«День» продовжує обговорення процесу реформування освіти в Україні. Пропонуємо нашим читачам познайомитися з точкою зору викладача навчально-виробничого центру № 2 Дніпропетровська Василя ШМИНДРУКА. Василь Антонович по закінченні торговельного вузу три роки пропрацював у галузі торгівлі та громадського харчування, а змінивши свій імідж на імідж викладача, протягом 11 років переконувався, що дефіцит совісті має однакове коріння в усіх сферах людського життя.
Кожній мислячій людині зрозуміло, що нинішня освіта, тобто наші навчальні заклади, не відповідає образу Храму науки та виховання. Ці «храми» лише віддзеркалюють наше буття, часто жорстоке, хибне й відстале від цивілізованого світу. Освіта виявилася заручницею недалекоглядної політики держави. У суспільстві розмито цінності, до яких треба прагнути, а педагога дискредитовано як особистість. Залишилися в минулому часи, коли вчителя поважали і обожнювали. Його життя за нинішніх соціальних умов iз платнею, вельми далекою від прожиткового мінімуму, дуже мало в кого може викликати заздрість і бажання жити, як він. У школі вчителя перетворено на касира, який збирає гроші на все: ремонт класу, прибирання кабінету, охорону школи, харчування в їдальні, додаткові заняття та інші різноманітні фонди. Учні від цього «дай!» уже кидаються навсібіч, а батьки не тямляться від люті. Їх можна зрозуміти, адже вчити своє чадо стає недозволеною розкішшю. На шкільну форму, письмове велыкi та підручники потрібні колосальні кошти.
Протягом останніх кількох десятиріч працівники освіти завжди були людьми другого сорту: жебрацька зарплата, нульові перспективи одержати окреме житло, відсутність методичної літератури та всі інші «принади» принципу залишкового фінансування. У професіонально-технічній освіті й досі не оплачується класне керівництво. Кошти для цього управління рекомендує вишукувати з позабюджетних надходжень. Мені ж хочеться дізнатися: «Де шукати ці позабюджетні кошти педагогу, й чи потрібен для цього пошуковий собака? Держава навіть на ремонт кабінетів не виділяє грошей, і її мало цікавить, яким чином учитель підготується до початку навчального року. Влада звикла сподіватися на кишені батьків.
З року в рік освіта прискореними темпами переходить на комерційну основу. Цікаво, а яка частина фінансових надходжень більша: з бюджету чи з кишені батьків? Це, мабуть, найбільша державна таємниця. Навіть у ПТУ багато професій є платними, або за навчання потрібно вносити спонсорську допомогу. А про технікуми або вузи — і говорити нема чого. Якщо в навчальному закладі про гроші більше розмов, аніж про науку, — то це нагадує біржу. Конституція ж гарантує всім безкоштовну освіту. Втім, багато чого вона нам гарантує, та тільки як цими гарантіями скористатися?
Минулого року міністерство освіти анонсувало свої реформаторські ідеї і заговорило про європейський вибір, світовий досвід, Iнтернет та інші принади тамтешньої освіти. «Феєрично!» — вигукнула б героїня оповідання М.Зощенка. «Давно вже час!», — погодився б я. Та за весь минулий навчальний рік спромоглися лише змінити систему оцінок і задекларувати дванадцятирічку. Щоправда, це все називається лише структурними змінами. Такими темпами справжніх реформ навряд чи дочекаєшся. Зрозуміло одне, що перш ніж посіяти нове насіння в «освітянську ниву», це поле спочатку треба зорати. І якщо не розв’язати головних завдань у галузі освіти, то всі реформи нагадуватимуть мишачу метушню. А потрібне наступне: гідне фінансування всієї освіти і науки, оптимальна управлінська структура на всіх рівнях, iз добиранням сучасних і чесних кадрів та компетентна методична допомога. І успіх буде, коли ці три складові буде вирішено в комплексі. Неможливо реформувати окрему сферу в державі без реформи всієї економіки і влади.
Вельми актуальною є і кадрова політика. Хто впроваджуватиме в життя майбутні реформи в освітній галузі? Вічно вчорашні? Будь-яку, навіть найкращу ідею можна довести до абсурду. Нову справу, як і нове суспільство, повинні творити нові люди. Без сучасної методичної бази згадувати про реформи просто не годиться. Нинішні методичні структури, як, власне, й сама система управління, більше зайняті статистикою, аніж методикою. Від навчальних закладів регулярно вимагають величезних звітів щодо підсумків півріччя, року, директорських контрольних робіт, олімпіад та інших заходів. І закрутилася машина: заступники директорів пихтять над цифрами, а секретарі квапливо друкують.
