Три тижні Міжнародного пленеру скульпторів у Луцьку зробили у душах багатьох лучан справжній переворот. Звичайно ця таїна — народження скульптури — відбувається за зачиненими дверима майстерні. А тут відбувалася просто неба, у самісінькому центрі міста...
Лучани не розбалувані ні подібними мистецькими заходами, ні розмаїттям скульптур, які створюють певний колорит іншим містам. Якщо не рахувати відправленого на смітник історії гранітного Ілліча, то з монументального мистецтва Луцьк ще донедавна міг похвалитися тільки пам’ятником Лесі Українці (котрий встановлений перед театром імені Шевченка) і пам’ятником Шевченку (встановленому перед університетом імені Лесі Українки). Зовсім недавно постав перед міськрадою оригінальний пам’ятник покровителю міста Святому Миколаю, до Дня незалежності мають встановити на початку однойменного проспекту пам’ятник Михайлу Грушевському.
Тож найбільше, що цікавило пересічного спостерігача на пленері: звідки, по-простому кажучи, скульптор знає, куди вдарити молотом чи де пройтися «болгаркою»?
— Камінь треба бачити, чути... — однаково відповідали і маститі лауреати, і «некороновані» професори (скульптори, які не мають звань, але мають у мистецтві Ім’я), і студенти художніх академій.
Волинянина-поліщука, чию лірично-містичну душу відобразила у «Лісовій пісні» ще Леся Українка, взагалі-то не здивуєш наявністю у паралельному з нами світі «Того, що у скалі сидить» чи «Того, що греблі рве»... Тут же казка творилася наяву. 1 серпня пленер урочисто було закрито — ті, хто «у камені сидів», тобто «визволені» з кам’яних оков скульптури, роз’їдуться у різні куточки міста. Але нам залишаться нотатки про талановитих людей, котрі й створили це диво...
ПТАХ ДОЛІ ДВІЧІ КОЗАКА
Відкриваючи три тижні тому пленер, луцький міський голова Антон Кривицький розповів про своє телефонне спілкування з мером російського міста Твері. У свій час Волинь мала тісні і дружні зв’язки з цим містом, коли воно носило назву Калінін. Сьогодні ми живемо у різних державах, але Калінін-Твер, власне, була і є російською «глибинкою». Проте й досі, як з’ясувалося, багато тверян уявляють нашу Волинь, прикордонну область України, таким собі краєм «неляканих бандерівців»... Тому й вирішили два мери — один відрядити, інший прийняти у Луцьку — одного з тверських скульпторів, аби, як зазначив Антон Кривицький, «методом народної дипломатії» знову зблизити наші міста.
Можливо, така іронія долі, випадковість, а може, у тім і задум, що до «столичного» міста Волині прибув скульптур з суто українським прізвищем Карпенко. Пан Юрій і має українське коріння: батько з донських козаків, а мама — з запорізьких. Української мови не знає і слабо розуміє, але через прізвище у себе на батьківщині почувається, певною мірою, «инородцем»...
Все ж у себе на батьківщині він є автором першого в Росії пам’ятника всесвітньо відомому співаку Сергію Лемешеву. Навіть серії пам’ятників: найперший — бюст, встановлено у селі Князево Тверської губернії, де Лемешев народився, інший, з мармуру — для Великого театру у Москві, замовили актори театру і міністерство культури Росії. Нині в роботі у нього бронзовий пам’ятник Лемешеву вже для самої Твері, а також пан Юрій має виконати державне замовлення на пам’ятник Миколі Львову — відомому російському архітектору й державному діячеві при Катерині Другій.
Для Луцька ж скульптор- двічі козак підготував досить цікаву роботу. Це міфологічний птах долі, який має приносити нашому місту удачу.
ПРЕЗИДЕНТАМ — МЕДАЛІ, ЛУЧАНАМ — АНГЕЛА
Допитливі перехожі, яких цікавили роботи скульпторів, чи не найперше на пленері шукали іноземців. Поляків, білорусів, «нашого чоловіка в Росії», громадянина США Тадеуша Мисловського... А шукаючи, завмирали біля роботи львів’янина Василя Гурмака. Він яскравий представник так званої «львівської школи». І чого, чого, а таланту (як і гонору) львів’янам таки не позичати... Скульптура, котра займе, віриться, достойне неї місце у Луцьку, має назву «З’ява ангела». Проте пан Василь — це якраз той випадок, коли Господь дарує одній людині не один талант, а, здається, безліч. Гурмак не тільки знаний у світі скульптор. Він ще й знаний медальєр. Для непосвячених поясню: це майстер, котрий творить медалі... Найпершу свою медаль Василь Гурмак створив ще за «совітських» часів і була вона присвячена якійсь річниці Куликівської битви. З того часу у світ, як він каже, пішло немало його медалей. Виконував замовлення Ватикану — 200 медалей (у кожній — 120 грамів чистого срібла!), присвячених перенесенню мощей Йосифа Сліпого з Рима до Львова. Одну з цих дорогоцінних (у прямому і переносному значенні) за роботу вручили й самому майстрові. Є його медалі у першого Президента України Леоніда Кравчука, є дві у Президента Леоніда Кучми. Одна, присвячена 80-річчю ЗУНРу, випущена тиражем сто штук, а одна взагалі існує в єдиному екземплярі. Робилася вона до ювілею містечка Куликів, що на Львівщині, на якому побував Леонід Данилович. Вручили йому тоді повний кошик знаменитої куликівської ковбаси і Гурмакову медаль.
«ХЛОПЕЦЬ З ВОЛИНІ»: «А КАРПАТИ — НАШІ!..»
