УКРАЇНСЬКІ ЗДОБУТКИ
За станом на сьогодні українська участь у коаліції обмежилася наданням військово- транспортній авіації США повітряного простору та аеродромів для аварійної посадки за умови, що літаки, які користуються цим повітряним простором, не нестимуть на борту зброї, яка підпадає під обмеження Договору про звичайні сили в Європі. Існує також пропозиція Києва стосовно використання наявного в Україні парку військово-транспортної авіації для здійснення гуманітарних перевезень до Афганістану. Виходячи з того, що режим Талібану навряд чи протримається довго, а міністр закордонних справ та в справах Співдружності Великої Британії Джек Стро поспішив заявити, що «Аль-Каїда», терористичний рух, лідером якого вважається бен Ладен, вже майже розгромлено, нагода задіяння української авіації в гуманітарних операціях може виникнути у дуже недовгому часі. Вже отримано кілька позитивних відгуків кількох впливових країн-учасниць антитерористичної коаліції стосовно української ініціативи, отже міжнародну підтримку, здається, можна вважати гарантованою. Гнівні філіпіки з приводу участi України в міжнародній коаліції комуністів, за всієї повноти епітетів на адресу влади та вимог судового розгляду проблеми, за всієї поваги до їхніх авторів при цьому не виглядають щирими. Скоро вибори, і комуністи повинні понад усе дбати про своє реноме.
Перші дні антитерористичної операції, яка сьогодні вже фактично переросла з американсько-британської у міжнародну, оскільки відразу кілька країн-членів НАТО заявили про надання своїх військових контингентів, в Україні пройшли в дискусіях: чи адекватною є саме така участь України, чи достатня вона, з точки зору багатьох чинників (важливості самої операції, міжнародного положення України, подальших перспектив, а також сьогоднішніх можливостей країни).
Результатом дискусії було визнання як вітчизняними, так і західними експертами, дипломатами, урядовцями, що позитивною з багатьох точок зору є неучасть України у суто військовій операції. Причин на те — відразу кілька. Геополітичне положення країни разом iз її внутрішніми та зовнішніми можливостями не передбачають наявності далекосяжних інтересів у регіоні, в якому розташовано Афганістан. Україна не є членом НАТО, яка відразу після трагедії 11 вересня оголосила про застосування знаменитої п’ятої статті Вашингтонського договору (напад на одну країну-члена Альянсу означає напад на всіх). Тим більше, що відповідного запрошення з боку Сполучених Штатів, лідера коаліції, не надходило і навряд чи б надійшло.
Зрештою, міжнародна спільнота вельми позитивно, і здаєтьс я, щиро оцінила як те, що Україна не ухилялася від надання повітряного простору, так і її активність в Організації Об’єднаних Націй. Хоча ця активність не призвела (можливо, поки що) до негайних осяжних результатів. Отже, перший плюс — Україна досить вдало «засвітилася», використовуючи не настільки вже й великі можливості, не роблячи поспішних кроків та заяв. Твереза оцінка цих можливостей не дає змоги заявляти, що Україна може найближчим часом вийти за межі стану периферійної держави. Це є не таким вже й малим мінусом для держави, яка бажала б реально впливати на ситуацію в своєму регіоні. Відповідно, вона повинна «вижати» з цього стану максимум, враховуючи, що самого лише позиціювання як країни, що підтримує загальні цінності та бореться з тероризмом доступними методами, явно недостатньо. Зрештою, за інших умов могло б і не статися, принаймні, декларацій про спільну боротьбу з відмиванням грошей, що теж уже враховано.
