично 50 % працездатного населення) стало одним із чинників зменшення зарплат в середньому на 30 % і збільшення норм виробітку на 32 %. Проте важко було не лише українцям. Поляки були в той час не в кращих, а іноді в гірших умовах. Наприклад, кілограм свинини в польських промислових районах коштував 1,5 злотого. На Волині його вартість трималася на рівні 15 грошей. Зменшення купівельної спроможності населення призвело до занепаду промислового виробництва, а це, в свою чергу, піднімало ціну промтоварів. Так, у 1933 р. плуг коштував 43—44 злоті (130 кг жита), стільки ж просили за пару чобіт. Пилка, сокира — майже 4 злоті, кілограм мила — 2,15 злотого (6,4 кг жита), кілограм солі мінявся на кілограм жита. За 100 злотих треба було працювати 35—40 робочих днів або продати 300 кг жита. Отже, один гектар землі коштував 6— 7 пар доброго взуття!
Найважче переживаючи депресію початку 30-х років, Польща й найпізніше із європейських країн вийшла із неї. Лише наприкінці 1938 року місцева економіка вийшла на рівень 1928 року. Здавалося б, такий стан речей спричинить різке зростання революційних виступів. Але більшість українців не лише не підтримували, але й засуджували більшовицькі виступи. Досить сказати, що в найкращі часи на фоні 7 млн. українців компартія Західної України (КПЗУ) мала не більше як 10 тис. членів разом із співчуваючими. Та комуністи мали свої погляди на багато важливих речей, особливо в сфері економіки. Їх неортодоксальність призвела навіть до розпуску КПЗУ у 1938 р. Комінтерном. Найкращою антиреволюційною агітацією для українців стали економічне та політичне становище у сусідній Радянській Україні, а особливо два страшні, штучно організовані владою голоди 1921—1922 та 1932—1933 років.
І ось настав «золотий вересень» 1939 року. Несподіване вторгнення півмільйонного угрупування Червоної Армії на територію Західної України та Білорусії на перших порах породило у місцевого населення надію на припинення польського економічного та духовного гніту. Частково ці надії справдилися. Новоутворені «селянські комітети» роздавали поміщицькі і церковні землі, худобу, реманент, посівний матеріал. В містах люди отримували житло, націоналізоване після втеч поляків та буржуазії. Тобто «соціалістичне будівництво» нова влада вимушена були проводити вкрай обережно і на перших порах у протилежному від тодішнього розуміння соціалізму напрямі. Селянам передано 1,2 млн. га землі (були «розкуркулені» всі господарства, що мали більше від 5 га землі і всього конфісковано 2,5 млн.га), 84 тис. коней, 76 тис. корів тощо.
Все це легко було віддавати. Адже активісти точно знали, що через кілька років люди усе повернуть і здадуть в колгоспи. А на перших порах більшовики з усіх сил намагалися їм сподобатися. Дітям у школах роздавали майно з панських палаців, накривалися столи на все село, проводилися щоденні мітинги. Цей фальшивий популізм спершу мав успіх. Але селяни та робітники швидко розібралися в істинній суті нової влади. Вже наприкінці вересня популярним був інший варіант відомої пісні:
Грай гармошка з перебором,
Хто дурний — то пий, гуляй, (Веселись народ, гуляй)
Бо прийшли кремлівські зорі
Поневолити наш край (Освітити темний край)
Річ у тім, що вже з перших днів почалися масові репресії проти «класових ворогів», що переходили у відкрите мародерство та пограбування. Разом із регулярними військами із радянської України прибули тисячі співробітників НКВД та 1,5 тисячі «озброєних великим досвідом соціалістичного будівництва» представників радянсько-партійного активу. Саме партійні активісти призначалися на всі керівні посади — бували випадки, що головами колгоспів ставали слюсарі чи інженери, які уявлення не мали про роботу на землі. Аж до середини 50-х років вихідцям із Західної України було практично неможливо зайняти керівні посади.