Мимо Миколи Павлюка пройти й не зупинитися — немислимо. Здається, що увесь — розкрита щира душа. Він запам’ятався з першого ж вечора пленеру, коли міський голова Антон Кривицький зібрав заїжджих скульпторів в затишному кафе «Старий Луцьк». У творчій атмосфері і тут на перший план вийшли львів’яни. Один за одним виступали, хвалили свою «львівську школу»...
— Хлопці, та чого ми мовчимо? Шануймося, бо й ми не менше від львів’ян того ж варті! — невисокий, але весь живий, як ртуть, Микола Павлюк відразу заволодів загальною увагою. — Та якби ми, волиняни, не віддали галичанам свого князя, хто б їм і Львів збудував?! Так, Львів сьогодні їхній і я теж представник «львівської школи»... Залишаюся при цьому «хлопцем з Волині»: хоч і кажуть у Львові, що коли «ноги босі, спина в глині — видно, хлопець із Волині», але я цим і горджуся! І, дорогі мої колеги, якщо Львів — ваш, то Карпати — таки наші!..
Звичайно, усе це мистецькі «приколи», проте у них і глибокий зміст. Микола Павлюк, котрий признається, що в ньому «живе Волинь», сьогодні один з найвідоміших митців Прикарпаття. Він першим на Івано-Франківщині втілив у дереві і камені образ місцевого героя Довбуша — це його роботи (височезні рельєфні стовпи) на опришківську тему бачив кожен, хто бував у Яремчі. Роботи Павлюка є в усіх країнах Європи, в Австралії, Канаді і США. Вивозять і різьбу, і скульптури. І був час, коли він з півроку своїх робіт взагалі не продавав. Питав: вивозити з України будеш? А клієнти усе були «з-за бугра»... Так і відсилав з майстерні ні з чим.
На запитання, які роботи особисто йому як автору найдорожчі, відповів: «Ті, котрі лишаються в Україні».
ЧИ ПАСУЮТЬ БЕРЕГИНІ... ВУСА?
В останній тиждень пленеру луцька міська влада отримала додатковий головний біль: чим ближче до завершення — тим більше біля скульпторів було спостерігачів. Одні з пошаною ставилися до каторжної роботи митців і наперед смакували, якого колориту додадуть ці роботи місту. Інші... придивлялися, чим би згодом нашкодити. Може, Берегині вуса підмалювати, Мамаєві — очі підправити?.. Дійшло до того, що скульптори попросили додаткової охорони для своїх майстерень під відкритим небом.
— У Луцьку відбувся «парад зірок», — так прокоментував підсумки Міжнародного пленеру головний художник міста Ярослав Матвіїв. — Адже у пленері взяли участь митці такого рівня, котрих за мої 20 років роботи на Волині Луцьк ще не бачив. Це творчі, талановиті, високоосвічені люди. І всі бажаючі могли побачити, якою важкою працею творилося це мистецтво, котре залишиться у нашому місті. У майже 40-градусну спеку, зранку до смерканку, запорошені з ніг до кінчиків волосся білим кам’яним пилом... Чи задумувалися лучани, що це честь для міста — мати роботи таких митців? Признаюся, мені, нам усім було б дуже боляче, якби ці скульптури постраждали від рук варварів... І, захоплюючись роботами, ні-ні, а думаю, як їх уберегти?..
Серед 33-х скульпторів, котрі таким великим представництвом додають честі Луцьку, бо раніше у подібних заходах в інших містах України у пленерах брало участь щонайбільше два десятки митців, немало справді рідкісних талантів. Коли будете милуватися скульптурою матері з дитям під оберегом воїна, знайте — це робота Миколи Білика, заслуженого художника України, автора пам’ятників книгині Ользі і Ярославу Мудрому у Києві. Жінка з лебедем, дівчина на фоні річки і Данило Галицький з Васильком на конях — це дар Луцьку від лаурета Шевченківської премії і премії імені Стуса Ярослава Мотики. Пам’ять перших християн, «коли ми всі були єдині», втілив у камені теж знаний у світі львівський скульптор Дмитро Тканко.
«Архітектурні мотиви старого Луцька» — так назвав свою роботу ужгородський скульптор Богдан Корж. Тісний світ, бо минулого літа я відпочивала у Мукачеві, і була зачарована бюстом Пушкіна біля місцевої гімназії. І саме цей Пушкін дивився на мене зі знімка у фотоальбомі робіт «українця з Судет» Богдана Коржа!
— Я зробив Пушкіна мавром, таким, як він був, а не «чистим» слов’янином, як здебільшого його зображають, — розказує пан Богдан, учасник багатьох пленерів скульпторів — від Чернігова до Миколаєва, тож відзначає високий рівень організації пленеру у Луцьку. Його роботи — і по всій Україні, і у Словаччині та Угорщині. Проте «мадьярської» мови вчити не збирається — каже, що «мадьяри», переконавшись, що їхній кордон далі в Україну не піде, почали самі вчити українську. Вже й словник випустили...
Отож, якщо скульптор з Нью-Йорка Тадеуш Мисловський каже, що він «єстем американ, але єстем поляк», то інші учасники Міжнародного пленеру своїми роботами з гордістю казали: «Ми є українці!» І в цьому теж заслуга Луцька, міста з особливою аурою, з історією, котра надихала на творчість.
Де ж будуть встановлені роботи учасників пленеру? Як повідомив заступник міського голови Леонід КИРИЛЬЧУК, наразі уточнюється план-ескіз. Але вже відомо, що три скульптури (з них одна — «Крісло Малевича» у стилі модернізму, роботи Мисловського) встановлять на Київському майдані. А «Єві з яблуком» призначено місце біля Палацу щастя...