ЩО ВИГРАЛИ ІНШІ
Ситуація створила набагато більше плюсів для Росії, це також правда. Західні аналітики переконані, що ще до початку антитерористичної операції Росія опинилася серед тих, хто виграв найбільше. Звичайно, не обійшлося без торгівлі, дезавуйованих заяв вищого керівництва. Проте практика свідчить, що рішення Москви сприяти діям коаліції, надаючи і повітряний простір, і різного роду іншу підтримку, в тому числі — розвідувальну інформацію, підтримку зброєю афганського Північного альянсу, руками якого коаліція явно прагнула встановити бажаний для себе правлячий режим в Афганістані, було цілком свідомим і базованим на тверезому розрахунку. Результати з’явилися дуже скоро. Російська делегація вже зараз працює в Афганістані. Цей факт лише вказує на те, що члени коаліції погодилися визнати, що російський вплив не обмежується тільки колишнім СРСР. Треба при цьому не забувати, що розмежування інтересів навіть між найближчими союзниками надто часто триває дуже нелегко. Захід на якийсь певний час практично зовсім забув про Чечню — ця проблема була не останньою з тих, що гальмували розвиток його інтересу до регіону в цілому.
Інший успіх російської дипломатії, ще більш значний, наочно проявився в листі прем’єр-міністра Великої Британії до НАТО та Росії. В цьому листі пропонується переглянути існуючий формат відносин між Москвою та Альянсом. Що лише підтверджує початок закріплення Росії як глобальної сили, яка ще явно не набрала ваги колишнього СРСР, і вже все менше намагається наслідувати радянські підходи до міжнародної політики; проте не без успіху використовує всі наявні можливості для самоствердження на світовій арені. Перегляд форм співпраці між Росією та НАТО навіть за умови більш ніж очевидного збереження недовіри сторін одна до одної є водночас чималим плюсом для всіх. І величезним викликом для України — оскільки за умови постійного відставання власного розвитку вона приречена на постійне перебування в російській тіні. Розширення поля для маневрів, для самостійної продуманої й чіткої політичної гри можливе тільки за умови постійної демонстрації прикладів сучасного й нестандартного мислення, чого поки що надто часто бракує. Тим не менш потепління відносин між Росією та Заходом створює певні можливості й для України.
Треба визнати, що Москва зуміла скористатися ситуацією рівно настільки, наскільки могла.
У той же час, зокрема, президент Пакистану Первез Мушарраф знаходився перед дуже нелегким вибором. Сьогодні підтримка коаліції дає його країні припинення міжнародної ізоляції, списання великої частки боргів, визнання його легітимності як правителя (на певний час забуто, що до влади він прийшов у результаті перевороту). Що може означати зокрема, що подальша військово-технічна та інша співпраця України з Пакистаном не наштовхуватиметься відразу на негативну реакцію Заходу. У той же час Мушарраф платить спокоєм у суспільстві і можливістю чергового перевороту; позиції Пакистану серед арабських держав, напевно, вже не ті, що були раніше, до замирення з Індією участь у коаліції не призвела.
Військові з США та інших країн, що базуються в Узбекистані та Таджикистані, напевно, залишать по собі непогано облаштовану інфраструктуру. Президенти Карімов та Рахмонов за короткий час здобули світове визнання. Легко припустити, що Узбекистан та Таджикистан якийсь час користуватимуться якимись негласними пільгами при вирішенні різних питань у Сполучених Штатах. Плюсом для цих країн може стати й певне зменшення залежності від Росії, краще узгодження інтересів між Москвою та Вашингтоном, а отже, й поява можливості реалізації проектів, які досі блокувалися Росією. Хоча краще було б говорити про зменшення залежності взагалі. І в усякому разі, оскільки по закінченню військової операції в Афганістані цілком природнім і логічним є розміщення міжнародних миротворчих сил, це може певною мірою забезпечити стабільність для країн регіону, з чим самотужки їм упоратися було просто неможливо.
Мінусом для цих країн є передусім те, що самою лише антитерористичною операцією, навіть поєднаною з широкомасштабною допомогою та розробкою плану Маршалла для Афганістану, ситуація в регіоні протягом одного дня не виправиться й не стане більш стабільною та передбачуваною. На це знадобиться не лише час, але й чималі зусилля.