До якої міри дані звітів відповідають дійсності — це тема іншої розмови. У торгівлі, де я колись складав звіт роботи виробничого відділу, райдужні цифри мені рекомендували брати з довідника «Стеля». Коли я цікавився, а де можна взяти цей довідник, мені як молодому фахівцеві радили: «Задери голову до стелі!» А чим управлінцям ще займатися, як не звітами, коли, скажімо, методист у математиків за освітою хімік, а будівельні професії може курирувати товарознавець. І де знайти професіонала на мізерну зарплату? Днями в пресі повідомлялося, що «в усіх професіонально-технічних закладах у першому півріччі 2001 — 2002 року має бути запроваджена дванадцятибальна система оцінювання знань, згідно з наказом міністра освіти і науки». Цим же наказом затверджено типові критерії оцінки навчальних досягнень учнів ПТУ. Та це критерії загальні. Розроблювати критерії для кожного предмета професійної підготовки і навіть конкретно до кожної теми зобов’язали... викладачів училищ. Ось тобі й маєш. На яких законних підставах я, викладач спецтехнологій, повинен сушити собі голову, складаючи ці «критерії? Міністерство діє за принципом: «Iдеї наші — робота ваша». Якщо вже затіваються структурні зміни, то вони повинні бути розроблені міністерством до найдрібніших деталей. Для цього вони мають цілі інститути з проблем змісту й методів навчання. Та й штат міністерства щорічно зростає. А якщо вже там некомпетентні, то навіщо й город городити. Особисто мені жодні критерії не потрібні, а маючи двi вищі освіти, я зможу оцінити знання учня хоч за 100-бальною системою. У нас загалом багато уваги приділяється не знанням, а оцінкам. А запропонована дванадцятибальна система має як свої плюси, так і мінуси. У нас учитель боїться директора, директор боїться інспектора, інспектор — начальника, начальник — міністра, міністр боїться батьків, і тільки учні нічого не бояться. Із запровадженням нової системи немає жодних можливостей примусити неосвіченого отрока осягати премудрощі наук. Навіщо вчитися, якщо позитивний бал і так поставлять? Негативних балів не існує. Отже, ще частіше ми будемо зустрічати учнів, які володіють словниковим запасом на рівні Еллочки Щукіної з «12 стільців».
Плануючи реформи, нам потрібно враховувати також і наш рівень життя, й наш менталітет, а не сліпо копіювати Захід. Міністерство, за прикладом Японії та Південної Кореї, сміливо створює передумови для того, щоб більшість молодих людей одержували вищу освіту. Але за кордоном дійсно одержують освіту, а в нас тільки масово одержують дипломи. Ні для кого не є таємницею, як багато хто з числа студентів «гризе граніт» науки на заочних відділеннях або на контрактній основі. Можна роками не з’являтися в стінах альма-матер і благополучно перейти з курсу на курс. І не біда, що немає знань, головне — що є гроші. Ось уже справді: вчення — світло і дипломів — тьма. Буцімто наша економіка тепер потребує фахівців з вищою освітою в такій кількості. Хоч папірці з печатками про працевлаштування в деканати надають усі. Але шанси працювати за спеціальністю мають одиниці.
Кількість виданих дипломів ще не є свідченням освіченості нації. У нас 170 навчальних закладів готують юристів, та тільки хто наважиться сказати, що живе у правовій державі? Ми вже «звітували» про загальну середню освіту й атестатами забезпечили всіх бажаючих. А результат? Скільки людей так і не засвоїли програми 6 — 7 класів — ніхто не рахував. Держава потішила своє самолюбство, а народ і суспільство етично продовжують деградувати. Вімкнеш телевізора, послухаєш новини — і шок забезпечено: немає спокою ані живим, ані мертвим.
Не можна не згадати й про те, що освіта дедалі більше втягується в політику. Всілякі передвиборні кампанії та приїзди високих посадовців буквально паралізують навчальний процес і вносять нервозність у колективи. На бюджетні структури влада безкарно чинить тиск, і нерідко такі дії дуже далекі від законних, або ж від них тхне криміналом. І все це називається адміністративним ресурсом. Я пригадую часи, коли ми вступали в об’єднання «Злагода». Адміністрацію зобов’язали забезпечити кількістю для поповнення рядів. Коли добровольців не знайшлося, а цифру таки треба було дати, то список було складено перенесенням прізвищ співробітників зі штатного розкладу. Більшість із них і не підозрювали, яка історична місія на них випала. Потім Пустовойтенко в засобах масової інформації «сурмив» про сотні тисяч членів цього руху, а ми розуміли, звідки вони взялися. Можна уявити собі наступну передвиборну кампанію, що вже не за горами. Оце вже розпочнеться навчальний процес.
Підбиваючи підсумки з того, про що я казав, все-таки очікую початку реформ. Що давно забарилися. Але вони повинні принести користь усім: і суспільству, і педагогу. А ще спростувати вже усталений стереотип: нам не потрібна ваша робота, аби ви лише мучилися. Восени на з’їзді планують ухвалити доктрину освіти, а в педколективах її ще у вічі ніхто не бачив. Власне, а коли з нами радилися?