З осені 1939 р. до весни 1941 р. радянські «визволителі» встигли репресувати та депортувати без суду й слідства майже 10 % населення — 1,2 млн. жителів, більшість з яких були вивезені на поселення в Сибір та Кольський півострів. Були й інші форми депортації, більш витончені. Наприклад, у східних областях було виділено 20 тис. робочих місць (в основному на шахтах Донбасу) для забезпечення безробітних «західняків» роботою. Реально було вивезено людей значно більше від запланованої кількості.
Масова «зачистка» незадоволених новим режимом мала сприяти «демократичному» входженню Західної України у склад СРСР. Цим займалася, зокрема, Військова Рада Українського фронту на чолі з командуючим фронтом С.Тимошенком та членом Військової Ради М.Хрущовим (реально — військова розвідка). Саме ця Рада своєю постановою встановила день виборів до Народних Зборів у Львові та розробила Положення про вибори. Положення значно обмежувало громадянські права «класових ворогів», не дозволяло їм висувати свої кандидатури для обрання тощо. І навіть в цих умовах репресивного тиску і масових доносів більш як 400 тис. виборців (це тільки оприлюднена виборчими комісіями цифра) проголосували проти ставлеників комуністів.
Проте більшість виборців повірили популізму більшовиків. Адже влада ініціювала значні позитивні соціальні та економічні зрушення. Ще до війни було відкрито сотні лікарень та поліклінік, українізовано народну освіту, державні установи, судочинство, пресу тощо. Була докорінно змінена структура промисловості, націоналізована власність крупних капіталістів та поміщиків, створені нові для цього регіону економічні галузі, знищено безробіття. Але за ці зрушення українці заплатили страшну ціну — життям сотень тисяч людей. Адже безробіття часто знищувалося через ліквідацію та депортацію безробітних, українізація проходила паралельно з ліквідацією всієї української політичної та культурної інфраструктури — осередків «Просвіти», Наукового товариства імені Т.Шевченка (НТШ) тощо — і поступового перетворення всього українського у «шароварщину». А чого були варті антицерковні акції із тотальним знищенням чи закриванням храмів?
Союзні економічні структури жорстко відслідковували будь-які спроби «опори на власні сили» в економіці. Для цього запроваджувалися абсолютно не логічні з прагматичної точки зору обмін напівфабрикатами і ротації спеціалістів (складові будь-якого складного продукту вироблялися по всьому Союзу і таким чином складання, наприклад трактора чи автобуса, перетворювалося у «битву» з суміжниками; крім того, це значно удорожчувало продукцію). Така інтеграція, часто на межі абсурду (коли продукція сусіднього заводу чи фабрики відправлялася за тисячі кілометрів, а сюди завозилася така ж, а то й гірша за якістю), використовувалася з метою посилювання залежності республік від союзного центру, що посилювалося єдиним нафтопостачанням. Таким чином закріплювалося не лише політичне, але й господарське підпорядкування всіх союзних територій інтересам Москви. Арсенал для здійснення такої політики був величезний — від фізичного знищення та депортації до нагородження за вірну службу. Відзначимо, що лише в приєднаних західних областях за 20 років (1939—1958 рр.) було нагороджено 8 тис. передовиків сільського господарства, зокрема 46 осіб стали Героями Соціалістичної праці, 149 — отримали орден Леніна. Імперська політика «розділяй і володарюй» мала ефективну дію.
Отже, ейфорія економічних перетворень перших років радянського «визволення» з часом почала проходити і стало зрозуміло, що західноукраїнські землі перетворилися з однієї «суверенної колонії» в іншу за статусом, але таку ж колонію. Територія розглядалася лише під споживацьким кутом зору — як дешевий постачальник сировини. Такі перекоси в економічному розвиткові Західної України, та й України в цілому, призвели до того, що країна, попри потужний економічний потенціал, за результатами гуманітарного розвитку (середня тривалість життя, виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення тощо) наприкінці 80 – х років потрапила до п’ятої десятки світового рейтингу і опинилася на рівні найбідніших країн, що розвиваються.