Загрозою не тільки для країн регіону, але й для Росії, України, країн Центрально-Східної Європи залишається можливість появи армії біженців, далеко не всі з яких дійсно є біженцями й можуть розраховувати на цей статус на Заході. Особливо відчутним це може стати для України, яка найчастіше використовується мігрантами в якості трампліна для стрибка на Захід. Через що Європейський Союз хоче створити більш жорсткий прикордонний та візовий режим з усіма проблемними країнами, в тому числі — й з Україною. Намагання української дипломатії виправити ситуацію можуть виявитися запізнілими, оскільки відбулося накладення відразу кількох чинників, серед яких страх навали зі Сходу може перемогти.
Навряд чи варто сьогодні говорити про нелегкі перспективи розвитку відносин з країнами арабського світу та в ширшому сенсі — з країнами, де іслам є або державною релігією, або найбільш впливовим чинником. Ці відносини завжди були непростими, і ситуація після 11 вересня просто підкреслила, що Україна так і не має ані чіткої стратегії зовнішньої політики на цьому напрямку (як і на багатьох інших), ані інструментів реального впливу.
Українська влада, як завжди, не потурбувалася про інформаційне забезпечення своїх дій, про проведення широкої дискусії в суспільстві, в ході якої можна було б пояснити широкому загалу і можливі плюси, і можливі втрати, і наявну ситуацію, і не лише розставити акценти, але й прорахувати можливі подальші кроки з врахуванням настроїв, що панують у різних верствах суспільства.
Тому нічого дивного немає в тому, що можливий позитив від, у принципі, непоганого початку був затьмарений трагічним інцидентом з російським літаком, і загальне сприйняття України за її межами не покращилося. Офіційні заяви з цього приводу лідерів інших країн зазвичай означають не надто багато в плані створення позитивного іміджу, якщо в це не повірить преса. Таким чином, для України різко зменшено можливості не просто задекларувати свою позицію, але бути почутою на міжнародній арені. У той же час важко виключати, що ситуація може надалі розвиватися за набагато менш бажаним для України сценарієм, в ході якого можливо, доведеться переглядати деякі моменти нинішньої активності (зокрема, знову ж таки, в плані активності на Близькому Сході).
На відміну від Росії, Україна не може сподіватися на те, що Захід (США, НАТО, Європейський Союз, окремі країни) лише в порядку вдячності за підтримку міжнародної коаліції негайно розпочне перегляд своїх попередніх позицій стосовно характеру відносин з нею. Проте Києву ніхто не заважає провести цілеспрямовану дипломатичну операцію на різних рівнях, яка засвідчила, що Україна до цього готова, слово тепер — за Заходом. Що насправді було б реалізацією численних виступів лідерів різних країн з приводу того, що світ після 11 вересня радикально змінився.
Загальним мінусом для всієї нинішньої системи світового устрою є те, що насправді війна в Афганістані так чи інакше ведеться не проти тероризму і не проти бен Ладена як його уособлення. З одного боку, було б надто наївним розраховувати, що за умови захоплення або загибелі бен Ладена тероризм перестане існувати, а причини, що його породили, зникнуть самі по собі. Кілька поколінь афганців пам’ятатимуть, що страждали вони, а не бен Ладен. І що як на початку людської історії, так і на початку начебто цивілізованого третього тисячоліття, війна в тому чи іншому вигляді залишається найбільш ефективним засобом досягнення своїх інтересів.
Страх, що поширився після 11 вересня, особливо у США та Західній Європі, теж не можна віднести до числа надбань людства. Так само як і прояви безглуздого фанатизму, іменованого сьогодні «ісламським фундаменталізмом» чи чимось іншим. Страх змушує ухвалювати популістські закони, які лише збільшують відчуття незахищеності. Фанатизм закликає до ненависті та помсти. Точок дотику для початку діалогу не знайдено. В арсеналі людства їх просто немає. І було б дуже сумно спостерігати, якщо все, пов’язане з життям після 11 вересня, розвиватиметься в бік нетерпимості.
КОМЕНТАРI
Михайло ГОНЧАР, віце-президент Фонду «Стратегія-1»
Якихось особливих мінусів для України я не бачу. Можливо, мінуси були б, якби ми були прифронтовою країною. Але й Узбекистан, який є прифронтовим, не став об’єктом помсти. Один із плюсів — в тому, що ми чітко фіксуємо нашу ідентифікацію в цій системі координат. Інший — у тому, що ми показуємо, що ми є реальним якщо не союзником, то партнером. Якби тільки це реальне партнерство було підкріплене реальними речами. Інша справа — в тому, що все потрібно робити вчасно, нестандартно і випереджаюче. Тоді можна розраховувати на певні преференції з боку тих, кому це потрібно (в даному випадку — Сполучені Штати Америки). Можна відзначити, що в цьому контексті нестандартно повела себе Росія.
Євген КАМІНСЬКИЙ, доктор історичних наук, завідуючий відділом Європи і Америки Інституту світової економіки і міжнародних відносин:
Першим плюсом і, очевидно, головним я б назвав те, що про Україну, внасідок цієї акції нашої держави, почув світ. Це, на мій погляд, дуже важливо, з огляду на певну замкненість і, я б навіть сказав, ізольованість України нашого часу, викликану багатьма всім відомими причинами. Ми показали себе учасниками подій, а не споглядачами. Врешті ми показали, що європейський вибір нашої держави є не просто слова, а за ними стоїть щось реальне. В даному випадку я не став би перебільшувати цієї демонстрації, а саме — причин її, оскільки багато в чому вона викликана позицією Російської Федерації. Україна пішла разом з РФ, як це багато разів було в нашій історії, у Європейському напрямі. Це безумовно сприятиме стабілізації не тільки двосторонніх відносин України з Росією, але й покращенню ситуації на всьому пострадянському просторі. Важливою ця акція є з того погляду, що ми знову звернули увагу до себе з боку США. Більше року українсько-американські стосунки явно не відповідають тому, що закладено в декларації про стратегічне партнерство. Ми одержуємо підстави для спільного з РФ курсу на Європу і в тому плані, що можемо дозволити собі відмовитися від «фальшивої cкромності» у позиції щодо НАТО. Ми можемо вже відверто говорити про те, що однією з цілей Української зовнішньої політики є не просто зближення з НАТО, не просто участь України у якихось програмах НАТО, а конкретне входження до цієї структури з часом. Останній позитивний момент, на який я хотів би звернути увагу, полягає в тому, що ті сили в Україні, які виступають з антизахідних, антиєвропейських, антиамериканських позицій, сьогодні показали свою неспроможність зірвати європейський вибір України. Він для нас стає сьогодні тим горизонтом, до якого доведеться йти довго, але до якого йти можна. Щодо негативів. Перший, і, можливо, єдиний серйозний негатив — це проблема іміграції населення з арабських країн до України. У нас уже є чимало проблем, і їх буде ще більше, якщо ми будемо займати незрозумілу позицію щодо цих людей. Якщо їм дозволено жити в цій країні, то вони повинні мати права і обов’язки, які відповідають міжнародним договорам і стандартам. І останній момент. Мені здається, що для України проблема не стільки в тому, щоб ми підтримали антитерористичну операцію, а в тому, щоб якомога швидше ми змогли провадити таку політику, яка б була високоморальною, яка б відповідала стандартам Європейського Союзу, яка б відповідала критеріям міжародного співтовариства націй у кращому розумінні цього слова: це — права людини, свобода преси, боротьба з корупцією, подолання організованої злочинності. Якщо в цьому плані ми зробимо те, чого очікує від нас західний світ, чого від нас чекає зарубіжна демократія — тоді такі питання просто перед нами не поставатимуть. Тоді ми будемо діяти на засадах відповідності тієї чи іншої дії інтересам України, і не виникатимуть питання кому від цього буде добре, а кому — зле.
